Я тут же витяг з кишені великий складаний ніж з дерев'яною колодочкою і заходився різати лозу Я дуже любив різати щось своїм ножем, ніколи не розлучався з ним, і від безкінечного носіння в кишені колодочка відполірувалася так, що блищала, як лакована.
Кукурузо покірно допомагав мені, незаперечно визнаючи у цій справі мій верх. Він носив лозу, розчищав для куреня місце, загострював палиці для каркаса.
Незабаром під старою вербою вже стояв прекрасний просторий курінь, міцний-міцний (жодні бурі не страшні) і такий затишний, що аж мені захотілося жити в ньому. Я був дуже задоволений своєю роботою.
— Усі двадцять років простоїть — гарантія! — впевнено сказав я.
Тільки тепер ми згадали, що дід уже, напевне, повернувся з сільмагу, і заспішили назад. Діставшись нарешті до берега і заховавши човна, ми аж до самісінької хати бігли бігом. А коли, захекані, прибігли, виявилося, що дід іще не прийшов. Кукурузо не помилився: дідова "хвилиночка" вміла розтягуватись до кількох годин.
— Ну що? Діда нема, можна зараз зібрати все необхідне, — сказав Кукурузо. — Сьогодні все приготуємо, перетягнем до човна, а завтра...
— Отже, вирішив уже завтра? — спитав я.
— Аякже... Ти що! За кілька днів мати приїде... Кукурузо ходив по хаті, задумливо взявшись рукою
за підборіддя, і примірявся, що брати з собою.
— Перш за все ложку, — він витяг з буфета щербату дерев'яну ложку і застромив її за пояс. — Солі обов'язково, без солі пропаду. — Відсипав собі в ганчірочку півпачки солі. — Хліба! — з сумом глянув на зачерствілий окраєць, що лежав на столі. — Мало...
Дід пішов у сільмаг саме по хліб.
— Я тобі принесу. І хліба, і сухарів. У нас є, — заспокоїв я його.
— Чаю? — він покрутив у руках цибик з чаєм. — Обійдуся. Це тоді й чайник треба. А в нас один...
— Ліхтарика не забудь. Згодиться, — нагадав я.
— Ліхтарика обов'язково. Без ліхтарика не можна. Він пройшовся по хаті, взяв у руки сокиру, що стояла
в кутку біля порога:
— Сокиру. Треба було б хоч дві. У Робінзона було аж дванадцять сокир.
— Що він — жонглював ними, чи що? — здивувавсь я. — Нащо йому було стільки? Дурнуватий якийсь твій Робінзон.
— Ти дуже розумний! — розсердився Кукурузо. — Мовчи! Ти ніколи на безлюдному острові не жив — не переч!
У цей час двері розчинилися і на порозі з'явився дід. Кукурузо так і завмер з сокирою в руках.
— Ов-ва! — спокійно вимовив дід. — Меблю рубати здумав? Ану, постав сокиру на місце! Двоєшник!
— Та я нічого, — замимрив Кукурузо. — Я... я... хотів показати йому, яка в нас сокира добра... замашна... Він каже, що в них краща... Еге ж, у нас краща, діду?
Дід нічого не відповів, і ми вишмигнули з хати.
— Ху! Мало не засипались! — уже за клунею видихнув Кукурузо. — І як ми не почули його кроків!
Це справді було дивно. Отже, ми дуже захопилися. Бо дідові кроки чути здаля. Дід ходить, як на лижах, не відриваючи ніг від землі: човг-човг, човг-човг. Здається, ледве ноги переставляє, от-от упаде... Та побачили б ви його на полюванні. На зайця по чорнотропу дід може прочовгати отак кілометрів п'ятдесят — і хоч би що.
Сидимо ми з Кукурузо за клунею і обговорюємо, як краще перетягти все необхідне в човен. Нарешті домовились. Кукурузо потроху виноситиме з хати і ховатиме у бур'янах за клунею. А як стемніє, вже я (щоб Кукурузо був у діда на очах і не викликав підозри) нищечком перенесу все у човен. А завтра...
