Коли б ви знали мене, ви б з огидою й жахом плювалися б і все життя мучилися, що дозволили мені доторкнутися до вас, а не те що... Ради Бога, одягніться швидше...
Він прудко відходить і сідає у фотель, повернувши його спинкою до ліжка й сперши голову на руки. Соня рішуче й злісно вдягається, хмуро насупивши брови й пильно думаючи. Гунявий сидить непорушно, горбом випнувши широку спину в сорочці з мокрими плямами коло шиї.
Соня підходить, підсуває фотель близько до Гунявого, сідає й кладе руку йому на плече.
— Слухайте, милий, ви все перебільшуєте. Коли ви... Гунявий обережно визволяє плече й повертається до неї
лицем. На ньому вираз такого глибокого страждання, що Соня замовкає й щось болюче шпигає їй у серце.
— Не треба! Наталю Петрівно! Вірте вже мені, коли я це кажу. І простіть мені, коли можете.
— Голубчику, мені нема за що прощати вам. І цілком щиро повторюю: ви глибоко помиляєтеся. І зовсім даремно мучитеся: я не така "чиста" та "непорочна", як ви уявляєте. І що таке ця дурна "чистота"? Хіба я вам казала, що не мала коханців, що я — "невинна", "чиста" дівчина?
Гунявий крутить головою.
— Не в тому річ.
— А в чому ж?
Гунявий дивиться собі на коліна й якусь мить мовчить.
— У тому, що навіть найостанніша, "найбрудніша" проститутка в тисячу раз чистіша за мене. Розумієте?
І він дивиться просто в лице Соні такими замученими очима, що вона раптом бере його руку, міцно пригортає її собі до грудей і тихо каже:
— Не треба так думати, не треба, мій милий. Ніяких "чистот" і "брудів" немає. "Брудна проститутка"! А мужчини, що мають сотнями жінок, — чисті? Злочинства? Убивства? Жорстокість? Ах, знаєте... А вони не вчиняли масових убивств? Вони не ґвалтували? Вони нас не мучили, не ганьбили?
— Кого "нас"?
Соня, схаменувшися, пильно зиркає на нього.
— Ну, тих, що роблять так звані "злочинства". І який би ви не були, ви й сотої долі тих злочинств не могли зробити, що роблять оці "чисті" в ім'я свого закону, цивілізації, патріотизму й тому подібного лицемірства. І ні в кого з них і сотої долі нема того каяття, що у вас, голубчику. І ви в тисячу разів кращий за всіх їх... Ні, ні, я вам цілком-цілком щиро це кажу. Ви даремно...
Гунявий рішуче визволяє руку і з такою огидою кривиться, що Соня мимоволі замовкає.
— Годі про мене, Наталю Петрівно. Я вас благаю. Ви нічого не знаєте й не можете, розуміється, судити. І спасибі вам велике, але не треба більше. Ходімте вже.
Соня, з тужною задумою сидить, перехилившися наперед і, не кліпаючи, дивиться під шафу. І, не відриваючи звідти погляду, помалу випускає слово за словом:
— Цілком-цілком даремно ви мучитеся... Ох, цілком даремно...
Гунявий одягається й знову підходить до Соні.
— Ходімте, Наталю Петрівно!
Вона помалу підводить до нього голову, чудно й пильно вдивляється в нього, потім стиха бере його за руку й ніжно, жалісно гладить її.
Потім раптом гаряче притуляється до неї устами й рвучко підводиться.
— Ну, ходімте!
Гунявий не встигає шарпнути своєї руки й тільки з одчаєм трусить головою.
Соня швидко вдягається, хмуро зсунувши до перенісся брови і про щось пильно думаючи.
Гунявий раптом з натугою й понуро звертається до неї:
— А потім ще от що, Наталю Петрівно. Моє сьогоднішнє... поводження це — результат... хворого, п'яного стану. Мені страшенно соромно й боляче. Вас я дуже шаную. Але... коли ви маєте хоч крихту якоїсь симпатії чи потягу до мене, виметіть їх із себе. Я вас дуже прошу про це й навіть... для вас самих раджу вам.
