У кожну шпаринку лихим оком зазирала. До кожноу щiлини у дверях вухо прикладала. Хто тiльки вiд неу не постраждав! Менi теж добряче перепадало...
Одного разу зiбралися змученi Марфою брати i сестри та й одноголосне ухвалили: забезпечити великомученицю Марфу окремою, iзольованою печерою. Гуртом узяли кайла та лопати — за день у скелi печеру видовбали.
I з того часу, як Марфу переселили в скелю, де вона й мощi своу складе, сестра наша тихо конас вiд цiлковитоу бездiяльностi. Адже наземним пацюкам та летючим мишам на уу буркотiння плювати. I доносами печерних гадiв не залякати.
"Ех! — зажурився я. — Не можна кидати людину у бiдi! Сором забути великомученицю! Треба подати уй руку допомоги, щоб вона знову жила повноцiнним буттям. Це святий обов'язок кожного свiдомого слуги божого".
А я слугую свiдомо.
Сiв i написав великомученицi спiвчутливе послання.
I ось якi зворушливо-промовистi слова знайшов я у серцi свосму:
"Непорочна дiво Марфо, радiй!
Не побивайся, добродiйко, даремно. Твоя страждальна душа матиме ще доволi втiхи.
Ось передрiкаю тобi: я бачу твою тендiтну душу. Навколо полум'я i клубища диму. Навколо сновигають чорнi й рогатi людцi з вилами. Бо душа твоя спочивас не серед райських кущiв, а серед казанiв протилежного поверху потойбiчного свiту.
Але ти не сумуй, славна великомученице!
Не тому запроторили тебе до пекла, що ти не заслугувала раювання, а тому, що у раю з твоуми видатними талантами роботи — катма. А в пеклi працi доволi. Ось тебе й швиргонули туди для пiдсилення згуртованого навколо казанiв колективу. Мудро вирiшили сили небеснi: кращого наглядача для ув'язнених та приречених не знайти.
Ось як високо тебе поцiнували!
А душа твоя метлясться серед полум'я i прискiпливо позирас довкола. Усе викликас у тебе пiдозру. Усе тобi негаразд. Усе не до шмиги.
Ото надивиться душа твоя на рiзнi неподобства досхочу, а по тому на iм'я його пекельноу Величностi шкрябас донос на березовому лубi, призначеному для розпалу вогню пiд казанами:
"НИЗЬКО СХИЛЯЮСЯ I ДОПОВIДАЮ:
а) старший наглядач вiддiлу переварки у киплячiй сiрцi г/д (грiшних душ) пан Хвостюк, злочинно користуючись своум службовим становищем, живе на нетрудовi доходи, бо збувас цiнну опалювальну сировину як налiво, так i направо, особливо — в зимовий сезон. У казанах його г/д буквально розкошують. Для перевiрки я занурилася в один з казанiв i навiть змерзла;
б) майстер пiдвiддiлу розпечених сковорiдок пан Копитко влаштувався на цю вiдповiдальну посаду по блату, або, якщо висловитись по-науковому, за протекцiсю. Вiн не мас нiякоу спецiальноу освiти. Не вiдвiдував навiть курси виробничого навчання. Цей темний неук, не знаючись на справi, занедбав технологiчний процес до того, що на пательнях, якi лижуть його пiдопiчнi г/д, навiть слина не висихас;
в) внаслiдок вищенаведених фактiв у пеклi не чути нi зойкiв, анi стогонiв, аж нудно стас, як на поганенькiй виставi з виробничою тематикою, позбавленоу напруги i драматизму. Усi цi ганебнi явища переконливо свiдчать про грубi порушення пекельного режиму, затвердженого великою печаткою та особистим пiдписом Вашоу пекельноу Величностi.
Приймiть цi вопiющi рядки до найпильнiшоу уваги".
А ухня Величнiсть не бюрократ, вони негайно вiдповiдають:
"Шановна великомученице!
За твоум листом заходiв вжито:
а) старшому наглядачевi вiддiлу переварки у сiрцi г/д за службовi злочини поламано роги i розжалувано у рядовi грубники;
б) майстра пiдвiддiлу розпечених сковорiдок пана Копитка надiслано на курси пiдвищення квалiфiкацiу з обов'язковими практичними заняттями лизанням пателень;
в) за вiдсутнiсть моторошних зойкiв та потойбiчних стогонiв обслуговуючому персоналу оголошено сувору догану.
