Забастовка, близня. Всі, значить, кидаємо роботу. Требуємо від милих братів наших, щоб набавили нам копійок за те, що робимо їм мільйони. Ну, так-от, часу в мене тепер буде багато. Таку вам грядку змадикую*, що Льонька аж лусне з досади.
*Змадикую(розм.) — змайструю.
Близня й прикипіла з радості, і зацікавилась: як же то завод стане. Значить, і тато на роботу не піде?
Наче неділя завтра буде? Ех, а їм до школи треба йти!
Та нема ради, — пішла близня до школи. Але не дуже пильна була наука її сьогодні, — адже буде голубник! Тепер-то вже буде! І гривун буде. І десять пар. І ганяло. І все-все, як у справжніх голуб'ятників.
А як вернулися, то й тато, і дядько Павлусь були дома, а димарі заводу не курилися. Стояв завод тихий, німий, ще тихіший, ніж у неділю.
— Ну, близня, а тепер, пообідавши, даваймо закуримо та й за роботу. Правда?
Але Івашко на це тільки хитренько примружив очі: еге, не спіймає дядьо Павлусь, так близня й закурить при ньому! Аякже!
— Ні, ми не куримо, — сказав він невинненько. Та дядьо Павлусь теж хитренько підморгнув і засміявся.
— Не курите? Ну, так таскайте дошки. Та живо мені! Де хочете грядку ставити?
— Там, за нашим сарайчиком!
— За сарайчиком? Смали за сарайчиком. Тягніть усе туди.
І пішла робота. Та як! Аж дзижчала пилка, як перелякана бджола в соломі. Тріски летіли аж на дах сарайчика. Близня розчервонілась, як баклажани, і вмивалась рясним потом. Кадон гавкав, немов одурілий, і собі таскав цурупалки. А дядьо Павлусь із таким палом забивав цвяхи в дошки, неначе лупив по голові милих братів.
На вечір грядка була готова. Правда, поміг і тато, як довідався від дядя Павлуся про всю історію з голубником. Та навіть Йоська помагав. А Васько тільки крізь хвіртку великими-великими очима заглядав у двір. Ага: пара гривунів? А підождіть ви, підождіть, що буде в грядці! Ось післязавтра — неділя. Як піде близня з дядьом Павлусем на базар, та як принесе повний лантух та повні пазухи голубів, та як випустить їх на подвір'я (попідв'язувавши, розуміється, крила), тоді буде вам "пара гривунів"!
А вранці-рано, ще не вмившись і не снідавши, близня вже вилетіла до грядки. Сьогодні грядка була ще краща, ніж учора. Внизу — дверці, нагорі — ґраточка. Ґраточка на шнурочку, спускається, піднімається. А всередині полички, гнізда, закапелочки, все-все як слід. Пар із двадцять може вміститися. От яка грядка!
Та ще дядьо Павлусь обіцяв пофарбувати. Вся біла-біла буде, а дашок, гратка та дверці — зелені.
Та от так, п'яні грядкою, голубами, ганялом якось просиділи в школі. А по школі, то вже й не виходили з грядки та повітки. В грядці розміщували майбутніх голубів, парували їх, на гнізда садовили, до сотні пар розводили. А в повітці знову й знову забирали у китайців гроші й перераховували. І щоразу кожне по черзі держало в руках два срібні, великі карбованці дядя Павлуся. Решта грошей були все копійки, п'ятаки, срібні гривеники, все таке маленьке, потерте. А ці карбованці — як гривуни серед сиваків.
Дома була якась шамотня, біганина, неспокій. Тато й мама збирали всі книжки, папірці та кудись односили їх. Прибігали заводські дяді й пошепки, тривожно про щось радились і знову кудись бігли. Близня все це бачила, як у сні. Навіть те, що дядя Павлуся не було ні разу за цілий день, не помітила. Вони тільки знали, що завтра рано вони з ним ідуть на голубиний базар і вернуться з повними пазухами голубів. Оце все, що вони знали, пам'ятали й бачили. Завтра вони скличуть сюди Льоньку, Васька, Микиту, Гришку, ворогів, приятелів, усіх-усіх. Поставлять їх перед грядкою, Івашко відв'яже шнурок од ґратки, гратка ляже, і з дірки почнуть на гратку виходити пара за парою: жовті, чорні, сірі, чорно-рябі, жовто-рябі, білі, трубохвості. А накінець Любка влізе в дверці й винесе... гривуна-рисака!