Соня рішуче підходить до нього і, узявши за барки, підіймає до нього надзвичайно гарне в цей момент, все освітлене зсередини лице.
— Голубчику ви мій! Мене ви залишіть. Соромитися й мучитися вам за мене абсолютно нема чого. Я від усієї душі ненавиджу і зневажаю підлу й лицемірну цю вашу чистоту. Я сама — "брудна" з голови до ніг. Люблю й шаную всіх злочинців проти цієї чистоти. І з насолодою вогнем і кров'ю вичистила б людство від цієї гидоти. Цілком щиро вам кажу. І коли б ви знали про мене хоч десяту долю всього, ви б ні про який сором за мене не думали. Але не в мені річ. А у вас. І коли ви мені радите, то дозвольте й вам порадити. Я маю до вас симпатію і, розуміється, викидати її не буду. І через те раджу: знаєте що: або їдьте негайно з Парижу і їдьте так, щоб ні одна душа не знала, де ви поділися. Чекайте, чекайте. Слухайте далі. Абож... доводьте швидше докраю цей свій стан... каяття чи що воно таке. Підождіть, милий. Я не питаю і не хочу питати, що саме ви зробили, кому, як, коли. Але це ж видно, що ви зробили щось таке, що самі вважаєте за злочинство. Так от моя порада вам: коли ви зробили його проти цих "чистих", моральних та спокійних, в ім'я "брудних", знасилуваних, упосліджених, то вам не соромитися, не мучитися, а пишатися треба. І соромитися тільки за те, що каєтесь.
Гунявий знову пробує щось сказати, але Соня міцно струшує його за барки й не дає вставити слова.
— Чекайте, чекайте, не кажіть нічого. Коли ж ви вчинили щось проти ваших товаришів, ну, проти тих, з якими ви жили, працювали, кого шануєте, то моя порада: доводьте до кінця, тобто прийдіть до них і виявіть себе перед ними так, як ви це виявляєте. І я вам кажу, все буде добре. Раджу вам.
Гунявий (мимоволі, видно) гірко посміхається.
— Так, так голубчику! А щодо мене, то я готова допомогти вам усією душею.
Гунявий помалу, з тим самим усміхом крутить головою.
— Не допоможете ви мені.
— Хто знає!
— Ніхто мені допомогти не може. І годі, Наталю Петрівно. Спасибі вам велике, добра ви дуже. Але... не гідний я ні жалю, ні співчуття, ні одного з тих ваших гарних слів. Серйозно й щиро, Наталю Петрівно. Ну, вибачте ще раз, і ходімте...
Він ніжно, але рішуче стягає її руки із своїх барок і повертається до дверей, даючи дорогу Соні. Вона якийсь момент стоїть на місці, потім глибоко зідхає й каже:
— Ну, нічого. Я все ж таки певна, що все буде добре. І ваш цей стан — теж дуже добре. І побачите, колись ми ще інакше будемо про це балакати. Ну, ну, годі! Ходімте!
Соня міцно, з дружньою ласкою потискує його руку вище ліктя й прямує до дверей.
На вулиці Гунявий садовить Соню в автомобіль і дає адресу шоферові.
— А ви самі не їдете додому?
— Ні. Я не можу спати. Я хочу трохи походити. Гунявий шанобливо цілує руку Соні, зачиняє дверці й
відходить набік. Авто шарпається й просувається повз Гунявого, тягнучи в собі бліду пляму обличчя Соні, прилиплого до віконечка.
* * *
А вранці тепер у кафе дю Пантеон — зовсім уже порожнеча. Незатишно, самотньо. На всю велику передню залю — тільки Загайкевич з Сонею та дві підстаркуваті проститутки в другому кутку.
