Лісове Озеро

Давня її невтолима спрага знов оживає. От про неї і поговорить вона сьогодні із Миколою Лаврентійовичем, тільки він її зрозуміє...

І він зрозумів.

Все зрозумів. І ось уже у Варі не двадцять п'ять корів, а цілих сорок...

Сорок корів... Кожна — то ціла повість, кожна — у па­м'яті. Та одна особливо запам'яталася...

Вітряного морозного ранку привезли на машині трьох нетелів. Двох кращих доярки одразу ж розібрали, а на третю хто не подивиться — відходить. Глянула на неї і Варя — і справді корівка незавидна, маленька, худюща, шкіра й кості. Стоїть Варя, роздумує, а Микола Лаврентійович і каже:

— Візьми ти її... Візьми... Складемо раціон, будеш году­вати маленькими порціями, але часто, і виправиш. От поба­чиш, буде гарна корова...

Взяла.

Годувала її сім разів на добу і не тільки вдень.

Назавжди запам'яталася; глупа ніч, а вона навіть будиль­ника не заводить, сама прокидається точно в той час, коли треба бігти годувати.

— Ну й дитина в тебе завелася... — жартувала мати.

— А що? І справді — дитина...

Тихо-тихо на колгоспному подвір'ї... Все наче скам'яніло. І замети під деревами, і самі дерева — безлисті, чорні у білому сніговому мареві, і будівлі — темні на білому тлі, — усе ніби заснуло. І в корівнику всі її "дівчата" теж сплять. Всі, крім одної, — стоїть, чекає на свою годувальницю...

Найгірша була корівка, а стала чи не найкращою.

Скільки розмов було про оту Галку. Микола Лаврентійо­вич усім дояркам казав:

— Бачили, яка корова була?

— Та бачили...

— А чого ж вона у Савельєвої стала давати стільки мо­лока?

Мовчать, руками розводять.

А втім, не тільки Галка добре доїлася — всі сорок... На наступний рік вирішила взяти п'ятдесят корів.

Ідуть Варя з кормачем уздовж рядів, роздають силос, а хлопець ні-ні та й погляне їй в обличчя. Нарешті озвався:

— Що це з вами, Варваро Федорівно?

— А що?

— Та очі у вас якісь нездорові. Знову — серце?

Так. Він угадав, серце боліло знову і на цей раз не на жарт. Не просто боліло. Боліло, бо знало: завтра для нього тяжкий день. Завтра вона, Варя, прощатиметься з цією корівкою, і з тією...

Вибраковка... Яке рипуче, хрипке слово. Від самої дум­ки про ту вибраковку Варя уже сьогодні не може їсти. А завтра...

Іде Варя поміж рядів, роздає корм, а думка — про завт­ра. Її світ, її таємничий і прекрасний, як пісня, Живий Світ і... вибраковка,

А втім, серце у Варі болить не тільки перед останнім про­щанням із коровами. Болить і так, без усякої на те при­чини.

Звичайно, то тільки здається, що без причини. Причин більше ніж досить: і війна, і голод під час окупації, і смерть татка, і розлучення з чоловіком, і постійне недосипання — щодня, день у день підводиться вона о третій годині ночі...

Болить серце.

Не береже вона його, правду мама каже, зовсім не бере­же. Не раз, було, захворіє, часом уже і на ногах ледве три­мається, а все одно встає вдосвіта і прямує до своїх "дівчат": на кого вона їх покине? Як вона може хворіти?

Іде поміж рядів, розмовляє із своїми підопічними, пестить і словом, і рукою. Туманець у корівнику із сивого став си­нім: у срібні морозяні віконця заглядає сонечко.

Корови мирно жують, горобець під стелею — учора зале­тів — цвірінькає, сонце вітає. А серце...

А серце — болить.

2

Болить серце. Прокинулася від болю — де ж це вона?

Ліжка, ліжка... Самі жінки. Та стогне, сниться, напевне, щось болюче, та уві сні з кимось розмовляє... Всі сплять. А Варю сон розбудив. Такий сон — забула, що й не вдома...

