Цей ловкенький одномісний човник, що не тонув, хоч як перекидався, викликав заздрість у всіх наших хлопців. Ясно — Павлуша дістався на своєму надувному до верб, де в'язалися човни всього села, знайшов там човна, якого чудом не знесло і не потопило (бо, мабуть, довгий і міцний був ланцюг), і тепер пливе рятувати людей. От молодець! Ну молодець! Усе-таки хвацький хлопець!
Що б він про мене там не думав, що б не балакав, як би не ставився до мене, а я об'єктивно... Люблю правду! Молодець! Молодчинка! Справжній, геройський кадр!
А я?.. Ех!.. Катаюся собі на амфібії пречудовій, яку й атомна бомба не потопить. Теж мені геройство!..
Ми саме підпливали до крайньої хати. Власне, до двох крайніх хат, що стояли поряд, в одному дворі. Це було обійстя баби Мокрини. Одна хата була стара, похила, під стріхою. Друга — то був новий, недобудований цегляний будинок, ще без даху — тільки біліли голі свіжотесані крокви.
На старій хаті верхи на стрісі, обхопивши руками димар, сиділа баба Мокрина. А дві її здоровенницькі, немолоді вже, але незаміжні дочки, з якими вона жила, були на горищі недобудованої кам'яниці — стояли там, тримаючись за крокви, обабіч плямистої рудої корови.
Розсовуючи крони славнозвісних яблунь баби Мокрини (величезні, як кавуни, яблука, падаючи просто в машину, загупали об дно), ми запливли у двір і, розвернувшись, стали так, що носом уперлися в стіну хати, а задком пришвартувалися до кам'яниці.
— Корівоньку, корівоньку спершу! Корівоньку, люди добрі! — загукала баба Мокрина.
Водій скерував прожектора на кам'яницю. І всі ми посунули туди — і Пайчадзе, і солдати, і я з ними. Від горища до машини було метрів півтора, не більше, та корова — не кицька, стрибати не вміє, і за карк її не візьмеш, щоб зсадити вниз.
— А як ви її туди випхали? — спитав Пайчадзе бабиних дочок.
— Та по сходні ж, по сходні, — пробасила одна.
— Десь її змило, — пробасила друга.
Сходня — то такі дошки з прибитими до них поперечними планками, по яких, як по сходах, піднімаються на будівництвах робітники, коли ще сходів нема.
— Доведеться на мотузках, товаришу старший лейтенант, — промовив один із солдатів, і тільки тепер я з подивом пізнав знайомого мені Митька Іванова. Тю! От же ж! Скільки їхав разом і не помітив, що то він. Темно, та й мовчали вони цілу дорогу, не до балачок було. А онде ж і друг його, здоровань Підгайко. От же ж! Наче зумисне!
— Да, доведеться на матузках, — погодився Пайчадзе. — Гайда!
Один по одному солдати почали видряпуватися на горище. Я поткнувся був і собі, та Пайчадзе раптом узяв мене за руку:
— Сиди, сиди! Ми вже какось самі, да! Будеш заважати тільки...
Кров кинулася мені в обличчя. Хлопчаком мене вважає, оберігає, щоб чого, бува, не трапилось. І Павлуша ж, мабуть, чув. Оно темніє човен його попід стіною хати — підплив, дивиться: ніколи ж не бачив амфібії отак близько і в дії.
Замукала стривожено корова — солдати вже обв'язували її мотузками.
— Обережненько! Обережненько! — зойкнула на стрісі баба Мокрина.
— Та не гавкайте, мамо! — роздратовано гукнула котрась із дочок.
— Без вас зробиться! Сидіть собі нищечком! — підкинула друга. — Спокою од вас нема!
— От бачите, люди добрі, які в мене діти! — забідкалася баба Мокрина. — Рідну матір за боже пошиття не мають!
І раптом голос її набрав сили й металу:
— Отож Господь Бог наслав кару на землю за те, що до мене діти погано ставляться!.. Потоп! Потоп! Розверзлися хлябі небесні. Потоп! Ото маєте, маєте!
