го місця. — Не закурите собі, панно Маріє? (вона любила часом закурити) — питав зворушеним голосом, і його очі промайнули блискавкою по мені.
— Як постараєтесь о сигаретку...
Він наче лише того ждав і вийшов. Мені стало ніяково, і я піднялася з крісла.
— А то куди? — обізвалися обидві жінки.
— Додому вже!
— І чого так скоро? — загомоніла Зоня. — Останься ще, а то прибіжиш лише, щоб привітатися і попрощатися. Пожди, я заграю тобі Шумана "Аufschwung" [61]. Вивчилася вже добре, а ти прецінь уроджений знавець тонів.
Ми встали від стола, і Зоня засвітила світло.
— Нема Василя з сигаретами, — обізвалася старенька панна, — у його ще, певно, й світла нема, а він клопочеться. — І сказавши це, вийшла.
— Коли би так панна Марія була молода, — сміялася Зоня, — то, певно, була би з них добра пара: вони страшно любляться.
— Вона така добра.
— А він?.. — Вона держала запалену лампу в руці і мов ждала на мою відповідь. Очі в неї світилися так, як світяться вони у кіточки, що спинилася на самоті біля клітки з пташкою.
— Він тобі брат, то ти, певно, лучче його знаєш, — відповіла я спокійно.
— Ну, вже ж! — І ступила наперед. — І так, напр., можу сказати, що став таким прикрим, яким не бував перше ніколи; хвилями бував попросту нечемним. За ті два роки, що перебував серед високої культури, перемінився чимало. Досі висміював матеріалістів, а тепер сам готов статися ним. Впрочім, це, як я думаю, не гріх... і я лише кажу, що перемінився: але в чім іншім не згоджуюся з ним. Я не радила би нікому супротивлятися його змаганням, бо без "пімсти" не обійшлось би вже, певно. Панна Марія зводить у його все на нерви й каже, що він подобріє і повеселішає знов. Може бути, але поки що стоїмо ми обоє на воєнній стопі.
Вона увійшла до салону, а панна Марія повернула з Орядином. Спрятавши незамітно посудину зі стола, віддалилася з кімнати, і ми остались самі.
Я стояла коло столу і переглядала якісь свіжі часописи, що панна Марія склала для мене, а він стояв також тут і лагодив сигарету для старенької дами. В сусіднім салоні грала Зоня. Нині не могла я музики слухати, як звичайно. В мені самій хвилювало так чудно, чудно... чи сумно, я вже не знаю. "От, яка стріча наша!" — думала я раз по раз, а часопис так і дрижав в руках від зворушення моєї душі.
— А я й не гратулював [62] вам ще досі ваших заручин! — обізвався врешті поважно. — Але вам і так, певно, небагато на тім залежить...
— Мені й на думку не приходить надіятися чогось подібного, т. є. гратуляцій. Не думаю взагалі над подібними речами.
— І від мене?
— І від вас, і від інших. Через те не зміниться нічого для мене.
— Так ви хочете зміни? В чім же, напр.? — І він звернув свої великі блискучі очі цікаво на мене, мов хотів мене до дна душі розслідити.
Я відповіла йому спокійним, повним поглядом. Що він хотів в мені збагнути, коли вже знав так докладно, що я буденна людина? Опісля сказала я:
— Зміни в тім, щоб могла розпоряджати своєю особою чи там своїм я так, як сама хочу.
— Хіба ж так не є?
— Бачите, що ні.
— Виходить, що ви не чуєтеся вповні щасливою, чи властиво вдоволеною?
— Ні, але прошу (і я всміхнулася), не жалуйте мене для того!
— Ага, ви боїтеся того співчуття!
— Вашого не менше, як і других. Ненавиджу те чуття!
Він усміхнувся весело.
— Не знаю, чи всі згодилися б з такою вашою думкою.