Чого лишень не сниться їй тут, у лікарні: і усміхнені ко­зи, і квіти її дитинства, а головне, корови.

Корови, корови...

То вона їх доїть, то розбирає й чистить доїльний апарат і все показує комусь, пояснює, як треба розбирати (то не доярка, що не вміє цього робити), почистивши, починає годувати своїх "дівчат" і все розмовляє, розмовляє з ними...

Третя ніч, як Варя в лікарні, а щоночі — у кожному сні — корови, корови, корови...

Три ночі — корови. І цієї, четвертої, те ж саме, але ­як... Згадає, і аж під серцем холоне: приснилося — вибра­ковують Білку...

Варя виходить із палати і навшпиньки, застібаючи на ходу халатика, прямує до холу — все одно вже не засне. У холі не темно — місяць у широчезнім вікні. Варя вмощується у глибокому фотелі, розглядає малюнок на стіні. Малюнок ве­ликий, від підлоги до стелі — ліс, берізки. І хтозна, чи то від місячного серпанку, чи просто настрій у неї такий, але мальований на усю стіну ліс раптом здався Варі живим справжнім гаєм. Наче аж грибами запахло.

Відкинулася на спинку, заплющила очі і — одразу ж по­став перед нею рідний її Безлюдівський ліс...

Безлюдівський ліс...

Сіверко, вогко і холодно. По долинах, по ярах, у тумані, крізь колючі терни продирається, бреде навпростець вели­ка біла корова. Зовсім недавно вона втекла, відбилася від череди.

Незвичайна то була череда. Як, яким чином тварини ді­знаються, що їх женуть не на пашу, що це вже їхня остан­ня дорога,— цього Варя не знає.

Інше знає, відчуває серцем — це ще один доказ того дав­нього, іще дитячого: не все на світі таке просте, як оте "двічі по два". Рідний її, любий змалечку Живий Світ...

Велика біла корова бреде лісом. Сіється, мрячить листо­падовий дощик. І, може, то саме від нього усі запахи стали набагато гострішими. Різні вони, неповторні, але всі віщу­ють волю...

Біла корова поспішає, боязко, стривожено озирається: чи не женуться? Ні, наче нікого. Знову нюхає, нахиляється, жадібно, розширеними ніздрями вдихає, п'є пахощі стомле­ної осінньої землі — безмежно доброї і безмежно щедрої.

Тихо у лісі, краплі падають із гілочок, шурхотять під ратицями мокрі голки. І раптом корова насторожується: здалеку почулося мукання — багато корів.

Може, це вона, блукаючи нетрями, знову вибрела до тої ж таки сумної череди? Ні, голоси не тривожні. Зовсім не тривожні...

Біла корова сторожко вслухається, з заплющеними очима нюхає вітер...

Варя тільки-тільки закінчила обіднє доїння, вийшла з ко­рівника, а з лісу — просто на неї — повільно, вайлувато іде велика біла корова.

— Білочко... Білочко...

У корови, звичайно ж, було інше ім'я (як потім виявило­ся, її звали Ракетою), та в жіночому голосі блукачка від­чула стільки ласки, стільки тепла, що одразу ж спинилася, нашорошила вуха. Набичилася, уважно подивилася на Варю — очі в очі — і, глухо мукнувши, ступила кілька кроків.

Підійшла до Варі, дихнула просто в обличчя травами, молоком і ще чимось дивним, незбагненним, сумним і світ­лим...

— Білочко... Білочко...

І пішла Білочка слідом за Варею до корівника. Подоїла її Варя.

— О, та ти молодець! — зраділа, а у самої — думка: "Чия це? В жодному дворі Безлюдівки такої нема. Може, з іншої ферми?"

На другий день усе з'ясувалося: на відгодівельний пункт гнали корову.