Вельзевул".
А твоя душа, Марфо, натхненна успiхом, — нову скаргу, третю, четверту...
I нарештi настас знаменна мить, коли за твос нечуване сумлiння сам Князь пiтьми Вельзевул Люциперович де Лекло запропонус тобi свiй хвiст, роги i копита та й розчулено скаже:
"Вона мене за муки полюбила,
А я уу — за розумiння ух..."
Словом, не журися, непорочна дiво Марфо. Побачиш, все буде так як по писаному.
Твiй нiкчемний брат, смиренний слуга божий,
молодший пророк IОНА".
I що б ви думали?
Мiй лист подiяв, як цiлющий бальзам!
Великомучениця буквально ожила, вмить пожвавiшала, одне слово зцiлилася.
Вчора навколо неу зiбрався на потiху розвеселий натовп, коли вона пiд вiконцем мосу келiу гучномовно волала:
— Покидьок нещасний! Наволоч! Мерзенний прохiндей! Я до патрiарха зi скаргою на тебе дiйду, гаде!
Отак влучно й дотепно вона перетворила мос бюрократичне скорочення "г/д" на загальновживане i дохiдливе слово "гад".
А я, телепень убогий, до такого простого тлумачення не додумався!
Сьогоднi вранцi я одержав офiцiйний виклик до колегiу на розгляд черговоу персональноу справи.
Що то значить — вчасно морально пiдтримати людину, не дати уй духовно занепасти, надихнути на активну участь в громадському життi, а не скнiти в нiкчемнiй самоiзоляцiу...
На душi — спокiйна й лагiдна благодать, хоч мене i примусять вiдстояти зайву всенощну.
Яких лишень мук не приймеш заради ближнього свого! Як i зобов'язус мiй сан...
6. З РОЗКОШI НЕ ЙДУТЬ У МIХОНОШI
"Найкраща молитва:
Подай, господи!"
Остап ВИШНЯ.
Братiя схвильовано товклася у коридорi перед дверима канцелярiу i чекала призначень. Кожен гадав: що ж йому бог дасть? Ех, якби посаду храмового скарбника! Або непiдзвiтного агента по продажу вiдпущень грiхiв за готiвку! Або шефкухаря якоусь тихоу, святоу обителi!
— Подай менi, господи! — час вiд часу замрiяно зiтхав котрийсь iз братви, цокаючи, як на рахiвницi, кiсточками чоток. — Нинi i прiсно амiнь!
А я не молив i не зiтхав. Якусь-то парафiю менi все одно дадуть. А я вже сам подбаю, щоб парафiяни сунули в храм з дарами, а поверталися з храму, як i належить, голi та босi, у праведнiй наготi своуй. А ще менi дадуть пiдйомнi i новеньку сутану на м'якiй пiдкладцi, щоб не муляла рубцями тiло, та новенькi чоботи з рипом.
Я намагався розважити заклопотану братву, як мiг:
— Хлопцi, послухайте лiпше розвеселу притчу! До мудрого царя Соломона приухала славетна спокусниця цариця Савська. Та от бiда — сукня до п'ят. Як своу принади царевi показати? "Царю, — грайливо каже цариця, — а я теж вчуся, щоб тобi бути до пари". — "I чого ж ти навчилася?" — спiймався Соломон на гачок. "А ось чого", — вiдповiдас вона i високо задирас спiдницю. А тодi бере з тацi волоський горiх, кладе його помiж колiнами, хрусть — i нема горiшка! Соломон вмить запалився. А цариця хрупас та хрупа$ волоськi горiхи, а сама усiм тiлом хтиво вигинасться, мов танцюс. Вже й уся пiдлога всiяна шкаралупою, а цариця все принаднiше витанцьовус. Соломон зовсiм отетерiв. А його придворнi сановники подивилися на це диво i сумно заспiвали благочестиву молитву: "Боже, борони царя!"
I що б ви думали?
Нiхто навiть не посмiхнувся...
Воiстину, братiу у той день було не до смiху!
Нарештi покликали й мене.
