Нація – була ідентична до їх суми, і особливих завдань і цілей, інших від цілей одиниць, кляс, генерації – не мала. Не потребувала, отже, й окремого чинника для їх здійснення – ні держави, ні правлячої верстви...
Тепер можемо зробити ті висновки, що про них я говорив наприкінці попереднього розділу. Ці висновки такі: Там, де нація не є "causa sui", де над національною правдою стоять "правди" інших колективів ("племени", "кляси", "людськости"), там ця національна правда обов'язуе лише остільки, оскільки не приходить у суперечність з тамтими; там де "prius" є не властива воля, лише інтелект, всяка "правда" мусить довести свою "розумність". Так втратив наш націоналізм (безумовне право нації на незалежне існування) – у наших провансальців – свій аксіоматичний характер. Національна ідея набрала деривативного характеру. Наш націоналізм не знав національних постулятів як чогось, про що не дискутується, не був предметом віри, догматом. Імперативи нації не були категоричними, лише гіпотетичними імперативами: (не "S є Р", а "коли є х, то "S є Р"). З точки погляду не реляції, а модальности – їх осуд про націю ніколи не був аподиктичним, а завжди проблематичним (S може бути Р). Накази національного почуття не мали значення, коли їх не можна було виправдати: non sapit nisi dat;ir ejus ratio ( p.Бекон). Провансальські націоналісти черпали свої рішення де з себе самих, лише від різних оракулів ("людськість", "добробут") або, як каже Драгоманів, вони "проголошували війну всім релігійним, національним, політичним і соціяльяим ідеям, які не можна погодити з всесвітнім суспільним і науковим поступом"[108-1]. Свою мораль нація черпала не з себе самої, лише від чогось стороннього. Мораль була не автономна, лише гетерономна. "Нація має існувати не для того, що так каже моє національне почуття, лиш для того, що мені довели розумність або оправданість цього існування", – такий був хід думок провансальців. їх національні заповіді не були диктовані почуттям, не об'явлені надприродною силою, лише – порадами розуму ("коли це для всіх", коли це не суперечить інтересам людськости, "законам еволюції" і т. п.), вони мали виправдання не самі в собі, лиш в інших заповідях, або в санкції розуму. Спонтанна воля до життя нації, безмотивна й безрозумова – була для наших провансальців чистішою метафізикою. Ми бачили, як один з соціялістів обурювався, що найвищій формі об'єктивації національної волі (державі) хочуть "шовіністи" надати характер якоїсь "окультної сили". Саме про цю "квалітас окульта" говорить і Шопенгавер, пишучи про волю взагалі. Не дивно, отже, що наше провансальство, що дивилося на чинник волі як на щось підрядне, інстинктово ненавидячи і всі форми його виявлення, – заперечувало її найвищий вияв у нації.
Руссо в своїм "Contrat social" ділить кожний рух на "комунікований" і "спонтанний". В першім випадку моторова сила є чужа порушуваному тілу, в другім – вона є в нім самім. Отже "освічена" драгоманівщина не визнавала в національнім моменті жодного афективного підкладу, або відводила йому третьорядне місце; тому й відмовляла нації " спонтанного" руху, з власної волі і права (творчу силу мав лише розум), знаючи лише "комунікований" тією силою, що стояла над нацією, від якої виводить своє право на рух. Моторова сила, що була в національнім моменті, аби діяти, мала зродитись не в самій нації, остання мусіла, щоб діяти, дістати поштовх ззовні. Ідея нації втратила самовистачаючий характер, і набрала характеру деривативного.
Це мало ті наслідки, що ослабило національне почуття взагалі; що провансальство мало вигляд чогось млявого, якоїсь веґетеріянської філософії.
Правда, багато інших доктрин виступало на арену історії також під плащем доведених розумом "наукових" доктрин (як, напр., французький якобінізм, "науковий" соціялізм і большевизм), але в них це були в суті речі теологічні доктрини, які лише скріплювали свої догми логічними доводами, як середньовічне католицтво, що сягало по Арістотеля і для якого філософія була лише служничкою теології (ancilla theologiae). Для нашого націоналізму було інакше. Тамті відкидали очевидні розумові правди коли вони суперечили їх принятій догмі наше провансальство (як ми вже бачили) захитувалося в своїх догмах, коли йому доводили їх "нестійність".
Цим способом наш націоналізм втратив усяку агресивність. Коли б ще інші "правди", які він ставив над національну, були для нього самовистачаючими цінностями, догматами віри, – він мав би певну аґресивність, хоч і іншого, не національного змісту. Але й ці наднаціональні правди не були для нього догматами, а лише правдами, що їх треба було доказати. Так сталося, що ні "народ", ні "суверенна індивідуальність", ні "анархізм" – ніщо не мало в нашім провансальстві вигляду якоїсь живої, вибухової сили. Все було розмірене, акуратне, половинчасте, далеке від ясности і від сильної афірмації Бог, в якого нібито вірилося, був невиразним поняттям: не були певними, чи він один, чи їх два, чи три. Та й вірилося в нього більше розумом, їх "загальна правда" не була загальна в тому змислі, на який претендують релігійні догми, вона була загальна не тому, що їх правда є одиноко правдива, лише тому правдива, що була загальна, що вони знайшли її в усіх і прийняли, хоч би для того й треба було потиснутися у вселюдськім пантеоні їх власним богам. В них ніколи, напр., не знайти такого понурого місця, як в Русо (Соціяльний договір): "Коли хтось, хто каже, що вірить в ці правди, так заховується, мовби їх не визнавав, повинен бути укараний смертю". Такого місця не знайти в цілім українськім провансальстві, бо те, за що Руссо грозив смертю, було майже чеснотою в провансальців, бо свідчило про їх "об'єктивність" і "критичний змисл", або про "рахування з фактами", відповідаючи цілковито розлізлому й туманному змістові їх ідеології.