"Щось баба явно передала куті меду, — подумав я. — Не став би Бог заради однієї баби та її сімейних стосунків витрачати стільки пороху й енергії. Обійшовся б чимось скромнішим. Бо чого це стільки людей має страждати через одну бабу!"
— Та цитьте, мамо!
— Без вас весело, а тут ще ви дзявкаєте! — знову закричали дочки.
Баба Мокрина замовкла, хлипаючи і постогнуючи. І мені стало її жаль. Свинуваті-таки в неї діти. Щоб отак розмовляти з мамою, хоч яка вона там є! Хіба так можна? Якби я своїй матері таке сказав, я б собі язика відрізав! Може, та баба Мокрина така аж занадто побожна, що в неї такі діти... І соромно стало мені за мою "антирелігійну війну" з нею.
— І пожаліти, і захистити нікому... — простогнала баба Мокрина і раптом зойкнула: — Ой, лишенько! Ой, забула! Забула! За іконою... О Господи! — І вона тихенько заскиглила, підшморгуючи носом, як мала дитина.
Ніхто на її зойк не звернув уваги.
На кам'яниці було гамірно — кректання, тупіт, шамотіння. Раз у раз чулися вигуки: "Сюди!", "Давай!", "Тягни!", "Держи!", "Пускай!". Обв'язану мотузками корову ніяк не могли виштовхати з горища...
— Пропало!.. Пропало!.. О Господи! — розпачливо повторила баба Мокрина.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ. Я пірнаю в затоплену хату. Пастка. Віч-на-віч з богом. Безвихідь
Рішучість охопила мене зненацька. Я вагався всього одну якусь мить. Тоді рвучко скинув ватника, чоботи. Одним рухом, як старший лейтенант Пайчадзе, вискочити на борт машини не зміг — для мене було зависоко. Підскочивши, я повиснув перехильки, животом спираючись на борт, потім перекинув ногу, на мить завис на руках уже по той бік і нечутно спорснув у воду. Кілька рухів — і вже біля вікна. Ікона має бути отут-о, в кутку, зразу за вікном праворуч. Намацую. Аби тільки шибку висадити так, щоб не порізатись.
Хата була затоплена майже по самісіньку стріху, і вікна, власне, я не бачив, лише край візерунчастої різьбленої лутки виднівся над водою. Підпливши, схопився я за ту лутку і занурив руку у воду, мацаючи. Рука вільно пройшла у вікно: шибки вже були повибивані. Все гаразд. Я крутнув головою в бік човна. Ех, жаль, що Павлуша, здається, не бачить. Ну нічого, він побачить, коли я вирину і передаватиму бабі Мокрині те, за чим вона плаче. Побачить!
Я трохи сіпнувся вгору, хапнув повні груди повітря і пірнув.
Пропливаючи крізь вікно, я зачепився за щось ногою і вже думав, що застряв. Щосили шарпонув ногу — відпустило. Гребнув руками і виринув уже в хаті. Розплющив очі і враз побачив у кутку ікону. Так, так — побачив! Бо перед нею горіла лампадка... Мені спершу навіть не здалося це дивним. Я зробив два-три рухи і опинився біля ікони. Засунув за неї руку і намацав якийсь невеличкий довгастий пакуночок. Вихопив — і назад до вікна. Пірнув — і враз ударився об щось головою, руки наштовхнулися на якусь перепону. Я став похапливо руками намацувати прохід. У вікні щось застряло. Мені забракло повітря, і я виринув. Знову пірнув і знову не міг пробитися. Виринувши, спробував намацати і відштовхнути ногою те, що заважало. Я гатив ногою щосили, але марно. Вікно завалило чимось великим і важезним. Чи то я зрушив його ногою, коли зачепився, чи вода піднесла — хтозна. Я сіртонувся крізь прочинені сінешні двері до вхідних — вони були замкнені. Мало того, я намацав, що вони були ще й підперті зсередини якимись колодами, — мабуть, баба Мокрина думала врятуватися так од води... Я поплив назад у хату. Друге вікно було загороджено шафою: чи то вода її сюди посунула, чи знову ж таки сама баба — невідомо. Більше вікон не було. Хата в баби Мокрини стара, на два вікна, тісна й незручна. Тому-то дочки й будували кам'яницю — для себе.