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ. Робінзон Кукурузо висаджується на безлюдний острів
Ранок наступного дня. Сонячний, дзвінкий, голосистий: півні співають, гуси ґелґочуть, корови мукають. Я скоцюрбився біля тину і підглядаю у шпарку, що робиться на подвір'ї в мого друга.
Підготовчі роботи успішно закінчено. Все майно Робін-зона Кукурузо уже в човні: і берданка, і вудочка, і ліхтарик, і ложка, і ковзани (на зиму), і сокира (на жаль, одна і то стара, тріснута і без топорища — ну, то нічого, на острові можна буде витесать), і багато чого іншого. Черв'яків накопано повну бляшанку з-під бичків у томаті (я слово "бички" закреслив і написав олівцем "черв'яки", вийшло "черв'яки в томаті"). І харчів ціла торба. І навіть дві таблетки пірамідону (на випадок хвороби). Отже, все в порядку.
Тепер лишилося одне — відпроситися в діда.
Дід сидить на колоді й теше держака до вил. Кукурузо ходить біля нього й канючить.
— ДІДУ!
— Га?
— То я до тітки Ганни піду в Піски.
— Одчепись.
— ДІДУ!
— Га?
— То я піду.
— Одчепись, тобі кажуть. Іди вроки вчи. Двоєшник! Помовчали трохи. Потім знов:
— ДІДУ!
— Га?
— Мені з вами скучно.
— То мені що — на голову стать, щоб тебе розважити?
— Я до тітки Ганни піду. Там же Яришка. Я її скільки не бачив.
— Як вона дома, то тільки чубишся з нею, а тут, бач, скучив...
— Я вам і самосаду принесу. Ви ж знаєте, який у тітки Ганни самосад.
— У мене свій є не гірший. Одчепись. Знову помовчали.
— ДІДУ!
— Га?
— То я піду Ге?
— От пристав, як сльота до плота! А вроки?
— То я ж книжку візьму і там вчитиму. От поспитаєте в тітки Ганни тоді.
Я причаївся й думаю: "Ох, і важко у наш час тікати на безлюдний острів!"
— ДІДУ!
— Га?
— Я тільки на пару днів. З мене ж усе село сміється після вчорашнього... От які ви, їй-богу!
— Ото не швендяй, де не треба! Хто тебе в кукурудзу погнав?
Знову помовчали.
— ДІДУ!
— Га?
Довго канючить Кукурузо. Нарешті дідові уривається терпець і він каже:
— От бісова дитина! Зовсім замучив. Ну йди вже, щоб я тебе не бачив. Тільки на два дні, не більше. Та якщо тітка Ганна скаже, що вроки не вчив, — цього держака скуштуєш. Двоєшник!
Кукурузо не став баритися, бігцем побіг у хату (бо ще передумає дід!), схопив "Граматику" — і до воріт Тоді раптом спинився, обернувся, потупцяв на місці, зітхнув:
— Бувайте здорові, діду! Хороший ви... Я завжди знав, що ви хороший...
— Їди-йди! — буркнув дід. Хіба він знав, що то прощається з ним Кукурузо на двадцять вісім років два місяці і дев'ятнадцять днів...
На вулиці я приєднався до Кукурузо.
Мовчки дійшли ми до річки, мовчки сіли в човна і мовчки попливли у плавні.
Тільки Собакевич, біжучи за нами, весело гавкав і намагався вхопити за литку то мене, то мого друга. Не розуміло урочистості моменту дурне собача!
Не проронивши жодного слова, допливли ми до острова. У мовчанні перенесли всі речі на галявину до куреня.
І ось востаннє стоїмо на березі коло човна. Похнюпившись, довбаємо носками черевиків землю. Стоїмо і зітхаємо. Треба прощатися, а ми не знаємо, що кажуть у таких випадках на прощання.. Адже не на день ми прощаємось, не на місяць, не на рік навіть, а на цілих двадцять вісім років два місяці і дев'ятнадцять днів. Ще ніхто в світі не прощався на так довго.
Кукурузо нахилився до Собакевича, почухав за вухами, взяв його передню лапу, потиснув:
— Прощавай! Я б тебе тут залишив, але й сам не знаю, як у мене з харчами буде... Не бійся... Павлуша тебе в обиду не дасть. Тії ж, Павлушо...
