Та, пильно придивившись, він розрізнив-таки і старі, й свіжі відбитки. Слідів було два різновиди: один — від звичайного лівого чоловічого черевика. А другий виявився дуже незвичайним — він був наполовину змазаний, зчовганий. Тобто передня половина ступні була нормальна, потім ішла глибша за слід поперечна смуга, а за нею — замість п’яти — повернутий назад клинець зідраної, а не притоптаної землі. Якби не цей чудернацький слід черевика, перев’язаного впоперек ремінцем, то й інших слідів можна було не помітити.
Але найдивовижнішим для Івася відкриттям було те, що сліди — всі сліди — і свіжі, й старі! — обривалися за кілька кроків од заростів малини. І обривалися вони в дуже несподіваний спосіб. Дійшовши до цього місця, Пластун щоразу зупинявся, розвертався — ніби крутився на одному місці, тоді робив крок правою ногою… І все. І зникав. Ліва нога на землю вже не ставала. Причому слід цього кроку правою ногою був значно глибший, ніж решта слідів. Він відрізнявся від інших і ще одним: був трохи причовганий не ззаду, від п’яти, а спереду, від носка.
Іншими словами, тут Пластун відштовхувався правою ногою і стрибав. Та куди? За півтора кроки від цього місця стояв високий — вище Івасевого зросту — паркан, а перед ним — зарості кропиви, аніскільки не пошкоджені. Якби дурник усе життя тільки стрибав і стрибав, розвиваючи свою праву ногу, то все одно не навчився б перестрибувати через такі високі паркани, та ще й з такої відстані. Але ж кудись він справді подівся! І вже вдруге!
Сестри
Після того як за Пластуном зачинилися двері, діти довго мовчали. Лисий не відводив очей від клямки, ніби чекав, що дурник зараз повернеться. Йому стало гидко. Так завжди буває, коли про людину довідуєшся щось бридке й ганебне.
— Скажи мені, Марічко, як він із тобою розмовляє? — Лисий повернувся до малої, й питання завмерло в нього на вустах.
З великих синіх очей дівчинки невпинно котилися сльози. Вона теж дивилась на двері й, здавалося, не почула запитання. Лисий і сам зараз ладен був розплакатися, тож Маріччині сльози його розчулили.
— Не плач, маленька, — лагідно сказав він і, простягнувши руку, погладив золотаві кучері. — Заспокойся.
Тут Марічка ніби прокинулася, стріпнула головою, скидаючи з неї руку Лисого, й розлючено подивилася йому в очі.
— Ти… Ви… Ви всі не вірите йому! Ви всі… Ви його дурили! Ви йому неправду казали!.. Він не заслужив!.. Ви його вночі образили, а він простив, він повернувся, а ви!..
Вона пірнула під стіл і вискочила з-під нього аж біля дверей.
Цього тільки бракувало — щоб вона наздогнала Пластуна і все йому виплакала!
— Івасю! — погукав Лисий.
Той не відповів, і стало зрозуміло, що він назирці пішов за Пластуном.
Леля кинулася навздогін Марічці. На її подив, вибігши з хати, мала помчала не на захід, де стояла Пластунова халупа, не на північ, де жила Люба, й навіть не на північний захід, куди, зважаючи на куряву, побіг перед тим Івась. Марічка бігла на схід, просто до лісу.
Леля злякалася, що та вскочить у якусь із налаштованих Петрусем і Вуханем пасток, і щодуху припустила за малою, на бігу намагаючись збагнути, куди ж це та прямує.
Вона наздогнала Марічку вже аж на околиці — мала справді бігала неймовірно швидко, ніби летіла над землею. Леля схопила її на руки й міцно притисла до себе. Дівчинка знову розплакалася. Вона схлипувала й повторювала:
— І ти!.. І ти!..
— І я, сестричко, і я, — примовляла Леля, витираючи рясні сльози. Вона більше нічого не казала, чекаючи, поки мала заспокоїться, виплачеться. Зараз, відчувала Леля, щось їй пояснювати безглуздо.