Мокрий одяг тягнув донизу, важко було триматися на воді, давався взнаки і мій марш-кидок на велосипеді до військового табору. Я вхопився за електричний дріт з лампочкою, що звисав зі стелі посеред хати.
Дихати було важко.
І раптом я зрозумів увесь жах свого становища. Я висів на електричній дротині майже під самісінькою стелею у затопленій хаті, а вода все прибувала. У тремтливому світлі лампадки я бачив, як хлюпоче вона попід стінами, здавалося, з кожною миттю все вище й вище. Оно вже хвильки зачіпають, підгойдують лампадку. І тільки тепер я розчовпав, як незбагненно дивно виглядає ця лампадка, що горить у кутку перед іконою. Як не згасла у тому шалі стихії ця маленька крапелька світла? То було якесь диво!.. А може... А може, це справді диво? Може... Тут я вперше придивився до ікони й побачив... Бога. Він зорив на мене з кутка великими круглими чорними очима — спокійно і строго. Здавалося, він стоїть у воді по груди і вода ворушиться, хлюпоче біля його грудей від того, що він дихає.
Це було так страшно, що я відчув, як у мене здіймається догори чуб.
Спав на думку піп Ґоґа, його таємничі слова: "Темна вода во облацех...", які я ніяк не міг зрозуміти, хоч явно відчував у них осуд і докір. Згадав і бабу Мокрину, і її прокльони на свою адресу. Темна вода... Вода... От вона— вода...
"Отже, є-таки на світі Бог і це він карає мене, — з жахом подумав я. — І зараз мені буде кінець. Бо ніхто ж не знає, що я пірнув сюди. Вони возяться там з тою коровою, і ніхто не бачив. Зараз вода підніметься до стелі, заповнить усю хату, я булькну, захлинуся, і все...
Але я не хочу вмирати! Не хочу! Я хочу жити! Хочу кататися на велосипеді, грати в футбола, їсти морозиво крем-брюле. Я рвонувся до вікна і пірнув. І несамовито, з усієї сили запрацював руками, намагаючись пробитися крізь вікно. Я вовтузився під водою доти, поки відчув: ще тільки одна мить — і я захлинуся. Тоді я виринув. Розплющивши очі, встиг іще побачити, як востаннє блимнув і згас вогник лампадки. Своїм пірнанням я здійняв хвильки, і вони перекинули лампадку. Суцільна непроникна темрява огорнула мене. Я борсався у воді, як сліпе кошеня. Сил ставало дедалі менше. Я почав ковтати воду і захлинатися. Невимовний жах охопив мене. Невже це кінець?! Не хочу! Не хочу! Не хо.. .о.. .о!.. Я закричав. І сам почув, яким здавленим і безсилим був той крик. Так кричать крізь сон, коли душать кошмари. А може, це й справді лише кошмар, може, це все сниться? І я зараз прокинуся, побачу сонце, що світить у вікно, і почую...
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ. "Давай руку!" Я знову з ним. Що було за іконою
— Яво! Яво! Яво! Де ти? Яво! То був голос... Павлуші.
Я не одразу збагнув, що це насправді. Мені спершу здалося, що то мені мариться. Але враз я побачив тоненьку смужку світла. То світилася вузенька шпарина вільного над водою повітря у сінешніх дверях. Ой! Там же в сінях у стелі хід на горище! Як я раніше не розшолопав! Із останніх сил, ковтаючи воду і захлинаючись, я сіртонувся туди. Світло ліхтарика засліпило мене, і я нічого не бачив.