Наш наставник старець Авiмелех мав такий засушений вигляд, що в гербарiй лiпших кладуть. Але, хоч i кволим голосочком, вiн здобувся на силi, щоб менi врочисто повiдомити:
— Iоно, рабе божий, на тебе впала благодать.
Я злякався. Коли йдеться про благодать, чекай лиха. Солодко обiцяють, та гiрко пити. Он коли на святого патрiарха Авраама впала божа благодать, вiн до того знавiснiв, що мало свого синочка Iсаака не зарiзав... Ач, i мене штовхають на слизьке! Я вам не тать з ножакою!
Проте Авiмелех несхибно вiв далi:
— Пiдеш, любий Iоно, у мiсто Нiневiю...
— Ще чого, на периферiю?! — одразу став пручатися я.
— Так це ж лише тимчасова роботка, Iоно...
— Ха, ще й тимчасова! — обурився я.
— Атож, бо невдовзi Нiневiю буде знищено...
— I ви прагнете мене туди запроторити? — я ледь не захлинувся вiд гнiву. — Пiд уламки та рууни? Самi йдiть!
— Це наказ, Iоно! — суворо гримнув Авiмелех.
— Чий би?
— Самого Всевишнього!
— Ого! З небесних сфер?
— Атож! Нiневiю спiткас доля Содома i Гоморри. А тобi випала честь пiти туди з пророчим попередженням.
— А за що Нiневiю спопеляти?
— Чувати, грiшникiв там забагато...
— А де ух нема?
— У тому й суть: усiм буде наука...
— А пiдйомнi вже виписали? — руба запитав я, бо добре вiдав, що Авiмелех — скнара.
— Навiщо тобi? — його аж затiпало.
— А на якi кошти я житиму?
— Прохарчусшся, Iоно, святою молитвою. Шлях довгий, встигнеш назбирати повну торбу доброхотних подаянь...
— Значить, не дасте?
— Анi копiйчини!
— А сутану?
— Яку ще сутану?
— Нову! З м'якою пiдкладкою, щоб рубцями тiло не муляла.
— Ти що, здурiв, Iоно? Який же з тебе некорисливий пророк, коли ходитимеш в розкошах? Раджу тобi якесь дрантя з першого-лiпшого жебрака зняти... От у мене попервах був халат — мав сiмдесят сiм лат! А тобi одразу подай сутану? Пiдеш опудалом, у саморобнiй власяницi...
— Значить, не дасте? — просичав я.
— Не дам! — прогарчав вiн.
— А чоботи? — боровся я за свою мрiю.
— Якi ще чоботи? — саркастично перепитав старий зануда.
— Новi чоботи! Лискучi! З рипом!
— Може, тобi ще райськi крильця дати, щоб нiжок не потомив? Але ти не журись, отроче Iоно, що не матимеш чобiт. Менше буде клопоту. А то ух ще мазати треба та взувати...
— Значить, вирушати менi голим i босим?
— Як i належить — голим i босим!
— А я не пiду!
— Побiйся бога, Iоно!
— А якого лиха менi ще боятися? — остаточно сказився я. — Що з голого та босого вiзьмеш? Чим покарасш геть знедоленого?
Я вийшов i грюкнув дверима.
А братiя — одразу до мене:
— Ну що?
— Ну як?
Я вiдповiв ум короткою, але промовистою байкою у прозi:
— Черевик уперше за свою вiрну службу попросив кашi. I що ж? Його за це розiп'яли в шевця...
Того ж дня я подався свiт за очi: нинi на дурняк i зозуля кувати не хоче.
7. ВIД ОДНОГО ВТIК, А ДРУГОГО НЕ ЗДОГНАВ
"Коли читасш бiблiю, бiльше дивусшся з
необiзнаностi бога, анiж з його всевiдання".
Марк ТВЕН.
Старець Авiмелех, напевне, галасус:
— Негiдник! Дармоуд! Невдячна тварюка! Втiк i зiрвав вiдповiдальне завдання самого Всевишнього!
Поганi вiстi не сидять на мiсцi. Та й як йому не зарепетувати, коли не так сталось, як гадалось? Та нiчого: не щодня йому слухати бридню, деколи слiд почути й правду.
А я що?
Я все роблю, як того бог хоче. Адже вiдомо, що без божоу волi i волосина з голови не впаде, а як схоче господь, то впаде i з лисини.