— Нехай кождий думає і відчуває, як собі хоче. Я одна не зношу співчуття. Я переконалася, що через те дух дрібніє. Подумайте лише, чути вічний плач і жалі над собою, гу! Немов каліка без рук і ніг або без очей!.. І це має бути якимсь доказом "любові ближнього"?
Він засміявся, а я з ним, однак насилу.
— Так ви волите боротьбу і само терпіння?
— В дечім волю. Впрочім, я люблю боротьбу (і я дивилася на його повним, спокійним поглядом), але таку, з котрої чоловік виходить сильнішим і чистішим. Таку боротьбу люблю!
— Так боріться!
— Задумую.
— Тепер сама найліпша пора.
— Ви іронізуєте.
— Я? О, зовсім ні; і я боровся!
— Як боролися?
— А так, щоб добитися до цілі.
— І що ж?
— Утомився.
— Втомилися, і чи назавсігди?
Він здвигнув плечима.
— Ви можете мимо того добитися свого, значить: у вас не може ніхто відбити позитивної цілі, — сказала я, — тому що добитись до неї залежить від вас самих, але я? Подумайте собі, яке життя передо мною! Яка ціль у мене!
— Так придумайте собі яку-небудь.
— Чи це можна?
— Можна.
— Що ж ви придумали би на моїм місці?
— Я придумав би перше... і то найперше розручитися.
— О, це неможливо, це зовсім неможливо, пане Орядин! — відповіла я скоро, сполохана немало наглим чуттям, немовби він нарушував тими словами тайну моєї душі, що тліла на дні її й існувала більше як чуття, ніж як сформульовані зариси яких-небудь думок!
— Виддте? Ви вже аж налякалися! — сказав він з легким відтінком глуму в голосі. — А однак це, на мою думку, повинна би в вас бути перша ціль, коли пересвідчилися, що ви не... незадоволені...
— З того... розумієте мене?.. з того нема в мене виходу! — відповіла я тихо. — Але скажіть щось інше, щось, що не було би злучене з тим!
Він знов здвигнув плечима.
— Далі я не знаю. Хіба казав би ще "бути щасливим", але це також злучене з тим, що ви боїтеся нарушити!
— Що я боюся нарушити! — прошептала я ледве чутно за ним, немов завмираючий відгомін його голосу... — А крім того, нема вже нічого, пане Орядин?
— Та що ж би? Чогось неприродного не можемо здобувати нашими людськими мізерними силами і нашим чуттям: ми ж люди!
— Так, ми люди! — сказала я і хотіла додати: "А мені все здавалося давно, що я буду дуже, дуже щасливою!", але не сказала цих слів, задавила їх.
Він стояв он там недалеко від мене, мовби не той сам, що звав мене колись своєю царівною, русалкою прегарною, мовби не упивався ніколи моїм видом, не цілував ніколи ані одного пальця моєї руки, і що все те викохала лише моя уява, а йому щось подібне ані на думку не приходило; здавався якимсь таким перенятим самим сухим, чистим розумом, настроєним більше до глуму, ніж до зрозуміння якої-небудь душі, що я боялася послідні слова вимовити. Впрочім — пощо? Щоби пожалів? Ні! І я відвернулася гордо від його...
В сусіднім салоні кінчила Зоня гарний твір Шумана різкими, короткими акордами. Я звернулася до неї туди, щоби подякувати їй за гру, котрої нині майже не слухала, і щоби вже попрощатися. Вже перейшла "огневу пробу", котрої так боялася, перед котрою, йдучи сюди, аж дзвонила зубами. Тепер успокоїлася аж до холоду і хотіла йти геть.
Він і собі вийшов з кімнати.
Попрощавшися з усіма, вийшла я, а на подвір'ї стрінула його знову; чекав на мене.
— Хочу провести вас додому, — сказав, запинаючи старанно своє пальто аж під шию, — щоб не замерзли. Цього би вам Лорден ніколи не простив. А рrороs [63] того, — додав опісля побіжно, — чи ви дійсно хочете за його йти?
