Чумацький шлях

Володимир Малик

Сторінка 18 з 59

Перепитав:

— Десять карбованців? За віщо?

— За овес, що поїли та потолочили твої воли!

— Я хочу побачити ту потраву.

Всі гуртом піднялися на гору. Там справді був посіяний овес, але потрави, як не дивилися, ніде не побачили. Тільки в одному місці побачили сліди ратиць.

Хуржик лиховісно глипнув на пана Мосціцького.

— То де ж потрава, пане?

Той почервонів, однак стояв на своєму.

— А віл був у вівсі? Був!

— Ну й що?

— Потолочив? Потолочив! От і плати! Та й у долині траву потолочили і спасли!

Хуржик витягнув з кишені монетку — простягнув.

— Ось злотий, пане, — бери!

Мосціцький спалахнув.

— Ти насміхаєшся з мене! Та ліпше я в суд подам — хай там розбираються!

— Ну, і впіймаєш облизня! Клич кого хочеш — ніхто не засвідчить потрави… А мене і моїх чумаків не далі як на тому тижні сама Катерина і сіятельський князь Потьомкін навістили в таборі, на березі Дніпра, слухали наші співи та пригостили царською наливкою, щоб ти знав! Я їм прошеніє подам, жалітимуся на тебе, пане, що притісняєш чумаків, заважаєш торгівлі.

Хуржик пішов у наступ, добре розуміючи, що наступ — то найкраща оборона.

Збитий з пантелику Мосціцький забубонів:

— Я нікого не притісняю і торгівлі не заважаю. А що віл був у вівсі, то сам бачив, пане, слід. Як відмовишся?

— Я й не відмовляюся і за збитки плачу, — і простягнув карбованця.

Управитель удав, що не помітив насмішки в голосі хитрого чумака, взяв гроші.

— Отак би зразу! І забирай своїх волів та йди подалі від гріха!

7

Надвечір чумаки відігнали волів у сусідню долину — "подалі від гріха", наварили каші, повечеряли і сіли круг багаття, — завели неквапливу бесіду про се, про те, а потім згадали про недавню зустріч з царицею. Минуло з того часу лише кілька тижнів, а вже не вірилося, що таке було. Хіба не дивина? Їхали, їхали, мазали колісною маззю осі, погейкували на волів, розпрягали та запрягали їх, мокли під дощами, смажилися на сонці, годували своєю кров’ю комарів, їли чумацьку кашу, черствий хліб, цибулю, сало та часник, самі пропахтілися тим часником та дьогтем і тут на тобі — сама цариця раптом з’явилася перед ними, ніби зійшла з небес. Хіба не чудо? Розкажи кому — не повірить! Отож, чим більше віддалялася та подія, тим більш неймовірною їм самим здавалася вона. І навіть потроху почала обростати легендами.

— Братця! Як сіла вона перед нами в крісло, обсипана золотом та брильянтами, дак мені аж дух перехопило! — вигукнув Терешко Кваша. — Гей, Боже, — подумав я, — скільки на цій жінці багатства! На одному її пальці більше, ніж я придбав за всеньке своє життя! Там такого золота, таких камінців коштовних, що можна всіх моїх волів, і хату, і землю, і мене самого з тельбухами купити!

— Ще б пак! — похмуро кинув Безкровний. — Чого ж не обсипати себе золотом, коли все золото України, все її багатство опинилося в її кишені? Коли Потьомкін з Текелієм та Прозоровським дванадцять років тому зруйнували Січ, то передусім обчистили військову скарбницю і січову церкву Покрови, а неозорі вольності запорізькі, тобто землі наші, степи й ліси наші цариця роздала своїм коханцям та прибічникам. Одному Потьомкіну перепало, кажуть, більше ста тисяч десятин! А хіба ж у неї один Потьомкін? Ось мене, старого запорожця, ниньки, як собаку, вигнано управителем графа Браніцького з моєї ж землі! А яке право має той Браніцький на нашу землю? Тільки те, що одружився з небогою Потьомкіна, яку Потьомкін мав за коханку? Ось так і пішла по руках запорозька земелька, полита нашою кров’ю, — цариця відкраяла добрий шмат своєму колишньому коханцю, а той випросив ще й для чоловіка своєї небоги-коханки добрий лан. Не залишилось запорожцю й кроку, де б міг вільно ступити. Як же мені жити на білому світі! Як же мені не плакати над своєю нещасливою долею і долею побратимів своїх, що розсіялися, мов туман, по чужих навколишніх краях!

Плечі його раптом здригнулися — і він заплакав.

Це було так несподівано й дивно, що всі заніміли. Безкровний завжди був неговіркий, суворий, твердий. У Засуллі його звали Запорожцем, а родове прізвище Безкровний почали забувати. Повернувшись після руйнування Січі і мандрів по чужих землях у рідне село, він одружився з бідною вдовою, що мала хатину, шмат піщаного фунту та двоє синів, придбав з нею ще двох синів — своїх, і їх усіх люди прозвали Запорожцями. Безкровний пишався цим, ставився до пасинків, як до рідних, працював по наймах за п’ятьох, кожного року наймався в чумацьку валку, щоб заробити хлопцям, що підростали, на грунти та на волів. І ніхто не чув від нього ні зітхання, ні нарікань на важку долю, ніхто ніколи не бачив сліз на його мужньому обличчі, а тут раптом заплакав, як мала дитина.

Хуржик витріщив очі.

— Ти що, Михайле? Що трапилося?

Всі кинулися до Безкровного, почали втішати, допитувалися, що за причина змусила його заплакати.

Безкровний витер кулаками очі, збив з вусів сльозини, винувато усміхнувся.

