Насамперед для вас. Одне потягне за собою інше. Кеслер не дурень — він теж згадає, де, коли, що й кому казав. А коли йдеться про власну шкуру, чужої не шкодують. Тут він знехтує навіть службовими інтересами та перспективами кар’єри!
— Ви хочете сказати…
— Зрозумійте мене вірно, фрейлейн, я вас не залякую, а змальовую реальний стан речей. Врахуйте, поки що небезпечні для вас підозри Кеслера гальмує Хейніш. Якщо ж вийти на Краллерта, це гальмо для Кеслера зникне. Рятуючи себе, він не пошкодує взагалі нікого. І найперше вас, бо здогадається, від кого надійшов донос.
— Вже й донос!
— Донос — явище нормальне, він широко практикується і заохочується начальством. Але хай це буде доповідна, назвемо так, якщо вам це більше імпонує… Так от, що для Кеслера становитиме Хейніш, коли йтиметься про його власну безпеку? — І переконано завершив: — Будьте певні, топитиме всіх!
Крістіна з цікавістю глянула на Майєра. Що це? Життєва філософія, що випливає з власного досвіду?.. Адже даючи оцінку іншим, людина мимоволі розкриває себе, риси своєї вдачі уподобань і поглядів. Чи, може, це підсумок його тривалих спостережень, що базується на логіці характеру Кеслера? Принаймні від слідчого годі чекати чогось іншого.
Проте не зайве буде дізнатися, як Майєр сам поведеться, коли інші важитимуть його долю на терезах ’ життя і смерті. І ось цей суворий екзамен на мужність, честь і гідність людини чекав на Віллі. І фрейлейн Крістіна Бергер чудово знала про це. До початку іспиту Майєрові лишалося кілька кроків…
Розділ 9
ЙОГО ПСЕВДОНІМ — НІКА
Попереду починався пустир — звалище розбомблених і підірваних для безпеки будівель. Серед куп, що швидко позаростали бур’яном, подекуди, зяючи сліпими проймами вікон, височіли похмурі стіни, що могли завалитися від найменшого струсу. Тому сюди без нагальної на те потреби не зазирали навіть патрулі польової жандармерії. Сюди тікав одного разу хлопчина, що вихопився з колони, яку посилений конвой гнав на вокзал. І його не доганяли — скосили автоматними чергами.
Розбиті будинки колись з гуркотом валилися прямо на вулицю, і, коли розчищали проїзд, уламки підгорнули вбік. І пустир наче було огороджено валом з битої цегли, каміння.
Біля валу стояли три невиразні постаті. Між ними щось бризкало іскрами. Долинала виразна німецька лайка. Не інакше — патруль. Та що скоїлося? Що за іскри?
Загадка розгадалася, коли Майєр з Крістіною наблизилися до нічних дозорців. Двоє виявилися місцевими поліцаями, третій — німецьким офіцером. Він був трохи напідпитку і смачно лаявся, клянучи печерну дикість тубільців. Звичайна сценка, хоч і дещо несподівана у цю пору й негоду.
— О, фрейлейн! — раптом офіцер помітив Крістіну і її супутника. — Дозвольте звернутися до пана оберштурмфюрера!
— А що у вас скоїлося? — озвався Майєр.
Офіцер одразу пожвавішав:
— Взагалі, кумедна пригода. Суцільний анекдот! Певен, коли оповідатиму у себе в Кельні, мені просто не повірять… У мене нема чим запалити цигарку. Я й звернувся до цих йолопів. А знаєте, як вони видобувають вогонь? Викрешують з каменя! Я про це читав тільки в книжках про дикунів! Так от — трут у них відсирів… Чи не маєте сірників?
— Прошу!
Майєр витяг з кишені запальничку. Клацнув, і одразу блакитним стовпчиком піднялося рівне полум’я.
І тут сталося несподіване.
Офіцер спритним, чітким рухом вивернув його недбало простягнуту вперед руку і завернув йому за спину. Тієї ж миті один з поліцаїв упорав йому ліву.