— Аякже!.. — не дав я йому договорити.
І змовк, думаючи, що б же йому ще таке сказати заспокійливе на прощання.
— А ті двоє таки не шпигуни, — сказав я. — Справжні шпигуни нас придушили б отам, у кукурудзі. І ніхто б не знав. Вони ж точно тепер знають, що ми за ними стежили. Так що не переживай — однак ніхто б про нас ні в газеті не написав, ні по радіо, ні тим паче по телевізору...
Але Кукурузо на це нічого не відповів. І знову ми стоїмо й мовчимо.
— Ну то що? Давай їдь уже! — не витримує нарешті Кукурузо.
— А ти що, поспішаєш? — кажу я.
— Та нє, я нічого, але взагалі... Тобі ж додому треба. Хлопці, мабуть, у футбола зараз на вигоні гуляють.
— Та! — махаю рукою. Мовляв, не потрібні мені ні футбол, ні хлопці. А сам думаю: "Невже оце Кукурузо ніколи в футбола більше не гулятиме? От бідний хлопець!" І так мені його жаль стало! Такий же він воротар добрий був! Справжній Лев Яшин міг з нього вирости.
Зітхнув я, поліз у кишеню і витяг свого складаного ножика.
— На, — кажу, — тобі пригодиться. 1к ж знаєш, який це ножик. Як бритва. Такого ні в кого нема. А в тебе якийсь чепелик.
Кукурузо аж почервонів від задоволення. Він завжди заздрив мені через оцей ножик і мінятися не раз пропонував, та я не хотів. Але тепер хай йому буде, якщо він у футбола не гулятиме і в самоті житиме.
Я ще раз зітхнув, поліз у другу кишеню і дістав коробочку з-під сірників. Там лежали гачки для вудочок, які подарував мені батько. Прекрасні гачки! Ціле багатство для рибалки. І маленькі — на верховодок, пліток та карасів, і більшенькі — на йоршів, окунів та лящів; і великі — на щупаків, линів, коропів. І зовсім великі — трійчасті — на сомів та іншого риб'ячого звіра.
— Лови, — кажу, — на здоров'я. Рибою ти тепер забезпечений. Тільки знаєш, як я до тебе колись приїду, то й мені даси половити. Дуже я звик до цих гачків.
Чого я так сказав — не знаю. Я ж ще й разу не ловив ними. Мабуть, усе-таки шкода мені було тих гачків. Навіть більше, ніж ножика. Кукурузо відчув це:
— Та нащо? Не треба. У мене ж є.
Але не міг відірвати захоплених очей від коробочки. Хіба стане в людини сили відмовитися од такого подарунка? Ні, не шкода мені гачків! Кукурузо ж лишається на безлюдному острові сам-один, як отой зуб у роті діда Салимона. І ніхто його більше не побачить. Навіть листа йому написати не можна. Авжеж, не можна. У нього ж нема адреси. У всіх людей на світі є адреси, а в нього немає. Ця несподівана думка схвилювала мене.
— Слухай, — кажу, — так не можна. Виходить, у тебе тепер немає адреси.
— Ну то й що?
— Як — "ну то й що"? Адреси нема, розумієш! Виходить, ніби ти взагалі не живеш на світі.
— А що ж я можу зробити? — розгубився Кукурузо.
— Треба негайно якось назвати острів. Буде назва —
тоді й адреса буде.
— Давай. Я хіба що — проти? А як?
— Хіба я знаю? Острови по-різному називаються. Острів імені Врангеля, острів Мадагаскар, острів Таймир. Ні, то, здається, півострів. Ну, якось так.
— Ну, хай буде острів Мадагаскар. Гарна назва. Мені подобається.
— То уже ж є Мадагаскар. Треба, щоб така назва, якої ще нема.
Кукурузо задумався. Довго ворушив губами, мабуть, перебираючи в голові назви. Потім сказав:
— А знаєш — нехай буде імені Переекзаменовки. Переекзаменовка мене сюди привела, і хай буде імені отої клятої переекзаменовки. Такої назви ще нема — стопудово.
Я не став сперечатися. Так на карті світу (хоч про це ще ніхто не знав) з'явилася нова географічна назва — острів Переекзаменовки.