Загайкевич, хмуро водячи очима по порожніх столиках кафе, уважно слухає Соню й час від часу пильно зиркає на неї. На диво, вона сьогодні не млява, не порожня, хоч, видно, кокаїну не приймала. В лиці, в голосі, в рухах навіть якась незвична м'якість, теплість, тихість. Та й оповідання її не зовсім звичайне.
— Одне слово, товаришу, моє враження, навіть, коли хочете, тверде переконання, що Гунявий до нас повернеться. І повернеться тепер справжнім товаришем. Через те я дозволяю собі заявити от що...
Соня на момент зупиняється, уважно проводить пучкою по вінцю склянки й тихо, але твердо каже далі:
— Я можу брати участь у справі Гунявого тільки з умовою, що ми його не будемо карати. Навіть, коли б він не прийшов сам до нас, коли б обставини примусили нас схопити його, ми не повинні карати його. Звичайно, це не ультиматум з мого боку і навіть не умова, а... а, так би мовити, заява, що я можу бути в цьому випадку корисною тільки тоді, як знатиму, що моя участь не завдасть зла йому.
Загайкевич знову пильно зиркає на Соню й одводить очі вбік.
— А ви певні, що це каяття стосується його вчинку супроти нас, а не... не чого іншого?
— Не щодо розстрілів білогвардійщини? Не думаю. Загайкевич задумливо дивиться в вікно. І не повертаючися до Соні, немов про себе вголос думає:
— А як це стосується його діяльности, як співробітника ЧеКа? Це ж цілковита зрада і ворожість до нас. Не кажу вже про те, що ця людина ідейно не розуміла й не відчувала своєї колишньої діяльности. Значить, він був простим своєкорисним убивцею. Тоді я вашої заяви, товаришко, ніяк не розумію.
Соня рвучко підводить голову.
— Він не міг бути простим убивцею! Це — неможливе.
— А звідки ви знаєте? А міг же він обікрасти нас і втекти.
Соня не може нічого відповісти й похмуро стягає брови на очі.
— Ні, товаришко, заяву свою вам треба взяти назад. Психологічно я вас певною мірою розумію. Але...
Соня злегка кривиться.
— Е, до чого тут психологія! Думаєте, закохана?
Вона не то сумно, не то зневажливо махає рукою й зідхає.
— Враження в мене таке, що тут щось не так. Що він має на собі документи, що зробив це злочинство, це сумніву не підлягає. Що страшенно береже їх, це теж факт. Але хіба неможливе те, що він кається й хоче повернути все, як тільки знайде свого спільника? Може, не рішився ще, але на шляху до того... Ну, добре. Тоді я міняю заяву: коли він виявить каяття, зробить щире признання чи сам прийде, або як не встигне, і ми примусимо його, щоб не карати його.
Загайкевич знову дивиться у вікно й знову помалу, немов про себе, відповідає:
— Рішати це питання не я ж буду. Наша справа — переправити його до Москви або Києва. Як там вирішать, так і буде. Ви ж самі це знаєте.
— Так. Але коли ви приймете мою заяву, ви зробите все, щоб моя заява не була... даремна.
Загайкевич мовчить, потім простягає руку Соні й дивиться їй просто в лице.
— Добре. Я заяву вашу приймаю. Але як же ви тепер гадаєте провадити з ним справу?
Соня вся м'яко освітлюється від згоди і спокійно-упевнено посміхається.
— Тепер я ще більше знайду змоги. Ручаюся, що хутко приведу його до вас з документами та з усім.
— Гм! Дуже радий буду.
— Тепер мені можна йти?
— Будь ласка.
І Загайкевич на цей раз із щирою шанобливістю встає й цілує Соні на прощання руку. І коли вона виходить, йому чогось здається порожнє кафе затишним, і пристаркуваті проститутки в кутку симпатичні та приємні.
Оґюст Ґреньє, депутат парляменту, поставивши обидві босі ноги в умивальну миску з гарячою водою, готується до завтрашнього виступу в палаті. Миску з гарячою водою він уживає тільки в особливих випадках, коли треба відтягти прилив крови від голови.