Приблуду хотіли забрати, доправити на місце призначен­ня, та Варя впросила, ублагала, і залишилася Білка (тепер уже Білка, а не Ракета!) у Варі. Ще й скільки молока да­вала. В білому духмяному озері молока, надоєного за рік, немало було і од Білочки...

Варя повертається до палати, лягає, і одразу ж солод­кий, лагідний сон огортає її променистим серпанком. Снить­ся Білка. Наче вони стоять удвох — порятована і її рятів­ниця — стоять і розмовляють.

Варя до Білочки — словами, а Білка — очима. Дивиться, дивиться... А потім нахиляє величезну свою гордовиту го­лову і гарячим шерехуватим язиком пестить, лиже натруд­жену Варину долоню.

Від того дотику біль у серці починає вгамовуватися, вга­сати, і, щасливо усміхаючись, Варя зітхає уві сні...

3

З лікарні повернулася ввечері, хуртовина мела — і стов­пів понад шляхом майже не видно. Іще по дорозі шофер розповів: поки вона в Харкові лікувалася — упали надої. Дивна річ! Наче ж і стараються, і корми ті ж самі, а все не так. В чому суть?

— Говорити не вміють... — всміхнувся шофер.

— Як це "говорити"? — не розуміє Варя. — 3 ким гово­рити?

— З коровами. Вони тільки вас і слухаються... Сміх сміхом, а воно й справді так.

Перш ніж зайти додому, попросила завезти на ферму — як там її "дівчата"? Чи не забули свою господиню?

Ні, не забули...

Тепер — скоріше додому, стомилася од незвички, стільки днів пролежала. Одне бажання — спати. Спати, бо завтра рано вставати. Та тільки лягла — обступили думки, одна одну підганяють.

П'ятдесят корів у неї. Важко? Так, нелегко, та ще важче від того, що розуміє: не на повну силу працює, більше, на­багато більше може...

А що, як сто?..

Подумала — і аж подих забило. Ні, де там — їх же на­віть розмістити ніяк. Та й механізація тут потрібна доско­наліша. Є вже доїльні установки, на яких одночасно можна доїти і по шість корів. Тандемами називаються. От коли б їй отаку...

І корівник новий потрібен... А може, варто спробувати, поговорити про це з Миколою Лаврентійовичем? Завтра обо­в'язково поговорить... З цією думкою і заснула.

Прокинулася від стукоту в шибку:

— Федорівно! Гей, Федорівно!

Схопилася й до вікна. Рвучко прочинила кватирку:

— Що? Що сталося?!

Крізь хуртовину насилу роздивилась обличчя підмінної доярки:

— Це ви, Олексіївно?

— Я... Лихо у нас... Зірка не може розтелитися...

Метнулася по хаті. Вдягається, а руки від хвилювання не слухаються. Добре, хоч маму й Павлика не розбудила. Запнулася сяк-так і на вулицю.

Вітер — з ніг валить, сніг заліплює очі, і — диво — де й ділися слабкість, утома, болі в серці. Тривога — усе тіло наче аж бринить од напруження, а хворості і нема, моло­дою, юною снагою повняться м'язи.

Спершу йшли, а потім не витримали, побігли. Ось уже і корівник, ось і двері. Рвонула, стала на порозі, а самій — дихати нічим.

...Вправні швидкі рухи і слова — короткі, точні, такі ні­би спокійні. Та той, хто знає Варю, одразу ж відчує — уся вона зараз як напнута струна.

Нарешті все. Ось — теличка. І мама, і донька — жити­муть.,.

Варя випростується, розправляє зболілу спину, перево­дить подих і тут тільки помічає, що за віконцями сві­тає...

Вимила руки, витерла неквапно, накинула ватянку, ви­йшла на повітря.

Тихо. Нікого навкруги.

Хуртовина вляглася. Небо на сході ясно-фіалкове... І та­ка свіжість в усьому: і в повітрі, і в барвах, і в усьому тілі її, в кожній жилочці так і бринить ота свіжість.

Співати хочеться...

Нахилилася, хотіла зліпити сніжку, та сніг сухий, морозяний, тільки руки обпекла.