Ще толком не розуміючи, що відбувається, спантеличений і розлючений Майєр все ж ударив носком у бік третього нападника, що опинився проти нього. Той теж кинувся на Майєра і тугий скрутень кляпа, роздираючи щелепи, запхав у рот.
Дужі руки легко поволокли Віллі на звалище.
…У невеличкій кімнаті, вже при світлі, він розгледів своїх нападників. "Поліцай", що підтримував його за плече, мовив до когось російською мовою:
— Порядок!
— Залиште його, — сказав у відповідь гауптман.
"Поліцай" відійшов до дверей іншої кімнати і оперся на одвірок плечем, промовистим жестом поклав правицю на автомат.
Віллі Майєр збагнув, що він опинився в якійсь квартирі, де господарі почувалися цілком безпечно і певно. І ось його, сумлінного служаку СД, затягнуто сюди. Ще не відомо, чого від нього жадають. Та незабаром скажуть. Ясно одне — готувалися ретельно і захопили його не вбивати, бо знищити його вже мали можливість. Хіба що пізніше… Якщо не досягнуть своєї мети, живим від себе не пустять…
Руки у Майєра були вільні, кляп вийняли. Проте й кобура була порожня. Не дивина — у таких випадках завжди передусім обеззброюють.
Це факт — він потрапив у полон. І де? У гніздовищі окупаційних, військових і секретних служб… Неймовірно! Але до кого? Найвірогідніше — до партизанів. Або до "колег" з конкуруючих служб, яким забаглося його спровокувати й тим зганьбити у верхах "фірму" Хейніша. І таке у відомчій боротьбі секретних служб рейху трапляється…
Він сидів на стільці з вузькою й ребристою, прямою спинкою, на якому можна сидіти лише ніби виструнчившись. На такому ж стільці навпроти нього вмостився офіцер у мундирі піхотного гауптмана, той, що просив у нього "припалити". Але він спирався ліктями на стіл, що розділяв їх.
Гауптман був русявий, з видовженим, але з правильними рисами обличчям. Рівний ніс, тонкі губи. Типовий представник нордичної "панівної" раси. Плакатний арієць! На перший погляд. Бо щодо цього Віллі Майєр мав великий-сумнів. Колись давно одна дуже близька йому, а зараз така далека людина, ім’я якої він не називає нині навіть подумки, сміялася з расистських стандартів:
"Яким мусить бути високопробний, відданий рейхові арієць? Блондином, як Гітлер, струнким, як Герінг, статурним, як Геббельс, і цнотливим, як Рем[14]…"
Господи, чому зараз спливли ці зовсім недоречні думки!
— Заспокоїлись? — не підвищуючи голосу, запитав гауптман чудовою німецькою мовою. — Так от — прийміть мої деякі пояснення. Як певне застереження! Ми, так би мовити, запросили вас на бесіду. І все! Виникла така необхідність. Методи фізичного впливу вам не загрожують. У тому, що сталося перед цим, більше винні ви самі. Коротко кажучи, чинити опір безглуздо.
— Так, — вичавив із себе Майєр. Грати в горду мовчанку, судячи з усього, безглуздо теж. Правда, дивлячись на те, куди поверне розмова…
Стіл, що поділяв їх, був голий, якщо не зважати на гасову лампу і офіцерський високий кашкет.
— Отже, пане Крамер, перейдемо до справи, — мовив гауптман.
Він сказав це без притиску, якось буденно, але від цього несподіваного звертання Віллі Майєр аж шарпнувся.
— Спокій, пане Крамер! Наші знання про вас не обмежуються лише вашим справжнім прізвищем.
"Недарма пригадався мені батько, — блискавкою майнула у Віллі думка. — Ось і не вір у телепатію… Але хто цей гауптман і чого хоче від мене?"
— З ким маю честь? — запитав глухо.
— Хіба не догадуєтесь? З радянським розвідником.
— Які докази?
— Названого прізвища мало?
— Ви маєте на увазі людину…
— Про яку ні в СД, ні в гестапо не знають, що вона— ваш батько? Ви це хотіли сказати?
