Вона злякалася.
— Чому? — спитала великими очима.
— Бо се могли б ви опісля пожалувати. — Та ледве що висказав я ці слова, коли й оказався вже опір в її очах, а уста здригнулися болюче.
— Ви також не довіряєте моїй силі, як Дора? — спитала, а далі додала глумливо: — Це, очевидно, так по фамілії.
— В цій хвилі це менше важне, — відповів я, ігноруючи її послідні слова, — а важніше те, що ви їдете неосторожно. Ваш кінь, як я це вже давно завважив, непевний верховець, міг би, наново пошпотавшись, упасти, і з того могла б вийти для вас прикріша пригода, як думаєте. Крім того, ми вертаємо через ліс, нас стріне незабавки ніч і хоча місячна, для вас було б рішуче певніше їхати саньми.
— Дорога лісом, оскільки я чула, має бути широка, місяць, як самі знаєте, тепер уповні. Я не боюся, — відкинула.
— Про те я переконаний, — відповів я спокійно. — Однак я прошу вас мене послухати. Зсядьте з коня, пересядьте в мої сани і поїдемо разом. Моїй опіці можете спокійно повіритися.
Вона заперечила головою.
— Я обіцяю, що буду їхати обережно, — відповіла вона далеко вже лагіднішим голосом, як перед тим.
— Це дуже багато з вашої сторони, панно Маню, ба навіть більше, як я сподівався, — закинув я, легко всміхаючись. — Одначе я настаю на своєму й прошу вас зсісти з коня.
— Ви прецінь чули, що я неушкоджена! — сказала зворушено й зморщила брови, насилу відвертаючи свій погляд від мене.
— Панно Маню! — упімяув я її, здержуючи в собі напливаючу нетерпливість. — Я звик з ваших чистих уст чути саму правду, пощо оце затаювання її в цій хвилі передо мною, що ніколи не був і не є вашим ворогом? Воно негідне вашого "я". Я знаю, що ви ушкоджені, пізнав це по вас, хоча не признаєте того; знаю, що лиш сама амбіція і впертість, котра в вас вражає мене завше боляче, наказують вам у тій хвилі виставляти себе на нову небезпеку. Чому так? Чи хочете об'явити тим консеквенцію емансипантки, чи просто хибу вашої вдачі? Відповіджте!
Вона мовчала й боролася, як колись, майже перед роком, на кладці, а я обізвався:
— Не силуйтеся до нової видумки, панно Маню. Вона вам нічого не поможе. Радше будьте добрі й послухайте мене в своїм власнім інтересі. Зсядьте, як прошу вас, з коня, їдьте зі мною, а вашому коневі також не буде кривди. Я прив'яжу його до свого гуцула, і за півгодини здогонимо все товариство.
Вона поглянула поважно на мене, мов вагалася ще чогось-то. її очі з внутрішнього зворушення майже потемніли. А відтак обізвалася стисненим голосом:
— Будьте ласкаві, пане Олесь, відступіть від мого коня; сядьте в сани, щоб через мене не простудились, стоячи в снігу, і їдьте. Нова простуда могла б вам по вашій хворобі скоріше вийти на лихо, як мені моя їзда верхом. Цього я б не годна на своє сумління взяти. — І вклонившись переді мною, підняла, як передше, шпіцруту, щоб ударити коня, але я не допустив.
— Цим разом поміняємо свої ролі! — сказав я тремтячим уже від гніву голосом. — Цим разом послухаєте ви мене. Я мужик. Маню!
І ледве висказав ці слова, я обняв її рішуче за стан, і поки змогла опертися — я зняв її на землю.
— Так, пані, — додав зворушеним голосом. — Інакше я не знаю. А тепер ходіть! — І взявши її, що не опиралася більше ні словом, під руку, запровадив до саней. Коли опісля вже сіла, і я її добре обтулив шубами, прив'язав її коня до свого, Сів сам коло неї. Взявши врешті віжки в руки, я сказав:
— А тепер просто в ліс.
Вона не обзивалася.
Якийсь час їхали ми побіч себе мовчки. Одначе коли вона сиділа коло мене, мов заніміла, я схиливсь раз над нею й поглянув у її лице. Воно було поважне, бліде, а коло уст появився знак утоми й болю, який потвердив мій здогад, що вона ушкоджена і лиш не признавалася.
— Простіть моє поступування, панно Маню, — обізвавсь Я перший мимоволі м'якшим голосом. — Але це моя мужицька вдача, що від слабших опору не зносить. До того бувають у мене хвилі, в яких я майже трус, що не годен себе в рівновазі вдержати, як ось і приміром при уявленні, що хтось там міг би через свою впертість упасти під кінські копита... і я денервуюсь.
Вона не обзивалася.
По кільканадцятьох хвилях їзди ми в'їхали врешті в ліс, і його зимовий спокій та предивна краса замкнули нам ще більше уста.
З правої й лівої сторони дороги знімались, як і глибше в лісі, високі крилаті смереки — чисто великани. На їх пишнім, тяжкім, що вгиналося, гіллі насів прозоро-білим надихом іній, і вид перед нами й обіч нас був чи не казочно гарний. Всюди, де не глянеш у лісі, на верхах його — прозора білість. Дорога лісом була добра, і їхалось справді мов крізь зачарований світ. Високо над лісом, на небосхилі між зорями, виринув місяць уповні, а тишина вокруги була перемагаюча, могутня.
