Завтра я доїм свою паляницю і тоді, синашу мій любий, підемо ми з тобою у лиман до русалочок! Не бійся, серце, що вода холодна, я пригорну тебе до лона і зогрію тебе й у хвилях. А там, під водою, кажуть, єсть чарівне царство: кушир там весь перлами потканий, дерева самоцвітами блищать, а по деревах золоті яблучка ростуть — буде тобі чим бавитись.
Увесь день так щебетала Галя з своїм Миколкою. Тільки надвечір спокій її нарушено. Вона почула голоси людей, що її розшукували. Люди йшли очеретами, ламаючи їх і розгортаючи на всі боки. Навкруг неї розлягався гулкий шелест. Щоб Миколка не подав голосу, Галя поклала його до грудей і заніміла, сперши дух. Люди проходили повз неї близько, проте на неї ніхто не натрапив.
Смерклося. Навколо стояла таємна тиша: тільки й чути було, як очеретини терлися од вітру одна об одну і шелестіли.
За кілька місяців до сього, Галя нізащо в світі не лишилася б сама на ніч в очереті,— вона боялася б і русалок, і вовкулаків, і польового, й лісовика, тепер же вона боялася тільки людей, бо упевнилася, що люди лютіші і за лісовиків, і за всяких примар.
Вже зовсім було пізно, коли Миколка чогось прокинувся і почав плакати.
Під ту добу край очерету, на лимані, почулися плески води. Галя налякалася гадками, що то її шукають, їдучи човном понад берегом, і затулила Миколці рота, але той випручався і заплакав ще дужче.
— А цитьте! — почувся голос з лиману.— Неначе дитина плаче.
Серце Галі заколотилося, мов пташка у сільці, а кров вдарила їй у голову і заграла по всій її істоті, їй здалося... та ні, сього не може бути... їй почулося, неначе з лиману доходив голос Демка.
Миколка знову заплакав і замовк. Галя заніміла, сперши дух.
— Боже мій! — почула Галя з лиману голос чоловіка.— Се моя дитина плаче. Се Миколчин голосочок. Повертай, Петре, в очерет!
— Демко! — несамовито скрикнула Галя, скочивши на ноги.
Тепер вона була вже певна: се їхав він, Демко, її любий чоловік. Він не зрадив! Він похвалився прибути по неї і прибув.
Її поклик голосно пролунав понад лиманом і відбився в очеретах.
— А, ось де ти! — почувся в ту ж хвилину неподалеку голос прикажчика і навкруг Галі зашелестів очерет. Знати було, що до неї бігло очеретом багато людей.
— Демку, рятуй! — скрикнула Галя і кинулась бігти убік лиману, але в ту ж мить дві дужих руки прикажчика вхопили її за стан.
— Задавлю гадюку! — прохарчав він, стерявши з серця голос.
— Демку! — гукнула Галя ще раз і той поклик її був останнім, бо прикажчик затулив їй рота, а челядь, набігши з усіх боків вхопила її на руки і понесла очеретом до левади. Галю обхопив жах від думки, що вона може загубити в очереті Миколку і бідна матір так притиснула його до себе, що хлопець кричав не вгаваючи.
Тим часом дуб протиснувся крізь очерет до берега і Демко, Іван та Гнат, вискочивши на землю, першими побігли на голоси, слідом за тими, що понесли Галю; плач же Миколки добре подав їм звістку, куди треба бігти.
Не знаючи, що до берега пристало аж десять узброєних запорожців, прикажчик і не тікав, а тільки поспішався вибитись з очеретів; дійшовши ж до левади, він спинився. З ним було двадцять кріпаків і він, маючи надію захопити Галиного чоловіка, якщо той справді наважиться йти на її поклик, розстановив кріпаків зараз там, де кінчався очерет.
Справді, як тільки Демко, Іван та Гнат вибігли з очерету, князівські кріпаки оточили їх цілим натовпом, та тільки побачивши у запорожців шаблі, кинулися тікати до прикажчика.