Майєр задумався. Гауптман казав правду — про його рідного батька в службі безпеки і гестапо дійсно не знали. І його охопив неспокій.
— Але це ще не все. Ми знаємо, що ваш батько — комуніст. Так, справжній тельманівець. його шлюбові з вашою матір’ю завадив арешт опісля повстання робітників у Гамбурзі. На той час ваша мати вже була вагітна. І вона, як могла, подбала не так про себе, як про майбутнє своєї дитини. Тому вийшла заміж за сина бакалійника, що віддавна упадав за нею. Отак сина відомого комуніста Крамера вона сховала під прізвищем лояльного до будь-якої влади Майєра.
— Звідки це вам відомо? — не втримався Віллі.
Марков — а це був він — розважливо вів далі:
— Запитання свідчить, що все це для вас не новина. Проте я відповім і на це. Трохи згодом. А зараз повернемося до теми. Не заперечуєте?
Віллі тільки знизав плечима. Мовляв, тут не він господар становища…
— Для вас не було таємницею, чий ви син, — про це подбала ваша мати. Коли Крамер вийшов з в’язниці, а ви підросли, у вас з батьком склалися добрі стосунки, які з певних причин ви приховували. Потім — підпал нацистами рейхстагу і полювання на комуністів. Крамера схоплено і кинуто до концтабору. Далі втеча і нелегальний перехід швейцарського кордону. До початку війни ви одержували з Швейцарії вітальні листівки від Крамера, які він передавав для вас через довірених осіб, що заїжджали до Німеччини. Думаю, ви про це не забули?
— Ні, не забув… Я пам’ятаю батька… — глибоко зітхнув Майєр і понурив голову. — І все-таки, звідки вам відомо? — запитав.
— Річ у тім, що Крамер разом з іншими антифашистами веде нелегку боротьбу з гітлерівцями. Група має передавач і радіозв’язок з революційними емігрантами, що тимчасово перебувають в СРСР. Оце і є відповідь на запитання, звідки ми так докладно про вас обізнані. Вас це засмучує?
— Навпаки! Я радий дізнатися про батька хоча б у такий спосіб. Від початку війни я не мав про нього жодної вістки.
— Зрозуміло, він вас оберігав… Він все робив, щоб виховати з вас гуманну людину, яка захищала б інтереси німецького народу, і ви поділяли погляди батька… І зараз ви своїми поглядами і поведінкою не такий, як всі інші есесівці, — не берете, наприклад, участі в каральних акціях, коротко кажучи, намагаєтесь стати осторонь…
— Для вас це має якесь значення? — спитав Майєр.
— Безумовно. Інакше ми б з вами не розмовляли. З катами у нас інша мова.
Віллі, глянувши у вічі Маркову, мовив з гіркотою:
— Ближче до діла, пане гауптман! Хочете зробити з мене російського шпигуна?
— "Зробити шпигуна", — повторив за ним Марков. — Невже ви нічого не зрозуміли? Ми хочемо мати в вашій особі ще одного соратника у боротьбі з фашизмом. Не з німецьким народом, а з фашизмом, який перетворив вашу країну у найбільшу в світі катівню, в душогубку, в яких би аспектах це поняття не брати. Отак буде точніше! Ваш батько це давно збагнув. А ви?..
Марков усвідомлював, що мусить переживати людина в такі критичні хвилини, на зламі свого життя. Може злякатися і погодитись на все. Але ляк — поганий помічник у розвідницькій праці… Або замкнутися в собі, мовчки ідучи до фатального кінця. Може вдатися до відчайдушної спроби вирватися з пастки і впасти трупом у нерівній борні.
А Віллі Майєр розмовляв, до того ж порівняно спокійно, тримався сміливо, правда, деяка пригніченість вчувалася.
Хоча, якщо вдуматися, все це непогано лягло в той психологічний малюнок, який склався про нього, в той малюнок, що випливає з подвійності його внутрішнього існування, — Майєра і Крамера, двох непримиренних антагоністів.