Я спочатку не зрозумів, у чому справа, але коли глянув на годинник, то побачив, — за чверть буде одинадцята. А за вікном був ясний день.
— Ну й сон, — гукнув Станіслав. — Ти проспав обід і вечерю. Ми снідати тебе ждемо.
Словом, я спав непробудним сном п’ятнадцять годин.
Був вихідний день, і підполковник нікуди не поспішав.
Я швиденько умився, переодягся, і ми спустились в ресторан, що містився на першому поверсі. Червоні порфірові колони підпирали стелю величезного залу, заставленого столиками, пальмами та вазонами з квітами. Посередині бив фонтан, і вода збігала в маленький басейн, де плавали химерні риби.
Ми пройшли в куток, де за круглим столом уже сиділи Аркадій Михайлович, Тарас і Ліда. Щось стиснулось у мене в грудях, коли я побачив дівчину після довгої розлуки.
Вона була така ж прекрасна, як і півтора року тому, хоча дуже схудла і під очима в неї лягли темні тіні. З довгим волоссям, відпущеним за цей час, одягнена в квітчасте простеньке платтячко, вона видавалася зовсім слабенькою.
— Дуже радий бачити вас, Лідіє Дмитрівно, — сказав я зовсім не те, що хотів.
Я приховував своє хвилювання і не міг одірвати од неї погляду. Я хотів знати, як почуває вона себе, чи змінилося що в її житті. Про Барабаша я не згадав. Я, мабуть, її трошки любив, але... Мені вже було сорок. Крім того, я завжди був у когось трошки закоханий і через це "трошки" так досі й не одружився.
— Значить, ваша закордонна мандрівка закінчилась? — спитала Ліда.
— Так. Перші півроку було цікаво, а потім потягло додому.
— Що ж ви тепер робитимете?
— Завтра поговорю про це з академіком Саклатвалою. Може, я ще потрібний буду на будівництві. Треба Черняка пошукати.
— Він учора теж приїхав. Я його бачила у Саклатвали.
— Як хороше, що всі з’їжджаються.
— Наче тебе зустрічати, — усміхнувся Станіслав.
— Я саме й хотів потрапили сюди під час засідань Наукової ради, бо знаю, що побачу всіх.
— Ну, мене на Раді вже не побачиш.
— Так ти напевне покидаєш Іркутськ?
— Післязавтра. Замість мене тут Ліда лишається.
— Ну, я ненадовго. Якийсь місяць, два працюватиму тут.
Я досить одверто висловив з цього приводу свою радість. Ніна Володимирівна почала жартувати, і ми непогано провели час за сніданком.
Коли вставали з-за столу, я спитав Аркадія Михайловича, чому не прийшов снідати Макаренко.
— Психологічно непоправна людина, — розвів руками професор. — Він снідає о шостій годині ранку.
— А ви знаєте цього чудака? — спитала Ніна Володимирівна. — Він же тут славиться тим, що ніколи не має часу, не визнає вихідних днів, ніхто не бачить, коли він снідає, обідає і вечеряє. Він наче автомат... Але мені точно відомо, що він читає Блока. А це ніяк не вкладається в моїй голові.
Шелемеха дивився на дружину і сміявся.
— Відкіля ж це вам відомо? — спитав професор.
— Милуйтесь, — вона показала на Станіслава, — сміється! Якось, не попередивши мене, з’явився додому аж о четвертій годині ранку. Я скрізь дзвоню, допитуюсь. У правлінні сказали, що опівночі поїхав додому. Дома ж його й духу не було. Я вже до міліції дзвонила. Аж от з’являється. Питаю, де був. "До цього автомата заходив, і там разом вірші читали".
Станіслав сміявся.
— Ти автоматом його не лай, а признайся, що трошки закохана в нього, — підморгуючи говорив він дружині. — Це вже точно відомо.
Ніна Володимирівна трохи зашарілася, а Станіслав став сміятися ще голосніше.