— Пусти мою жінкуі — скрикнув Демко, добігши до прикажчика і схопивши його за груди.
— Не пущу, вона завтра буде моєю жінкою, ти ж, харциз, втікач, підеш на шибеницю! Хватайте його, хлопці, ззаду! — гукнув прикажчик до кріпаків.— Валіть його на землю!
— Не хочу тебе рубати не узброєного...— говорив прикажчикові Демко, одмахуючись шаблею од тих, що намагалися схопити його ззаду.— А не пустиш по добрій волі, так буду рубати!
— Хіба так розмовляють запорожці? — почувся з-за Демка голос Петра і важкий, мов довбня, та твердий, мов залізо, кулак старшого Рогози впав на голову прикажчика.
Захрустіли в Галиного ворога кістки; кров порснула з нього носом, ротом і вухами і, мов важкий сніп, впав він на землю, потягши за собою й Галю, бо руки його прикипіли до її стану.
Демко підхопив свою, залиту кров'ю напасника, дружину, але вона була непритомна, руками ж все тулила Миколку до свого серця.
— Галю! Галочко! Серце моє!.. Кохана моя зіронько!.. Обізвися... Розплющи очі!..— гукав Демко, бідкаючись коло дружини, та вона все не озивалася і була бліда, як крейда.
Петро дав волю братові клопотатись біля своєї жінки, сам же зараз почав порядкувати справою:
— Хто ще хоче покуштувати запорозького кулака? — звернувся він до розтеряного натовпу кріпаків.
Охочих дивитись на кулак Петра після пригоди з прикажчиком не знайшлося, і всі кріпаки з ляком поточилися од запорожця-велетня.
— Ведіть мене до хати прикажчика та глядіть: хто наважиться тікати, того зараз же застрелю з пістоля! — сказав Петро до кріпаків і, вийнявши з-за пояса свого великого пістоля, приміривсь, як буде стріляти.
Лишивши біля дуба старого Гарабурду, а біля Галі — брата Демка, Петро з рештою товаришів, не поспішаючись, погнав весь натовп кріпаків поперед себе до хати прикажчика. Там він спитав, хто в прикажчика був підручним, звелів йому одімкнути комори й стайню, назбирав налигачів і шнурів і разом з товаришами поперев'язували всіх кріпаків, не тільки тих, що були з прикажчиком, а навіть і тих, що спали по хатах.
Управившись з тим і довідавшись, що в прикажчика грошей було обмаль, а всі гроші були в управителя в економії, Петро лишив наглядати за пов'язаними Івана Балана, як тутешнього, сам же, взявши з стайні восьмеро коней, поїхав ними з сімома товаришами та підручними прикажчика до економії.
Іван, лишившись у слободі, зразу ж пішов до зимовника Луб'яного. Старий козак і його дочка Ївга спали, нічого не відаючи про наскок запорожців. Коли Іван постукав до них у вікно, у хаті прокинулися, засвітили світло і впустили його у двері.
Чи розкаже ж хто, скільки там було дивовання й радощів! Старий запорожець плакав сльозами, Ївга ж кидалася на шию то Йванові, то батькові і вже згодом, опам'ятавшись, почала розпитувати, чи прибув Галин Демко.
— Прибув, прибув! — одповів Іван.— Він бере її з собою на Буджак, а я заберу тебе, Ївго, якщо твоя на те згода!
Дівчина з радощів і забула, що Іван їй стороння людина, і почала цілувати його і в уста, і в чоло, і у невеликі чорненькі вусики.
Ніякого вагання не було. Луб'яний зразу почав складати своє невелике збіжжя, а Івга почала бігати по хаті, дбаючи про харчі, і через кілька хвилин, всі троє, з клунками на плечах пішли шукати Галю і Демка.
