Ми стоїмо біля дверей, значить, так, пояснює Чапай, ти — показує на мене — иди вниз до дверей, ти — показує Собаці — будеш мені допомагати, зараз я знайду щось важке і ми ним стукнемо по дверях, та ладно, говорить Собака і з носака висаджує двері, — будемо тут їбатись ще півгодини, я задоволено посміхаюсь, я би сам, — каже Чапай, — вибив, але в мене ж кеди, да, додаю я, і трипер. Ми швидко перериваємо все в кімнаті — дві шафи з паперами, в одній надпита пляшка коньяку, Собака відразу соває и в кишеню штанів, двотумбовий стіл, начинений різним канцелярським гівном, як гамбургер холестерином, шаримо по підвіконнях, дивимось на столі, шукаємо якийсь тайник або хоча б невеличкий сейф, будь-що, і раптом в кутку бачимо те, що шукали — коробку з-під ксероксного паперу, заклеєну і ипечатану згори. Місячне сяйво пробивається крізь жалюзі на вікнах і хижо спалахує на свіжому сургучі. Воно, — є Чапай. Я пробую підняти коробку, в принципі вона не надто важка, може бути. Що, кажу, беремо? Звичайно, беремо, каже Чапай, беремо, давай, тягни її до мене, там подивимось. Може ще пошукаємо? — пропонує Собака, схоже, щось відчуваючи, все-все, — нервує Чапай, досить, н.ілимо звідси. I ми виходимо з кімнати, обережно спускаємось вниз, Чапай щось мудрує із замком, нарешті ми опиняємось на вулиці, Чапай зачиняє за нами, і ми повертаємось додому — попереду я з коробкою, за мною Собака і в кінці Чапай, ляпаючи кедами по калюжах.
2.55
— Зривай сургучі! — говорить Чапай Собаці.
— Що це? — Вася теж прокидається і перелякано слідкує за нами з тапчана.
— Все нормально, — кажу, — не бійся, — ти теж в долі.
— В якій долі? — боязливо питається Вася.
— Зараз побачиш, — кажу.
Собака знаходить між змійовиків широкий кухонний ніж і зрізає печатки, повільно все це розмотує і розгортає, скоріше, скоріше! нетерпеливиться Чапай, але Собака робить усе впевнено і розмірено, відкриває коробку і каже — о, пам'ятник! дістає звідти погруддя, десь півметрового зросту, і ставить його на табурет.
— Що це? — не розумію я.
— Пам'ятник, — каже Собака.
— Бюст, — поправляє його Чапай.
— Чий бюст? — питаюсь.
— Наш, — каже Чапай.
— Ти не зрозумів — хто це такий? — показую я на бюст.
Чапай задумливо протирає окуляри.
— Може, це директор? — говорить Собака.
— Ні, — каже Чапай, — це не директор. У директора вусів немає.
— А він собі для краси приробив.
— Все одно не схоже, — каже Чапай.
— Це якийсь марксист, — припускаю я.
— Троцький, — каже Собака. — Бачиш ніс який? Точно Троцький.
— Це не Троцький, — нервує Чапай. — У Троцького борода. А в цього бороди немає.
— Це Троцький в Мексиці, — каже Собака.
— Гамбурзького періоду, — додаю я.
На Васю навіть дивитись шкода.
— Ніякий це не Троцький, — хоробриться Чапай, намагаючись приховати свій мандраж. — Це Молотов. Член ЦК.
— Молотов? — говорю я розгублено.
— Молотов, — каже Чапай. — Член ЦК, — додає на всяк випадок.
— Нічого собі, — кажу.
Собака похмуро дістає крадену пляшку коньяку і п'є з горла.
— Молотов, — продовжує Чапай, — із них усіх був єдиний нормальний тип. Він був гедоністом. Як Тіто.
— Як шо?
— Як Тіто. Любив жінок, спорт, ресторани.