— Ти ж якось приставала, — говорив він, — запроси його до нас та й запроси. А хоч і знала, що він нікуди і ні до кого не ходить.
— Звичайно, мені цікаво було побачити його у нас, — виправдувалась Ніна Володимирівна. — А що я закохана, так він, здається, всіх причарував і ні на кого не звертає уваги.
Продовжуючи жартувати, ми вийшли з ресторану. Я помітив, що Ліда, слухаючи нашу розмову, жодного разу не посміхнулась.
У вестибюлі всі затрималися, бо професор почав розповідати про таємниче зникнення Черепашкіна та ще якогось пасажира з поштового літака. Шелемеха вже зназ про це і сказав, що на трасі польоту того літака ведуться розшуки трупів, і якщо знайдуть, то, можливо, вдасться з’ясувати, в чім справа.
— А чого цей Черепашкін летів сюди? — спитала Ніна Володимирівна.
— Це був якийсь маніяк, — відповів Аркадій Михайлович. — Ви уявіть собі: вилетіти літаком навздогін за мною, щоб вручити судову оповістку.
— Може, він у літаку зовсім здурів, відчинив люк і виплигнув, потягши за собою другого пасажира? — зробила висновок Ніна Володимирівна.
Ніхто нічого не відповів їй. Ми піднялися сходами у свої кімнати. Мені треба було розпакувати чемодан і вийняти подарунки, які я привіз з подорожі для знайомих та друзів. Того дня я нікуди не виходив. Після роботи дзвонили телефоном Черняк і Самборський. Перший обіцяв завітати до мене після одинадцятої вечора, а другий наказував бути готовим наступного дня виїхати разом з ним на будівництво, коли я цікавлюся найоригінальнішою і найпотужнішою у світі електростанцією.
4. РОЗМОВА НА БАЛКОНІ
На кінець дня Станіслав з Ніною Володимирівною поїхали прощатися із знайомою. Вони закінчували свої справи в Іркутську. Я, лежачи в себе, перечитував газети, яких не бачив під час подорожі океаном.
Почало смеркати. Я відклав газети, звівся й підійшов до скляних дверей, які вели на балкон. Вдалині вже загорялися вогники над залізничним вокзалом, унизу котила свої хвилі Ангара і кілька човнів мчали за течією. Над рікою розкинувся зелений масив нових парків.
На балконі в кутку сиділа у плетеному кріслі Ліда. Мабуть, вона вийшла сюди через інші двері, бо балкон мав виходити і з сусідніх кімнат. Дівчина сиділа, відкинувши голову на спинку крісла, і, здавалося, пильно вдивлялась в сіро-синє глибоке небо. Я подумав: як позначилась на ній хвороба! Колись це була невгамовна, непосидюча витівниця і взагалі дуже весела дівчина...
Довго стояв я так, дивлячись на неї, а вона все залишалась непорушною. Мені завжди в таких випадках хочеться розгадати думки людини. Ця маленька білява голівка хвилювала мене. Невже сумні думки, зв’язані з хворобою, з особистою трагедією, не покидали її? Але ж вона знає, що це ослаблює опір хворобі. Мені захотілося заговорити з нею, щоб забула вона про неприємності, засміялась, забула про свою хворобу. І не знав, як це зробити.
Я простояв довго. Сіросинє небо стало темним. В ньому замерехтіли перші зорі. Над вокзалом і над слобідкою на горбі засвітилися електричні вогні.
Нарешті, відважившись, я відчинив двері і вийшов на балкон.
Ліда обернулась до, мене.
— Потягло на повітря? — ласкаво спитала вона.
— А я сьогодні ще не виходив на вулицю.
— Відпочили?
— Та п’ятнадцятигодинного сну було цілком досить. Вона нічого не сказала і знов почала дивитися в небо.
Я мовчав, не знаючи, що сказати далі.
— А знаєте, — раптом промовила Ліда, — я думала про вас.
Думаю, що кожен на моєму місці, почувши таке, здивувався б.