Маючи такий зміст, з природи речі поміркований, поєднавчий, незачіпний, не могло наше провансальство виявити цієї аґресивности і в методах, якими гадаю йти до здійснення свого ідеалу. До цих "метод" боротьби я тепер переходжу.
РОЗДІЛ VI
ТАКТИКА ПРОВАНСАЛЬСТВА, АНТИТРАДИЦІОНАЛІЗМ
Найголовнішою рисою нашого провансальства в тактиці була його засаднича ворожість до традиції і до експансії. Не визнаючи, в суті речі, за нацією окремої індивідуальности, іншої від кожночасної суми її членів, від "числа", – вони не визнавали тяглости національної мети; кожна ґенерація "довліла собі", не "пеклася о устрій", не розширяючи поля прикладання енерґіі будучих поколінь (експансія), ані не переймаючи від батьків їх мету (традиція). Віддані теперішньому, не мали вони пошани ні до мертвих, ні до ненароджених.
Виводячи розумово свої засади, не прислухалися вони до "містичного" голосу крови. Жоден національний колектив, ні теперішній, ні тим паче, минулий чи майбутній, не смів диктувати їм заповіді поведінки. Драгоманів укладав історичну свою програму щодо Польщі "на стисло крайовому ґрунту, без усяких заранніх рішень справ дальшого будучою і без оглядів в історичну старовину всієї Польщі і України". Для нього "ні один справжній космополіт, ані в шкірі, ані в самих кістках національних, себто – ні в якій історично склавшійся ознаці життя нації, не видить ідеалу, а ... в одній інтернаціональній науці". Він хоче опертися "на так реальній підставі, як добро простого люду". Це завдання "потребує перш усього розуму, щоб він міг поглянути на діло без усяких упереджень, вільний від усяких споминів історії і від теперішніх, зрослих на історичнім, ґрунті інституцій, ... інтересів, звичок інстинктів [109-1].
Цієї ідеології трималися й епігони Драгоманова, які не хотіли нічого знати ані про справи "дальшого будучого", ані про "історичну старовину" при визначенні своєї мети, відгороджуючи себе, мов залізним дротом, від історичних традицій нації, і від "імперіялістичного" полету в будуччину. Національну справу "треба (було для них) рішати аналітичним (тимчасово) способом, а не синтетичним (принципіяльним)". Печать "тимчасовости", вільної від великої мети минулого й майбутнього, – дрібної, паліятивної видно й на цілій політичній тактиці нашого провансальства, до якої я тепер і переходжу.
По всім сказанім не буде нічого дивного, коли я зауважу, що наше провансальство – під оглядом політичним – було течією наскрізь опортуністчною. Але це стосується до її лівого крила; щодо правого крила, до українофільства передреволюційного, до "радянства" (від київської "Ради"), до першого галицького народництва, то тут мало сказали, що це була опортуністична течія, це було щось у роді фабіянського товариства, щось у роді "армії спасіння", яка мирною пропаґандою й удосконаленням людськости, ширенням просвіти – думала осягнути свою мету.
Інакше й не могло бути. Коли провансальство, як ми бачили, взагалі не висувало окремих політичних цілей, ані суверенности, ані самостійности; коли його метою була "симбіоза" з паразитами, коли воно не протиставило себе ворожій ідеї так, що тільки одній з цих ідей лишалося б місце на даній території, – лише засадничо уважало співжиття з чужою ідеєю можливим і потрібним, – то ідея боротьби відходила на другий плян. Її приймалося як скрайність; не як конечність, а як щось, чого мірою можливости треба уникати. – Коли існувала лише одна "вселюдська правда", до якої приходилося розумом, коли закон боротьби за існування в надорганічнім світі уважався за "пересуд" або пережиток "некультурної" давнини – то ясно, що все можна було осягнути закликом до загальної справедливости противника, переконуванням його розумовими арґументами, і "поступом" на шляху "цивілізації", скупчуючи свою увагу на економічних, культурних і "визвольницьких" цілях. Крім того, виключаючи в суті речі з своїх цілей момент влади, не маючи до нього найменшого зрозуміння, – провансальство природно не доцінювало чинника боротьби в тактиці, оскільки кожна боротьба є передусім бортьбою за панування, за владу.
Спір нашого провансальства з противниками, був передусім (вони думали) – ідейним спором, а як такий, то його засадничо можна було скінчити порозумінням. Ось що про це каже Зіммель: "0стрість теоретичнологічних контроверсій не вадить, щоб розумовість (Intellektualitat) була все ж таки засадою погодження, бо як тільки спір переходить з области противенства почувань або хотінь, з области противенств між аксіомами, яких не доводиться, лише відчувається, – в область теоретичних дискусій, то він засадничо мусить бути полагоджений", бо закони логіки спільні всім[110-1].