— Коктейлі, — кажу я. — А звідки він у твого директора?
— Вони колись робили їх, — каже Чапай, подумавши. — Із відходів. Тут був спеціальний цех супровідних матеріалів. Мені старий мій розповідав.
— Бюст Молотова це що — супровідний матеріал?
— Вони робили не лише бюст Молотова, — виправдовується Чапай.
— А що ще?
— Ще бюст цього, як його — Ворошилова. А це, видно, якимось дивом вціліло. Хотів продати, сука, — жорстко каже Чапай, — народний бюст.
— Слухай, ти! — не витримує Собака. — Виходить, що — ми ламали двері, ховались від охорони, залишили там купу слідів і все це заради цього довбаного гедоніста?
Чапай підходить до нього, рішуче бере з рук коньяк, всаджує в себе ті фамів 200, що там були, підходить до тапчана, відсовує Васю і летить навзнак в свою брудну бездонну триперну постіль. Навіть не скинувши кеди.
3.30
— Значить, робимо так, — говорить роздратований Собака, — збираємо все бухло, зціджуємо брагу, беремо драп, шмотки, — він дивиться на Чапая, — ні, хай подавиться своїми шмотками. Берем оце-о, — показує він на Молотова, — і валимо, поки охорона нічого не побачила.
— А з ним що робити будемо? — питаюсь я.
— Спалимо, — каже Собака. — Одним уродом менше стане.
— А Карбюратор?
— Який Карбюратор? — кричить Собака. — Ти що, не розумієш — вапити треба! Давай, пішли.
— Куди?
— Не знаю, — каже Собака, — додому.
— Ти що, збираєшся в такому стані пхатися через все місто? — кажу. — Із бюстом в руках? Тебе прийме перший наряд.
— Давайте до ранку досидимо, — раптом спокійно каже Вася. Він вже прийшов до тями, ходить кімнатою, тягне з підвіконня якісь брошури, соває до кишені якусь покусану ручку, одним словом — він єдиний, хто не панікує. — Вранці нормально вийдемо і ніхто нас не прийме. Головне — до ранку досидіти.
— Да, — погоджуюсь я, — головне досидіти.
5.30
Я пробую розбудити Чапая, той лише заговорює крізь сон якоюсь своєю мовою, мовою потойбічних марксистів-леніністів і відвертається від мене. Добре, кажу я Васі, залишимо його тут, хай потім сам розбирається, він усе це в принципі вигадав, тож це його проблеми, добре, говорить своєю чертою Вася, правильно, але Молотова беремо з собою, на фіга? кажу, на фіга нам Молотов? Засипємося ми з ним, по-перше, пояснює Вася, якщо його тут вранці знайдуть — Чапаєві кранти, відразу зрозуміють, хто двері виламав. По-друге — Молотова можна здати, він же не просто шматок кольорового металу, він же ще й скульптура, є люди, котрі платять за такі речі великі бабки. Не знаю, кажу я, не знаю, хто б заплатив за Молотова великі бабки, ще за живого — ладно, а за цю мумію, показую я, ну, та гаразд, спробуємо здати, тільки кому?