— Ви? — спитав я.
— Так, я. Коли вас не було, мені іноді хотілось написати вам довгого листа, але... відповіла вам не дуже люб’язно. — Вона посміхнулась.
— І я не розумів, чому це так.
— І все ж мені хотілось вас побачити, хотілось розповісти про себе...
Вона замовчала, ждучи моєї відповіді.
— Ми з вами дазно не бачились, — сказав я. — Коли ми бачились востаннє, ви пішли в такому розпачливому настрої... Згадуючи вас, я не міг не хвилюватися.
— В розпачливому? Ні... Тоді мені все було ясно.
"Що було ясно? — подумав я. — Мабуть, і зараз далеко не все їй ясно".
— Ви тоді дали мені доручення, — нагадав я їй.
— Ви виконали його? — жваво спитала вона.
— Першого січня я передав листа. Хіба ви не знаєте?
— Я, звичайно, була певна, що ви його передали. Проте...
Вона не договорила і знов відкинулась на спинку крісла. Мене здивувало її запитання, особливо останні слова. Ярослав не відповів їй?
— Розкажіть мені, як ви жили цей час, що робили, — попросив я.
— Що ж вам розповісти? Нічого особливого не трапилось.
— Пробачте, але це трафаретна і майже завжди неправильна відповідь.
— Принесіть на балкон стілець, сядьте й слухайте... І принесіть мені жакет. Вечір прохолодний.
Виконавши доручення, я сів коло неї. У вечірніх сутінках не видно було ознак хвороби на її обличчі.
— Останній рік я працюю, — почала вона, накинувши на плечі жакет, — над новим сплавом. Він мусить бути легший за алюміній, але міцністю не поступатиметься кращій сталі. Роботу цю давно запропонував мені Саклатвала, і під його керівництвом я добилася перших успіхів. Такий метал, власне, вже знайдено. Багато я вам про нього не буду розповідати. Ви ж у фізиці та хімії, мабуть, тямите мало.
— Отак ви розмовляєте з колишнім співробітником науково-популярного журналу! — спробував я пожартувати.
— Облиште, я читала ваші нариси. Ви здорово видумуєте, і, можливо, з вас був би толк, якби ви по-справжньому вивчали такі речі, як фізику, хімію і математику. Я це прекрасно відчуваю, бо й сама не так міцно підкована знаннями, як інші.
— Ви зараз розмовляєте точнісінько, як Ніна Володимирівна.
— Мабуть, вона на мене схожа, коли сподобалась моєму братові. Про це свідчить і те, що ми не почуваємо одна до одної особливої симпатії. Це, кажуть, трапляється з подібними характерами.
— Щоб ви особливо були схожі, не скажу... Ну, і що ж з вашим новим металом? — перевів я розмову на попередню тему.
— Справа йде про те, щоб з лабораторії досліди перенести на завод і якнайшвидше перейти до масового виробництва. Зараз над цим працює цілий колектив, і, треба признатися, я в ньому вже не на першому місці. Але це не важно... Я рада, що перші досліди випало робити мені. Прикро тільки, що не дозволяють мені зараз багато працювати... Та я й сама розумію: так, як раніш, працювати не зможу... Мені стає все гірше й гірше, — тихо закінчила Ліда.
— Ви лікуєтесь, додержуєте режиму, їздите на курорт?
— Ет, — махнула вона рукою. — Мене годують інсуліном та якимись новими ліками. Двічі була в Єсентуках. Для мене складений спеціальний режим, лікують рентгеном. Іноді мені стає легше. Але через якийсь час знов відчуваю погіршення.
— Пробачте... ви вже одружились?
— Ні, — тихо відказала вона.
— Лікар Барабаш тепер в Іркутську?
— Ні, в Москві. Провадить наукову роботу у ендокринологічному інституті. Але незабаром, мабуть, Юрко приїде сюди.
Вона помовчала.
— Я думаю, що він дуже хороша людина, — сказав я.