Я глядів на зачарований зимовою красою ліс в ясній ночі вперед себе безмовно, а відчуваючи до того її так близько коло себе, я чувся невимовне щасливий. Не мав однак у тій хвилі спроможності перебити мовчанку між нами хоч би одним словом. Щось, здавалося, виростало між нами, що глибше в'їжджали ми. в оцей, неначе прозорий, світ. Вимагалося й робилося сильніше за нас і слова, лягало на уста й наказувало мовчання. Звуки дзвінків на хребті коня неслись далеко в глуху глибінь лісу й там десь ніби губились. Від часу до часу зачіпало деяке крилате галуззя об мою і її шапку, і тоді посипувався на нас іній, з якого ми мовчки стріпувались.
Так минув довгий час.
Нараз я схилився наново над нею. Що діялося з нею, що так завзято мовчала? Терпіла фізично — перебувала під впливом лісової краси? Шукала між деревиною постатей мрій своїх? Чи, може, гнівалася ще, дрімала?
Ні. Коли я над нею схилився, були її очі в тій хвилі широко отворені й потонули на хвилину в моїх... а уста її вимовили спокійно-довірочно голосом, що наповнив мене, мов обхопив відразу невимовним щастям:
— Те все — як біліа мрія, Олесь!..
— Біла мрія, Маню... як моя, — сказав я, мов прийняв від неї заховану досі тайну.
А далі... сам не знаю, як це склалося, обняв її рукою, мов малу дитину і, схилившись низько аж до її уст, — я поцілував її.
Через хвилину вона мовчала, не опираючись, а відтак, мов збудившись з якого сну, обізвалась, прохаючи:
— Але... більше нічого, Олесь. Ніколи й нічого більше.
Я не обзивався. За часок вона відібрала мені віжки з рук і правила якийсь час сама кіньми, не одкриваючи уст ні на слово. А коні, ніби вгадавши її бажання — вивезти її якнайскоріше з білого зачарованого світу, а з тим і від мене, несли нас вихром, і незабавки здогонили ми й усе інше товариство.
Коли я одвіз її додому, показався місяць чи не пишніше над горами й освітив через хвилину групу саней коло її дому. Одна часть гостей, що їхала в нашу околицю, задержалася, щоб попрощатися і з нею, що, рівно як Дора, виїжджала небавом. Коли ж вона висіла й подала мені з декількома словами руку на прощання, я притиснув її до своїх уст і сказав, схиляючись з сидіння до неії, півголосом:
— Ви уходите від нас, мов та біла мрія, котру оставили ми недавно за собою. З чим оставляєте мене на будуче? Ви мусите мене розуміти!
Тоді вона, струнка, простягнувшись на мить до мене, відповіла так само півголосом:
— Ви не знаєте?
І з тим докінчив я кращу часть своєї молодості.
II
Шість років минуло з часу, як попрощався я з Манею Обринською і її ріднею. Шість років, повних праці, несупокою й розчарувань. Через рік по від'їзді Мані зістав я перенесений в авансі на провінцію, в противну сторону моєї колишньої батьківщини, пережив тут ледве три роки... мене кинули наново з вищим "рангом" в подібну місцевість, де перебуваю й досі, потішаючись надією, що вже небавом дістануся до столиці й залишусь там чи не на все. Поки що закопуюсь чимраз глибше в праці урядовій, національній, і видаюсь собі іноді, мов шахтар без світла. Мати зі мною, розвиваючи тут, як і давніше, діяльність господарчу з давньою енергією, мовби посідала не одинака-сина, а мала щонайменше доньку на відданню. Від часу до часу їжджу на "оживлення духу" в столицю, а літом, в часи відпустки, або з матір'ю в гори в батьківщину, а як ні... за границю — сам.
Про давніх своїх знайомих Обринських і саму колишню улюблену дівчину чував я від хвилі розлуки небагато. В півроку по моїм переселенню з гір доспіла до мене вість, що батько Обринський помер, вдова по нім переселилася в столицю, щоб дати можність молодшим синам покінчити студії, а Маня перебувала й дальше в характері виховавчині (а може, й помічниці в господарці домовій!) в домі одного знаного заможного завідателя лісів, добродія Маріяна в околиці столиці, та вчилась (закинувши колишні постанови здобути незалежне становище через вищі студії і т. ін.) на вчительку музики, доїжджаючи від часу до часу в столицю до побирання лекцій тут в одного з найвизначніших учителів музики. По смерті батька я вислав до неї кондоленційне [28]письмо, не натякаючи одначе жодним словом про колишні свої почування до неї, й одержав від неї так само коротке письмо подяки. Від того часу між нами мов усі нитки пірвались. Я ані не чув про неї, ані не мав змоги бачитись з нею, тим більше, що сам, як здавалось мені, я чи не байдужнів до неї, тим більше, що не був і матір'ю заохочуваний будувати за своїм серцем свій власний храм. Жіноцтво, проти котрого приходилось мені стояти, було, як відчував я, чи не все, в кращому значенні слова, заздалегідь уже моїм, — через що жодна не приковувала "мужика" своєю істотою настільки, щоб був він перейнявсь нею поважно й рішивсь вступити в іншу судьбу. Правда, при цім або тім кращім знайомстві, десь там на дні його душі відзивалось щось болюче, мов випрошувалось наверх, бажаючи якогось викінчення. Але тої з неподатливим елементом і непорочними устами не було, не було навіть і надії стрінутись з нею, — тож мужик "складавсь у себе" і жив життям, як укладалось. Буденно, тупо, іноді й дико, від чого уходив в одних за "романтика", других за "Дон-Жуана", а в деяких дивака й таке інше. Між своїми стінами однак був він розоружений лев, що схиляв покірно голову на матерні слова, просьби й бажання, і чим дальше, тим менше вдоволяв своє найінтимніше "я", на сторожі котрого стояла з одної сторони з огненним мечем і вулканічним деспотизмом — мати, а з другої — власне його слово, що не покине її ніколи.
Шостого або може було це й сьомого року, виїхав я знов одного разу на кілька день до столиці.