Вона опустилася на траву, посадила Марічку собі на коліна, і так вони й сиділи, обнявшись, майже мовчки, якщо не зважати на часті глибокі схлипи. Леля тільки тепер відчула розміри небезпеки, яка на них чатує. Вона зрозуміла, що так просто переконати Марічку не вийде. Вона відмовиться повірити, що Пластун не такий простий і добрий, як намагається удавати. А якщо й повірить, то це може виявитися ще гіршим, бо тоді вона перестане з дурником розмовляти чи почне його уникати, а то й просто підійде і чесно скаже у вічі, що вона про нього думає. І до яких наслідків це призведе, Лелі було страшно уявляти.
Що їй сказати? Що Пластун підступний і лихий, що він використовує дружбу з Марічкою, аби вивідати в неї секрети дітей? Чи сказати, що вона все неправильно зрозуміла й вони зовсім не думають, що Пластун поганий? Обидва шляхи могли завести в глухий кут. І тоді вийде, що Марічка справді має право на них ображатися…
— Знаєш, сестричко, — тихо сказала вона нарешті, мимоволі перейшовши на ту мову, якою вони звикли говорити вдома, коли ще були живі їхні батьки. — Буває так, шо коли людина цабе любиць, вона дуже добра до цабе. Усе найліпше, шо є в її душі, просто співає у ній…
— Знаю, — серйозно відповіла Марічка.
— І так буває навіць тодзі, коли для інших задумала шось лихе, підступне…
— Але ж він нічого лихого не задумував! — Марічка відсторонилася й подивилася Лелі в очі.
— Я би теж хоціла так думаць, — мусила погодитись дівчина. — Але зараз проти нас справдзі хтось замислив дуже лихе й підступне… Я можу цабі сказаць, тільки якшо ти нікому не тільки не скажеш ні слова, а й не признаєсся, що цабі це відомо…
Марічка замислилася.
— Це якшо хтось мені скаже про це, а я все одно буду вдаваць, шо вперше чую? Ци як?
— Так, приблизно так.
— Добре, я згодна.
— Тоді я розповім цабі цю таємницю. — Леля зробила паузу, добираючи слова. — Хтось… Я не знаю хто, але хтось робиць усе можливе, шоб вигнаць Лесика з села.
— Як це?
— Як робиць? Ну, по-різному. Наприклад, викрав казанок, щоб отруїць воду. Коли хтось отруїцця, звинуватяць Лесика — адже це його криниця.
— Лелю, але Пластун не міг цього зробиць! Він добрий!
— Сестричко, я теж хотіла б у це віриць, я вже казала цабі. Але ж ти сама чула, шо розповідав Івась. Ти шо, Івасеві не віриш?
Марічка довго не відповідала. Потім мовила:
— Івась чесний. Я йому вірю. Цільки ж він не бачив, шо Пластун вилив у колодязь.
— А якщо Івась помилився, то як ти гадаєш, — заперечила Леля, — шо Пластун вилив у колодязь?
— Просто воду.
— Навіщо?
Марічка знову довго думала.
— Я не відаю, — зрештою визнала вона.
— І я не відаю. — Леля помовчала. — Але я знаю, шо коли ми з Васильком повернулися від русалок, я легко могла загинуць, випивши тієї води, яку принесли з криниці. Та вода вилікувала всі мої синці й подряпини. Я цього в темряві не помітила. А коли вирішила зачерпнуць чистої води й напицця, Лесик відчув небезпеку й зупинив мене. Якби не він, мене б уже не було. І ми б зараз не розмовляли.
— Лесик завжди всіх рятує, — погодилася Марічка.
— Це так, але ми зараз говоримо не про Лесика. Хтось це зробив, розумієш? Хтось отруїв воду, і я ледзь не загинула. А могло б буць і так, шо хтось із наших дітей міг би попиць цієї води ше до того, як я почала мицця… Може, це й не Пластун зробив. Може, він тодзі випадково прийшов серед ночі, не для того, шоб подивицця, ци подіяла мертва вода…
— Ну звісно, випадково!