От вам! Що? Хто казав, що буде і грядка, і десять пар, і гривун-рисак? Ганяла треба ще? А от вам і ганяло, шість аршин завдовжки! (Дядьо Павлусь обіцяв принести в неділю вранці.) Ну, що? А де ж Льоньчин голубник? Папашка ще не купив?
От лусне Льонька! От попритихають хлопці! От повитріщають на близню, як на ікони, очі! Хай тоді посміє хто-небудь не повірити близні, посміятися з неї.
Швидше б тільки минав день та ніч!
Вечері сьогодні щось не було. В кімнаті сиділи в сутінках якісь чужі заводські, не запалюючи лампи. Мама тикнула в руки близні по шматку хліба й звеліла зразу ж лізти на піч і "не лазити попід ногами". Все це було чудно. Але близні ще й краще: можна було шепотітися до самої ночі. А там тільки перестрибнути через сон, і настане завтрашній день!
Хтось іще прибіг знадвору. В кімнаті, наче тільки його й чекали, загомоніли всі разом придушеними голосами, сердито, понуро, обурено.
— От сволоч, ссукин син! — так виразно зачувся голос тата, що близня мимоволі притихла й прислухалась. — Десять рублів у нього не знайшлося, щоб товаришів виручити. Стривай же ти, паскудо! А чийсь чужий голос похмуро бовкнув:
— Боїться гад. Я його зустрів сьогодні...
Та мамин голос перебив:
— Ну, а що ж усе ж таки робить? Де ж узять сьогодні ці гроші? До завтра не можна ніяк підождать?
— Ніяк! Завтра вранці всіх їх перевозять із заводу в тюрму. А там уже пропало, не втечеш.
Івашко й Любка злякано нашорошились: у тюрму?! Кого?! Тато щось глухо пробубонів, і всі почали балакати пошепки.
Близня теж зашепотіла, та тепер уже не про завтрашній день, а про те, що чула тільки що. Кого завтра повезуть у тюрму? За віщо? Де дядьо Павлусь? Чого його не було цілий день і немає й тепер?
— Ану, давай послухаємо!
Та тільки близня підсунула голови до віконечка в кімнату, як там усі чогось дивно затихли, наче помітили, що близня підслухує. Та помітити ніяк не можна було, бо в хаті темно було.
І раптом близня почула, як іззаду хтось лізе до них на піч. Обоє, як горобці, спурхнули й притаїлися по своїх куточках.
— Івашку!.. Любко!.. — зачувся тихий голос мами.
Не сердитий, а сумний і чудний був голос. І через те Івашко зараз же покинув приставлятися, що спить, і обізвався:
— Га?
— Ви ще не спите, дітки?
Голос уже був зовсім близько, — мабуть, мама стояла ногами на лежанці.
— Ні, ще не спимо. А що?
Мама трохи помовчала, наче не знала, що сказати. Потім намацала руками голови дітей і почала їх гладити в темноті.
Близня аж підсунулась ближче, щоб мамі було легше діставати до них.
— А що ж таке, мамо?
Мама так трудно та глибоко зітхнула, що аж війнуло на Любку теплим духом.
— Та таке, діточки... що дядя Павлуся арештувала поліція.
Близня заціпеніла. Оце ж за нього казали там тільки що!
Це ж його в тюрму!
Любка з жахом учепилась за плече мами й притулилася до неї всім тілом. А Івашко почав часто-часто сопти носом, як робив це тільки тоді, коли тато мав бити його ременем.
