Окуплювався мандатором — і пив. Обходив празники, весілля, поминки, похорони — і пив. Згинав спину під панську нагайку, сидів у мандаторськім арешті — і топив своє горе, і гоїв рани з побоїв в горілці. Пан уважав хлопа своїм підданим, інвентарем, і дбав про нього настільки, наскільки господар про свій інвентар дбає.
Хто був з поміж панів, дідичів добрим господарем, той старався, щоби його підданець-хлоп не був голий і голодний, щоби мав теплу хату і робучий інвентар, бо без цього хлоп не представляв у нього реальної вартости. Але лиш про реальну вартість хлопа ходило панові. Про моральну його сторону ніхто не журився. На що того, коли хлоп нічим іншим не був, як лише тресованим "бидлом", що уміє говорити і ходити на двох ногах. Усе, що пан робив для хлопа, робив для себе, чи посередно, чи прямо. Ситий і здоровий хлоп, зрошував своїм потом панські лани, оброблював їх своїми волами і своїми руками, кільки було треба. Зі свого грунту давав дворові данину; для себе уривав тільки, щоби удержати фізичне життя. Решту міняв за горілку випалену в панській горальні з тих самих бараболь, що їх своєю працею зібрав. Увесь економічний оборот відбувався таки в ріднім селі, частю прямо, частю за посередництвом жида-орен-даря. Вся хлопська праця верталася до панської кишені по потрученню того, що хлоп зужив на піддержання свого існування, та того рабату, що остав при жиді-орендарі. Хлоп лиш одне знав, може більше
І
інстинктом, чим своєю інтелігенцією: що його ворогом є пан з чередою своїх посіпак нагайкових і мандатор з своїми гайдуками і арештом. За приятелів він не чував нічого. Демократично революційний рух, який в тім часі проявлявся в Галичині, українського хлопа не порушив, не розбудив. Чому? Бо це були люде сурдутові, та щей Поляки, котрих хлоп не міг відріжнити від своїх сурдутових наставників з двора, і для того їм не вірив. Зобразім собі як виглядала маса нашого галицько-українського народу.
Хлоп сидить в теплій хаті, має подостатком дров і хліба. Має пасовисько, робить панщину, ходить до церкви і гоїть рани від панських побоїв, дрожить на вид економа і мандатора і пє горілку і не думає про це навіть, чи мо,же йому бути коли краще. Було і так, що хлоп не мав що їсти, було і так, що декотрий збивав сороківці і закопував їх під печею, але це були виїмки. Правда, хлоп відбував тоді ще одну повинність: служив у війську. Але там він переставав бути хлопом, раз длятого, що до хлопа-вояка пан дідич не мав права; по друге, що з нього робили в війську машину ніраз не подібну до хлопа.
Таку Галичину застав рік 1848.
Чи знесення панщини було для хлопського люду спасенне? Під оглядом моральним так, під економічним ні. Нарід не був до свободи підготовлений. Виведений з вікової пітьми на ясне світло, мусів осліпнути, бо око його ще до світла не привикло. Українському народові треба було показувати світло в малій скількості. Йому треба було світання, був би собі очий не попсував... Пущений нагально на волю, недовіряючи нікому, без провідника, підозріваючи всюди сильце на себе, мусів остати — мимо свободи, мимо заможности матеріальної — на тім самім ступені ро-звою, де його свобода заскочила. Не диво отже, що другі випередили його. За це годі винувати тодішнього
/
уряду. Уряд дав свободу для всіх народів Австрії в одну хвилю, для всіх однакову,— годіж було для Галичини робити виїмок.
Такий стан застало губерніяльне розпорядження з дня 22 квітня 1848, проголошуюче, що на підставі розпорядку міністерства внутрішніх справ з дня 17 квітня 1848. ч. 876, з днем 15 мая року зносить підданство і всі підданчі повинності в Галичині.
Яричовський, прочитавши таке диво, покрутив головою, не знаючи в першій хвилі, чи радіти тим, чи сумувати. Але нагадав собі, що з знесенням панщини і він не матиме тут що робити і його всемогуче пановання раз на все скінчилося. Кілька днів роздумував над тим, аж в слідуючу неділю казав скликати народ на площу перед коршмою і тут проголосив народові цісарську волю. Хлопи зразу не хотіли вірити в те, що їм читав мандатор, крутили головами недовірчиво і шептали між собою, що то певно якась нова панська хитрість.
— То вже не від нині таке говорять! — говорив один старший хлоп.— Вже нам пани давно обі-цювали, ще як заводили бунтацію, а хлоп як гарував, так гарує.
— Тихо бути! — гримнув мандатор.— Ще заки будеш вільний, можеш сто київ з'їсти... Це не пани роблять вас свобідними, лише наш найсвятіщий пан цісар. Розумієш?
— От що? То то, куме, не пани, лише цісар... видете, як воно! Воно справді може щось з того бути... Ану но, погляньмо, чи є печатка?
Кількох сміліщих поглянуло через плече Яри-човського.
— Гей люди! Є печатка, бігме!
— Як є печатка, то вже правда! — загула громада,— бо як немає, то це все дурман...
— Алеж кажу вам, що то цісар дав волю!
Громада заворушилась, як бджоли в теплій літній день. Люди гомоніли заєдно: цісар дарував волю... Хтось підносячи шапку в гору крикнув:
— Слава нашому найясніщому цісареві! дай йому Боже пановання!
Громада закричала:
— Слава! най жиє! — а гомін носився далеко по селу.
Люди не знали, що з радощів робити. Хлопи, жінки взносили руки до неба і плакали з радощів. Цілувалися взаїмно, прощаючи собі усі провини, наче б в церкві на Великдень. Немічні старі випрямилися, немов хотіли поскидати з себе частенькі побої, що їх ними панщина обдарувала.