— Можливо, я згодна. А уяви собі, шо ми зараз просто йому повіримо, і завтра виявицця, шо ми помилилися. І хтось загине… Може, краще зараз подуць на воду — раз уже ми обпеклися на молоці?
Леля замовкла, і Марічка також не відповідала. Вона думала, шукала, чим заперечити, й не знаходила. Втім, Леля й не сподівалася на заперечення, на те, що їхня суперечка триватиме.
— Ми його не звинувачуємо. Ми просто хочемо перевіриць. Якшо він зараз довідаєцця або зрозуміє, шо ми його перевіряємо, він буде знаць, шо ми його підозрюємо. Дарма, винен він ци ні. Просто він на нас усіх ображатимецця. Хтось інший, можливо, згодом вибачив би нас. А Пластун не такий. Ти ж його знаєш краще за всіх.
— Так, — погодилася Марічка. — Він уже як образицця, то назавше.
І тут Леля її підловила.
— От бачиш. Пам’ятаєш, як учора вночі він на нас образився? А сьогодні знову прийшов… Виходиць, не назавжди? Ци не образився?
— Дуже образився, — пригадала Марічка. — Дуже. Але ж я його заспокоїла! Я ж цабі казала! Хоча я й сама не думала, шо він так скоро повернецця. Чому він так скоро повернувся?
— Я не знаю. І ніхто не знає. Тому й треба перевіриць. Пластун справді добрий чоловік. Але ж може буць таке, шо ним хтось керує, — хтось, кого він любиць майже так само сильно, як цебе?
Марічка відповіла після паузи:
— Усе одно він мене більше любиць.
І що було б Лелі звернути увагу на ці слова!
Василькові страждання
Петрусь привів Вуханя, і вдвох вони працювали до пізньої ночі. Весь цей час Василько й Наталочка мусили "гуляти" — одна перед хатою, другий — з тилу, на городі. Заняття дуже невдячне, особливо якщо нічого не відбувається. А нічого й не відбувалося, крім повернення Лелі й Марічки. Щоправда, малу з Надійкою зараз же відіслали на город по харчі. От і всі події. Спробуй півдня нічого не робити, але й нікуди не відходити від того місця, де тебе поставили!
Василькові було так прикро, що він сам ледве не вскочив у потайну яму, в якій уранці нажахано репетувала Наталка. До нього долітали звуки пилки й сокири, радісний сміх Вуханя (мабуть, йому сподобалось, як Петрусь щось там зробив), брязкіт посуду — Леля готувала велику вечерю. Зрозуміло ж, що й Вухань залишиться з ними. А може, ще й Борода прийде. Втім, Борода, мабуть, ні. Потягавши цілий день візок із городиною, здоровань тепер, напевне, "відпочивав" біля криниці. Теж у людини робота — не приведи лихо. Мабуть, Борода дуже не любить, коли збирають фрукти й овочі — це ж його кузня весь час зовсім занедбана. Щоправда, і в кузні робота не з легких. Але здоровань завжди казав, що любить її.
Наталка зараз, мабуть, щось малює на землі. У неї там перед хатою ціле поле витолочене. Ще як тільки прийшли до Лесикового села, Наталочка вибрала час і розчистила, розрівняла собі місце для малювання. Малює вона справді чарівно. От тільки картини її живуть недовго: то хтось по них уночі прогуляється й розвезе ногами, то дощ пройде і все змиє… Колись вона дуже гарно малювала на полотні — ще там, у вьосці. А тут вільного полотна немає. І глею доброго не знайдеш — ото тільки як копали криницю, вона набрала чимало. Виліпила, мабуть, усе, що бачила, поки ходили лісом: і вовкулаку, і бабу Ягу, і Лішака, і навіть орла, хоч вона його, власне, й не бачила.