— Не "хочу", тільки мушу.
— І що ж це значить: "мушу"?
Я відповіла йому щось про "обставини, зависимість, сирітство" і т. п.
— Е, що там! — відповів. — Коли вже мусите йти з дому, то віддайтесь хоч за такого чоловіка, котрого могли би шанувати і котрий подав би вам інший бит, значить, щоб хоч стояли собі матеріально пишно, а так... що він за один? От незначний, здивачілий старий пергамент, де вже він вам пара! — І засміявся до власних слів.
В мені прокинулося щось. Не почуття обиди, о ні! і не охота обороняти неприсутнього Лордена, котрого я справді дуже не любила і була би рада не бачити його вже ніколи в житті. Це була радше якась тонка, тонесенька душевна струна, що обізвалася тепер на поклик сміху його, але обізвалася чудноболючим, негармонійним зойком. В тім сміху його було щось, що мене відіпхнуло від його.
— Як же мені жити при вуйку далі, коли тітка доказує майже щогодини, що я для них тягарем? Що вийшовши за Лордена, стала би їй не раз в пригоді, бо я їм винна чимало подяки? Під такими услів'ями ждати на щось "добре" в жоден спосіб не можу. Я вже таки піду за його!
Він знов розсміявся.
— Так, — говорив, — піду за Лордена або піду та й утоплюся, але дома сидіти не буду! Якраз ці слова пригадують мені знов ваше вразливе, мов павутина ніжне сумління, котре звернуло мою увагу на себе, скоро ми лише спізналися. Ви осталися ті самі.
Я усміхнулася іронічно.
— Думаєте, що справді так, пане Орядин?
— Вірю в свої слова, панно Верковичівна!
— А що ви зробили би на моїм місці?
— Я? Сидів би попросту дома і ждав ліпшої долі. От що зробив би я! Не гризся б буйною жорстокою фантазією якоїсь там тітки. Сидів би з переконанням, що їм хліб запрацьований. Ви чей же не сидите дома без діла?
— Ні! І мови об тім нема!
— Отже, бачите! У вас надзвичайно багато чуття, багато того, що люди вважають "консеквенцією", багато "характеру", а замало...
— Розуму? — докінчила я.
— Ні, Наталочко (!), математики замало у вас! От що! А без неї ви пропаща людина в теперішніх, наскрізь матеріалізмом перенятих часах!
— Так що ж мені робити?
— Не слухати завсігди лише ніжного чуття; слухати більше розуму!
— А коли годі?
— То пропадете. Значить: груба брутальна буденщина, та сильна могутня власть роздавить вас. Ви не зможете їй опертися. Впрочім, це вже повинні ви знати, що буденних істот є більше і що вони суть "панами" в звичайнім смислі слова. Такі, як ви, упадають у своїй одинокості.
Я усміхнулася.
— Це гарна перспектива!
— Ну, що ж робити? Це все в обставинах має свої причини. Хто їх там поборе!
— Ви не опирались би їм?
— Я опирався їм. Значить, хотів жити після свого ума. Ставив, напр., мораль стоїцизму також вище від моралі милосердя. Не хотів просити помочі у дядька, не хотів і від товаришів нічого, що дістав би від них аж по викликанім у них співчуттю. Так що ж? Змінив свої думки. А з пімсти за те, що я опиравсь їм, значить: обставинам, вергли мене в рамена поганої страсті, що я трохи не потонув в ній samt Haut und Haar [64]. Бачите, я грав страшно в карти. Впрочім, ви мусили це чути, хоч я не знаю, як називано цей об'яв у мене. Чи карою божою, чи пальцем божим, чи квінт-есенцією люду мого батька, чи, може, ще якимсь вищим знаком, задля котрого я мав іти "в божий дім"? На кождий випадок "визирало" щось з тої пригоди. В дійсності привела мене до того якась шалена розпука. Але я грав шалено; страшно грав я! Кажу вам, купався цілою душею в тій