— Вибачте нам, панє сендзьо ласкавий,— каже один хлоп, підступаючи до мандатора і кланяючись низько,— прошу нам пояснити: як воно буде без тої панщини?
— Щож я вам маю пояснювати? Не будеш ходити на панщину тай годі...
— А що буде з грунтом?
— Ага! той грунт, що хто тепер має, таки затримає його на вічність без сплати...
— А повісма не будуть вибирати?
— Ні.
— А кури тай гуси?
— Ні.
— А корцевого також ні?
— Ні, нічого! Коли підеш на лан робити, то за гроші...
— Побачить мене на лані, як своє вухо! — каже один молодий господар.
— Тепер лекше людям буде жити.
Яричовський розкинув між народ друкований цісарський патент, що зносив панщину. Люди трохи в шматки їх не подерли. Кожне хотіло його мати, аби оправити в рамки тай на стіну повісити між образами. Народові більше не треба було знати, то й не слухали, що мандатор ще балакав. Порозбігалися по селу викрикуючи: воля, воля! свобода!...
Баронова, довідавшись про це, була дуже збентежена. Що тут робити, як господарити на таких ланах без робучих рук? Прикликала Михася.
— Панє Міхалє, що будемо робити? Ти чув?
— Та чув, але якось дамо собі раду. До 15 мая ще зможемо обробити весну, а про решта подумаємо опісля. Нехай ясна пані не журяться. Ну, будемо за роботу платити, то будемо. Мандатор казав, що дворам заплатять за те з каси, то якось будемо ратува-тись...
Але баронова тим ніраз не заспокоїлася. Ходила по комнаті, держачись руками за голову.
— Що то буде? що то буде? А як хлопи не схочуть відтак йти на роботу до двора?
Таке Михасеві й на голову не приходило, і тепер став над тим думати, бо й сам того налякався.
По цілім селі народ заворушився, розвеселився. Пізно в ночі чути було співи. В коршмі грала музика і народ танцював, а Іцко не тямив уже, коли стільки вишинкував горілки, що того дня.
Другої днини поприходили люди на панщину пізніше як звичайно. Михась був лютий і став бити лю-дий нагайкою.
— Ви сякі такі! я вам покажу! Душу з тебе вижену, заки будеш свобідний...
Хлопи зносили побої терпеливо і потішалися тим, що вже недовго тої біди. Михась не дарував нікому одної години. Робота йшла горячково. Хотів конечно обробити панщиною весну.
Та час не стоїть.
Надійшов 15-ий мая 1848. Після нашого календаря день той числиться 3 мая. Цеж річниця польської конституції третого мая. Яка іронія судьби! Сказав би хто, що як би була Польща устоялась, то мали би ми вже пів віку конституційного життя за собою, але вороги перебили добре діло і треба було ще цілого пів віку ходити в ярмі, ждучи на австрійську конституцію. Шкода! Але чи це правда, то друге діло.
Вже 14-го мая ходили люди мов сонні, не могли діждатися, коли сонце зійде. Не одному хотілося мотикою чи істиком підогнати сонце, як ліниву шкапу. Але мусіли доробити до вечера. Коли вечером верталися до дому попри двір, то кожний погадав собі: Більше там моя нога не стане! славаж тобі Господи!
День 15-го травня заповідався величаво. Була гарна погода. Як йно зірки поховалися в синьому небесному просторі, в повітрі повисли жайворонки і почали свої пісні. Здавалося, що й вони про свободу співають. Так бодай причувалося хлопам, може лиш для того, що перед тим на жайворонка ніхто не звертав уваги. Скорше про чарку горілки кожне памятало, та про те, щоби не спізнитися на панщину, та виминути економської нагайки.
Люди посхапувались зарано, щоби побачити, як сходитиме сьогодні сонце, сонце свободи, волі і ліпшої долі. Показалося й сонце. Зразу зачервонілося небо, відтак на далекому виднокрузі показалася червона велика куля, котра викинула з себе тисячі та міліони ясних промінів на пишнівецькі поля. Заворушилася пташня, защебетала гуртом, а в їх щебеті чули люди виразно слово: свобода, воля. Навіть та роса, що на широких полях стояла на молодій травиці, блищала тепер інакше, веселіще, ясніще як вчера. А на вербах пишневецького цвинтаря аж в ухах лящить від пташого співу, як ніде. Хіба ж це душі битих, катованих панщизняних покійників прибрали подобу пташачу і радіють, що їх сини, внуки і правнуки діждалися свободи? Усюди невисказана радість. З церковної дзвіниці гудуть дзвони. Народ одягнений святочно, спішить до церкви. Люди стрічаються, здоровлять-ся, начеб по довгім невиданні, як би по тяжкій бурхливій ночі. Правда! та ніч трівала безперестанно пятьсот років! Не видно сумних похмурих лиць, бо всяке веселиться.
В церкві повно людей, не можуть всі поміститися і хто прийшов пізніще, стояв на дворі. Богато тут таких. Церква облипла людьми, як той улий, з котрого молодий рій вилітає. Дяки заспівали: Тебе Бога хвалим! Нарід став навколішки, співає і плаче. Але це вже сльози радости. Спів, що виходив з тих соток грудей, лунає по тих широких рівнинах наддністрянських просторів, а Дністер несе цей благодарний спів у світ, далеко, аж до Чорного моря переказати водам свого старшого брата Дніпра, яке то сьогодня свято в землі Данила.
А поки служба Божа правиться, сільські майстри обтісують гострими сокирами грубі дубові стовпи під церквою на цвинтарі, ріжут пилами і збивають па-мятні хрести.