Ті були вже в своїй хаті. Галя давно прочуняла, виплакалася радісними сльозами на грудях у чоловіка і тепер заспокоєна збирала решту свого пограбованого добра.
Галя та Ївга кинулися одна до одної. Разом вони страждали, разом тужили, разом тепер і діждали великої радості.
— Іване!.. — звернулася Галя до брата,— чому б тобі не взяти Ївгу за себе, як вона ще трохи підросте?
— Та вона сьогодні цілувала мене,— одповів весело Іван,— так тепер уже повинна моєю нареченою зватись!
— Куди ж мені ще рости, Галочко? — весело говорила тим часом Ївга.— Глянь: я вже така заввишки,
Як і ти!
Всі радісні й щасливі пішли з клунками до дуба, та вже на дорозі згадали про Галиного діда Лантуха і пішли спитати його, чи не хоче й він з своєю старою покинути зруйноване рідне гніздо та поїхати на вільні землі.
Хоч старих через їхню неміч і не ганяли на панщину, а проте й вони не схотіли лишитись поміж чужими людьми і теж прилучилися до своїх родичів.
Гарабурда давно перетяг дуба до верб левади, де колись Демко вперше побачив Галю і почув її пісні, і там старий козак сидів у дубі до світу. Іван з Демком позносили вже на дуб цілі лантухи хліба й інших харчів, щоб вистачило на далеку дорогу, а Галя помолилась вже над могилою свого батька і знову повернулася до дуба.
Жінки Гайдабури й Гробаря упадливо розпитували Галю, чого так плакав Миколка, коли вони пливли лиманом, і Галя зваживши на те, що Миколка тепер міцно спав, не знайшла іншої причини, як волю Божу.
— Се Господь,— говорила вона,— устами дитини подавав звістку його батькові, де шукати свого сина.
Почало вже світати, коли Петро з товаришами повернувся з князівської економії. Він спитав Демка, чи не набрали харчів, і довідавшись, що набрали, пустив коней у степ, підручному прикажчика дозволив розв'язати кріпаків, товариству ж загадав сідати в дуба, і коли всі сіли, власною рукою одпихнув його од берега, скочивши на дуба останнім.
Проходячи до чердака повз Галю, Петро кинув їй на запаску дві жмені золотих грошей, кажучи:
— Се вам на нове життя на вільних землях!
— Куди мені стільки? — скрикнула здивовано Галя.— Поділіть, брате, на всіх!
— Не турбуйся про те, всі, хто зо мною ходив, себе не забули!
— Ну, так я поділюся з Ївгою! — сказала Галя.— Їй теж на молоде господарство потрібні гроші. А вам же, брате?
— А мені нащо ота полова? — суворо одповів Петро і, обернувшись до Демка, кинув йому до рук пасму волосся з невеликим, кругленьким шматочком скривавленої шкурки.
— А се тобі,— сказав він,— прислав князівський управитель за твій оселедець!
Демко здригнувся і, зрозумівши, що шкурка з волоссям вирізана з людини, вкинув страшний подарунок у лиман.
— Ти вбив його? — спитав він брата, бажаючи в душі, щоб того не було. Він був тепер щасливий і все лихо, що йому управитель заподіяв, зразу забулося.
— Нащо? — одповів Петро.— Шматочок шкурки невеликий, видужає!.. А наука добра: пам'ятатиме довіку, як різати запорожцям оселедці, та й дітям закаже до запорозьких оселедців доторкатись.
Дуб плив лиманом на південь, і оселя, що у ній народилася й зростала Галя, разом з садком і вербами меншала й зникала з очей, сповиваючись туманом. Галя не шкодувала тепер за тим, що рідної оселі скоро не видно буде, бо та оселя була місцем її нелюдських страждань. Всі думки молодої жінки тепер линули за море, до Дунаю, в ту привітну сторону, де, як розказували Демко та Іван, люди ще працювали тільки для себе і жили так само вільно, як жили колись запорожці понад Дніпром.