Кому з моїх знайомих можна здати бюст Молотова? Ось так визначається рівень середовища, в якому ти перебуваєш, так і не інакше. Ну, в мене немає знайомих антикварів, знайомих ювелірів, знайомих гробарів у мене теж немає, які змогли би збити з цього бюста вуса і переробити його на голову якої-небудь Підзаборної Людмили Кузьмінішни, героїчно полеглої під колесами п'ятого трамваю на перехресті вулиць Пушкінської і Весніна і там-таки похованої, оскільки зібрати в єдину купу все те, що від неї лишилось там — на тому перехресті — видавалося неможливим, ось, гробарів у мене теж знайомих немає, далі — знайомих скульпторів, для яких цей супровідний матеріал являв би бодай якусь естетичну вартість, у мене немає, знайомих комуністів, крім Васі й Чапая, для яких це був би предмет культу, — немає, знайомих директорів історичних музеїв, для яких цей довбаний гедоніст складав би яку-не-яку історичну вартість, — немає, більше того — я впевнений, що таких директорів музеїв немає взагалі в природі, ось, що я думаю. Ось так, мені немає кому навіть сплавити зовні цілком пристойний бюст Молотова, члена цк, блядь, як я живу і для чого? Для чого все це? вся ця боротьба за виживання? фа на утримання рахунку? для чого все це? мені зараз 19, через 5 років, якщо я не помру від побутового триперу, мені буде всього-на-всього 24, Гайдар у цьому віці вже навіть полки не водив, що я буду робити в 24? чи будуть у мене полки? і якщо будуть — купи я їх поведу? в принципі я можу робити будь-що, ну, майже будь-що, але тут така проблема — що я не хочу робити нічого, мені так природніше, хоча не всі це розуміють, така проблема.
Марусі! — вигукує Собака, який до цього стояв біля вікна й нервово вдивлявся в свіжий червневий ранок, — Марусі можна, в неї повна квартира такого гівна, може, їй і цей пам'ятник підійде. I тут ми всі згадуємо про Марусю.
Але Марусі потрібно попередньо передзвонити, просто так до неї завалювати не можна — буде гірше. Маруся — це такий типу місток із зовнішнім світом, власне, від неї я вперше в житті довідався, що таксівкою, виявляється, можна користуватись не лише коли запізнюєшся на вокзал, чи коли тебе п'яного довозять додому — а просто так. Ось просто ти виходиш із дому і маєш кудись доїхати, і ось береш собі таксівку. I що найпарадоксальніше — платиш в кінці подорожі таксисту бабки — раніше я не знав, що так теж можна, вона мені показала це першою. I це при тому, що вона навіть молодша за нас усіх. їй усього лише років 16. Там така історія — її тато з Кавказу, він — я не знаю — чи то грузин, чи то азер, по-моєму, все-таки грузин, я в цьому не розбираюсь, одне слово, він генерал, справжній генерал зі своєю кількістю гарматного м'яса в казармах і літаків в ангарах, першу половину свого трудного офіцерського життя він кочував по Союзу, оберігаючи, я так розумію, мирне небо нашої Вітчизни, останні років 10 завис у Харкові, з дружиною розлучився, їхня едина донька підросла і послала їх обох, генерал купив їй прикольну двохкімнатну квартиру в крутому будинку на площі, з видом на муніципалітет, щоправда на горішньому поверсі, під самою вежею, на щось приземленіше у нього не вистачило чи то бабок, чи то ракет на продаж, але це все одно було круто, Маруся навчалась в крутій школі, мала купу бабок, ледь не народила рік тому, в свої 15, тато-генерал ледве умовив її зробити аборт, подарував їй за це жигуль, Маруся на диво легко потаилась — аборт зробила, жигуль розхуячила і далі жила собі своїм життям, яке вона, із вродженою кавказькою мудрістю й життєрадісністю, вчасно розподілила на красиве і корисне — красивим у цьому випадку була крута школа, двохкімнатна квартира і розхуячений жигуль, а корисним — усе те сміття і весь той непотріб, із яким вона мала справу у вільний від навчання час — Маруся знала Сашу Чернецького, ходила на панк-концерти, жерла таблетки, курила драп, пила портвейн, щоправда, без залежності, себто зранку благополучно виригувала рештки поганого алкоголю! йшла вчити Лобачевського чи кого вони там у школах вивчають. Паранойя, одне слово, типова паранойя, за це ми її й любили. До неї час від часу можна було завалити, попередньо перетелефонувавши і назвавшись — вона нас не всіх пам'ятала, хоча спала зі всіма, для неї це був не секс, для неї це було щось значно цікавіше, я не знаю що.