— Пробачте, браття, мою слабість… Згадали ви про царицю, а я пригадав, як дванадцять років тому зруйнувала вона нашу Січ Запорозьку, як наші степи розділила — роздала своїм графам та князям, що тепер бідному козакові-нетязі ніде стати і коня чи вола попасти, та й не втримався — самі сльози полилися. Така мене печаль напосіла, така туга здавила серце! Як же так сталося, що вільні лицарі запорізькі позбулися і землі, і волі? Хто винен у цьому?

— А хто ж, Михайле? — спитав Терешко Кваша.

— Та хто ж? Вони — царі! Спочатку Петро, а тепер — Катерина!

— Катерина? А така на вигляд мила жінка! І усміхається ласкаво, і подарунок піднесла! Такої смачної горілки, скільки й живу, не пив…

— Дурний ти, Терешку! — скипів Безкровний. — За чарку горілки ти ладен пробачити їй те, що вона закріпостила половину нашого народу, зруйнувала Січ, що упродовж віків захищала Україну від ворогів, ввела побори такі, яких ми не знали ніколи, знищила козацтво і замість нього утворила регулярне військо, позаминулого року нашій козацькій старшині й шляхті дала грамоту на дворянство, а козацькі ранги перейменовано на чини… Отож незабаром наше панство відцурається наших звичаїв, нашої мови і закріпостить поспільство, тобто мене з тобою, не згірше графа Браніцького. А ви… Ех, ви! Гречкосії ви! Сліпі кроти! Дідько б вас забрав! Не бачили ви по-справжньому вільного життя та й думаєте, що так і треба! Що кожен пахолок графа Браніцького може тебе лайдакою обізвати або й нагаєм по спині уперіщити!.. А все з дозволу цариці!

— Та я… Що я? Маленький чоловічок! — забубонів Терешко. — Я справді нічого не знаю. І як жили запорожці, і як вони воювали, і як їхню Січ зруйнувала Катерина, і де вони поділися після цього… Нічого не знаю.

— А й справді, Михайле, — втрутився Хуржик, — розповів би людям, як воно було… То й ми б знали. Вечір довгий — послухаємо! І молодь послухає… Як Січ руйнували…

Безкровний трохи охолов.

— То, браття, довга історія!

— Нічого, нічого! Розповідай! — загукали чумаки. — Гей, хто молодший — підкинь-но гілля у вогонь! Щоб світліше було та й щоб комарі не так надокучали!

— Гаразд, — погодився Безкровний. — Тоді слухайте. Нелегка то історія! Серце кров’ю обливається, з очей сльози ллються! Але знати її треба!

8

— Усі ми, хто старший, пам’ятаємо гетьманування нашого останнього гетьмана Кирила Розумовського, — почав запорожець. — Хоч теж життя було не з медом, та все ж якось жилося.

Старі вольності, запроваджені ще Богданом Хмельницьким і затверджені Переяславськими статтями, поволі царями урізувалися, скорочувалися, так що простому козакові, а особисто бідному посполитому ставало жити все важче і важче. Та все ж, кажу, якось жилося. Та зовсім стало гірко, коли на престол зійшла цариця Катерина. Чому вона мала зуб на Україну, я не знаю, але з самого початку свого царювання вона заповзялася знищити на нашій землі все, що пахло волею. Її указом від 1764 року була скасована гетьманщина, а замість неї відновлена ненависна народові Малоросійська колегія, заведена ще Петром Першим. Граф Рум’янцев, що її очолював, відразу зробив перепис і ревізію населення і ввів на Україні податки, яких до того уряд не збирав, заборонив посполитим вільно переходити із земель одного дідича до іншого, тобто закріпостив їх, жорстоко придушував прояви вільнодумства — карав таких людей на горло або засилав на Соловки чи в Сибір.

Та народ не покорявся — глухо ремствував, грізно гомонів. І не тільки на Україні, а й по всій імперії, бо всюди було недобре. І тоді Катерина надумала скликати до Петербурга комісію від усіх народностей по складанню "Нового уложения". Обрали депутатів і від України. Лубенським депутатом був відомий вам усім наш місцевий шляхтич Григорій Полетика. З’їхалася та комісія в Петербург і довго засідала. Наш Григорій Андрійович був одним із найрозумніших депутатів — закінчив Київську академію, знав чужі мови, любив свою землю і свій народ і гаряче обстоював його права і привілеї, запроваджені ще гетьманом Богданом.

Це не сподобалося цариці — вона злякалася вільнодумства депутатів, особисто депутатів від України, і розпустила комісію, указавши урядові і далі додержувати своїх неухильних рішень, ввести в державі такі реформи, тобто такі нові порядки, щоб усе було по всій країні однакове, єдине — єдине військо, єдиний суд, єдині податки, навіть щоб наш дідич звався дворянином, а не дідичем, а посполитий — кріпаком.

В Україні ці реформи почалися з того, що року Божого 1775-го була знищена, зруйнована дотла Запорозька Січ.

Царицю на смерть перелякали повстання Пугачова та гайдамаччина, розпочата запорожцями під проводом Максима Залізняка. Вони хотіли звільнити Правобережну Україну від польських панів, і спочатку сама цариця нібито співчувала їм, бо хотіла приєднати ті землі до своєї імперії. Та коли повстання розгорілося не на жарт, вона сама й придушила його тими ж військами генерала Кречетникова, які послала на Правобережжя нібито для підмоги повстанцям.

Я вже був тоді запорожцем і бачив усе це на власні очі.

— Розкажи, Михайле! Розкажи! — загомоніли чумаки і ближче присунулися до оповідача. — Чому ж саме на Січ поклала цариця свій гнів?

— Е-е, це довга історія, — знову засумнівався Безкровний.

— Ну, й що? Вечір теж не короткий! До ночі далеко!

— Гаразд.

15 16 17 18 19 20 21