— Арештували, бідненького. За те, що ми — бідні, діточки, за те, що хочемо за працю гірку свою хліба шматок мати. Виказали його поліції заводські пани наші. Та й засадили. А тепер у тюрму збираються перевезти. Та їх хлопці хочуть визволити. Треба їм пилки та всякого струменту купити, щоб вони вікна собі перепиляли та втекли. А грошей немає. Та от, дітки...
Тут мама знову зам'ялася, знову почала гладити по головах, по личках близню.
— Та що ж таке, мамо? Та кажіть...
— Та от, нема грошей всіх. А завтра вже пізно буде. А у вас, діточки, є десять рублів, що ви на голубник собі, бідненькі, збирали. Серце мені крається казати вам це. Та треба, близнятка мої любі.
Близнята знову заціпеніли. Та на цей раз так, наче мама взяла та й перекинула на них величезну гарбу піску. Засипала й придушила так, що ні дихнути, ні рухнутися.
А мама, немов одгрібаючи їх із-під того піску, знову мовчки почала голубити, тулити до себе, цілувати.
— Тяжко вам, діточки, знаю. Серце болить однімати в вас. Так що ж зробити, дітки? Татко роботи не має, не заробляє. Що можна, вже дали на це діло. А дядьо Павлусь сидить арештований, люто побитий барбосами. Били його дуже, дітки. А завтра до тюрми повезуть. А потім зашлють далеко-далеко, до Сибіру, на каторжні роботи.
Близня почала вилізати з-під піску. Він ще лежав болючою вагою на плечах, але мамині слова все більше та більше розсували його. А як мама тихо схлипнула в темноті, Івашко раптом став на коліна, потрогав маму за плече й суворо сказав:
— Та не плачте, мамо. От іще, їй-богу! Наче маленькі. Конешно, що ми дамо десять рублів. Ходім, Любко! Ми зараз принесем.
Мама ще хотіла приголубити, потішити, зменшити біль, що зробила їм, але близня мовчки злізла з печі, мовчки на босу ногу взулася внизу і вийшла з хати.
— Тільки глядіть же, дітки, нікому-нікому ні слова про це! Боже вас борони!
— Ну, от ще, наче ми маленькі.
Було ще непізно. В усіх сусідів ще світилося. Видко було, як Йоська сидів у себе за столом і, хитаючись то вперед, то взад, учився. Скрізь було так тихо, спокійно, як раз у раз немов нічого нігде не сталося. Підбіг Кадон і лапами в болоті стрибнув на груди Івашкові. Та що тепер болото від лап на сорочці! Хай би виваляли їх обох із голови до ніг у болоті, аби не було цього страшного, що навалилося на них ув одну мить.
Близня помалу пішла до повітки, ні калюж, ні болота не обминаючи. Любка зазирнула за ріг до грядки. І раптом притулилася грудьми до стінки, уп'ялася пальцями в щілини і страшенно з одчаю й горя заверещала, неначе босою ногою наштрикнулася на цвях. Аж Кадон одстрибнув убік і люто загавкав невідомо на кого. Аж Лейбині гуси та качки заґерґотали в повітці.
Івашко спочатку теж злякався, а потім кинувся до Любки, затулив їй обома долонями рота й зашипів на неї: — Та цить! Сказилася?! Як почують сусіди... Перестань мені зараз же! Чуєш?
Любка замотала головою, випручуючись із рук Івашка, але верещати перестала.
— Ач яка! А дядьові Павлусеві, думаєш, там легко? А хто нам дав два рублі? Ну й нехай не буде голубника. Так ми ж дядя Павлуся врятуємо. Ходім у сарай!
І Івашко сердито сіпнув Любку за сорочку. Любка відлипла від стіни й п'яно посунула за Івашком.
Світити близні в повітці не треба було, — вона напам'ять знала кожну діжечку, кожного кошика, що стояли там. Коробочка з китайцями й грошима лежала на своєму місці. Івашко відразу намацав її. Та тільки чогось довго не міг підняти її, усе до чогось надворі прислухався і часто-часто сопів носом.