Але настав день, повели Митра на допит, і знову потвердив він поліцейському, що утік — із Мосбурга. Знав, що там — великий табір, пересильний, там можна загубитися. Залишав хоч якусь надію для себе. Доки людина жива, доти хоче жити. Ще одна таємниця людської істоти, яку відкривав. Посадовили його у коляску мотоцикла і одвезли кілометрів за двадцять п'ять, на станцію залізничну. А з тамтешньої військової комендатури, у супроводі солдата, в окремому купе, наче якусь поважну особу, відправили до Мосбурга. На прохідній пересильного табору — новий допит. І вирок: тринадцять діб строгого карцеру. Цементова яма з крихітним, заґратованим віконцем угорі. Холодно і вогко. Вранці — гарячий кип'яток і сто грамів глевкого хліба, в обід — півлітра супу із брюкви. Хочеш — живи, хочеш — здихай. І тут знову Митрові жити схотілося. Усупереч усьому. Усупереч нещасливій долі своїй. Вижити і — тікать. Знову. Ще раз. Хоч сто разів — ще. Поки не пощастить. Тепер він буде розумніший і обережніший. Набивши гулі. Якщо витримає організм тринадцять діб строгого карцеру. Організм витримав. Геть знесиленого, але — живого, його вивели з цементової ями. І направили до загальної зони.
Дак було сеє якось що у піст, мо', у годі п'ятдесятому, се я ще меншенького свого на руках носила. І не спало воно, дитя моє, ночами, і мене мучило, і само змучилося. Уже я і мак розтирала у макітрі та водичкою з маком його напувала, а — не помагало. Дак узяла я яєць десяточок, курочки мої уже неслися, хоч і холоди ще трималися, під піччю кури мої зимували, у теплі та добрі, через те й неслися. Узяла я десяточок яєць, дитятко своє — на руки та й потьопала на хутір, до Уляни Несторки, аби синочка мого погляділа. Погляділа вона дитя моє, воно і заснуло на руках її одразу, і спало на лежанці між подушок як убите, наче за усі ночі безсонні відсипалося. А я не хотіла його розбурхувать і довгенько так в Уляни гуляла. Сидимо ми отакочки з нею, я — коло лежанки, до синочка свого прислухаючись, чи воно ще ж дихає, а Уляна Несторка — на лаві, коло столу, про те, про се гомонимо. Бачу, Уляна усе зирк та зирк у вікно, наче виглядає когось. "Мо', ви, тітко, у гості когось ждете?" — питаю. А вона й одказує: "Буде вість мені сьогодні важна, про синочка мого, про Митрика". А я молодайка ще була, тріпнула язиком своїм дурним: "І одкуль ви, тітко, усе знаєте, чи вам сорока на хвості приносить?" Спохмурніла Уляна з лиця, не любила, коли розпитували про знаттє її, та й мовить по хвилі: "Не я, молодице, знаю, душа моя материнська — знає". Воно, мо', й так, і нічого надлюдського у знатті її не було: коли дєткам моїм, як ще малі були, на хворобу йшлося, горенько завтрашнє я наперед, як у ренгені тому, душею проглядала.
Аж і правда, брехонуло собача у дворі і переступив поріг хати мужчина незнайомий. Худющий такий, задрипаний, у шапці старенькій, солдатській, у куфайчині потріпаній, у штанах ватяних, валянки биті — їстоньки просять, передки дротом позав'язувані. Переступив йон поріг хати, обвів нас очима запаленими, мо', од безсоння, як у дитяти мого, та й мовить до господині, бо я ще ж — молодайка була: "Чи не ви будете Уляна на хвамілію Терпило?" — "Я", — одвічає та. "Дак се я — до вас". І як стояв коло порога, опустився на мостини, обіпершись спиною на одвірок, а клуночок, що на плечі був, на коліна собі поклав. "Вошивий я сильно, бабоньки, — каже, — не треба мене далєй, у світлицю, пускать". А Уляна так гостро на нього глянула і одвічає: "Аби в душі, людиночко, вошей не завелося, а на тілі — се не воші… Проходьте-бо". Од її погляду гострого йон трохи поскучнів, а далєй каже: "Ні, пан невеликий, посиджу і в порозі. Скоро я удома буду, одмиюся і тілом, і душею". І засміявся по тих словах. Але сміявся йон лицем тольки, а душа не сміялася, мо'. й не було у нього душі тої, душа — яна теж не у кожної людяки єстяка. Се я подумала тоді так, хоч ще й молодайка була. А домівка його і правда — уже покликувала близьким голосом, із Ловиня йон сам родом, що вище по Невклі. Не довго йон в Уляни пробув, бо хотів завидна до хутора Скиток добрести, там у нього родня. Як пішов собі той мужчина, і я стала збиратися, дитя своє укутувать. А Уляна сиділа на лаві, голову повісивши і руки на колінах склавши, печальна уся, як осінь пізня. Далєй і каже до самої себе, не до мене, наче й нема уже мене у хаті: "Ой, буде ще горенько, буде моєму Митрику од людяки сеї недоброї…" Аж так яно і получилося, але сеє уже трохи пізніш. А тади йон розказав усе, що знав про Митра, сина Уляниного. Спало дитятко моє сном глибоким, і я слухала його, наче кіно страшкеє дивилася. І хоч через войну тую проклятую скінчила я тольки два класи, а третій — коридор, пам'ять у мене од роду добра, і я переказую, слово в слово, як той гість Улянин гомонів:
— Запізнався я з сином вашим Митром Терпилом у лазареті табірному, німецькому, узимку сорок третього року. Мене вагонеткою на роботах табірних потовкло, а його, глухого геть, із запаленням внутрішнім вух із берега ріки Ізар привезли, там наші хлопці береги укріпляли. Ходили за нами у лазареті лікарі французькі, теж військовополонені, добре ходили, і стали ми поправлятися. Як слух до Митра вернувся, так йон по гомонці моїй мене вирахував. "Ти, чоловіче, — питає якось, — рибку матнею не у річці Невклі ловив?" — "У Невклі, у Невклі! — киваю. — Тольки ж не матнею, а — вроджений рибалка, із дідів-прадідів. Ловинський я, а ти — одкуль?" — "А я, — каже, — із Пакуля. Хоч у Мрині учився, з Мрина мене до війська брали, а в Пакулі — матка живе". Дак ми поклялися, як хто з нас виживе у хвищі воєнній, родню іншого сповістить, як і що. Ось тольки тепер вертаюся я до кубла свого, одбучку одбувши у батька Сталіна за полон свій німецький, і забрів, про клятву пам'ятаючи. Тримали нас французи у лазареті, поки могли, а тади — що ж, треба у зону. Десь у квітні сорок третього зібрали нас у Мосбурзькому таборі чоловік, мо', з тисячу, загнали у товарні вагони і повезли на північ. Балачки між полонених — ближче до Польщі. Добре, думаємо. А у нас із Митром уже задумка була — тікать. Перекидають із табору в табір, і ось ми уже — в городі Штетіні. Тут нас переобмундирували у все чисте, ціле, хоч старе. А харчі — дуже погані. Ходимо по табору, наче тіні. Уже дехто і ногами не виплітає. А кожного дня приходять до нас офіцери, із власовської армії, такі ж, як ми, полонені недавні, тольки — уже вбрані, вгодовані, і агітують воювать із совітами. Я уже було, виголоднівши, і подумую. А Митро мені: "Не так із совітами ти воюватимеш, форму власовську нап'яливши, як — із людьми своїми". Воно і так, згоджуюся. А се уже ми про Сталінград почули кой що. Коли ж се у травні сорок третього заганяють нас у трюм пароплава. Світло — тільки крізь люк цідиться, а над ним — вартовий з автоматом. Нас — чоловік до тисячі, і охорони — із сотню. До вбиральні виводять на палубу, один раз на день, по черзі. А серед охорони — словаки були, вони нам дещо розказували. Кінечний пункт призначення — північ Норвегії, Норвік. Ну, думаємо, там нам жаба і циці дасть. Треба тікать, думаємо. А як утечеш — із коробки залізної, що по воді пливе? Тільки у море вийшли, аж тут — англійські літаки налетіли. Ну, тут уже нам могила братська, у труні залізній, на дні морському запахла. Коли ж забахкали зенітки, затріщали кулемети — одігнали англійця. І припливли ми у город Осло. У городі Осло перегнали нас знову у товарняк, видали сухі харчі на три дні: цеглинка хліба і маргарин — для кожного і ящичок повидла — на весь вагон. Поїзд рушив, двері закриті, пітьма, нічого не бачимо, куди везуть, що там довкола. А ми з Митром уже ж один одного тримаємося. Притулилися в кутку вагона, коло передньої стінки, ближче до бокового люка. А в люкові — щілинка, ось до неї і припав Митро. Тоді й шепоче мені: "Обрив, валуни, сосни, унизу — вода…" Чую — у нього уже й голос тремтить, йон — наче вовк, коли ліс бачив — і шерсть настовбурчувалася. І — рішилися ми. А сказать про задумку нікому не можна, багато хто буде проти, боялися, німець сильно за втікачів мстився тим, хто лишався. Митро на такий випадок ножика беріг. І почали ми тим ножиком дошку пилять. Поспішали, бо тольки й нашого — що ніч одна. А там — привезуть, заженуть у шахти, одтуль уже не втечеш. Проламали ми дошку, вибралися на буфер. А ніч — наче осінній день у нас, білими там ночі звуться. Праворуч — гора, заросла лісом, ліворуч — провалля, вода на дні блискає. Униз стрибнеш — кісток не збереш, у бік гори — об валуни та скелі розіб'єшся. Видима смерть страшка, треба, думаю собі, у вагон вертатися, а там — що буде. Але Митро ваш — заводний, його б уже ніщо і ніхто не стримав. Стрибнув йон на скелю прямо, ну, і я, перехрестившись, тут уже й Бога згадаєш, за ним. Побилися ми сильно, у кровищі обоє, у нього із щоки шкіру камінням зчухрало, у мене — коліно поранете, але — живі. Поїзд покотив собі, без нас. Розірвали ми сорочку його нижню, чисту, на клапті, перев'язали один одного і — рушили. Подалі від колії, бо може бути погоня. Страх нас гнав, що казати, і спрага жисті. Як не ведеться людяці, а жить вона хоче. Тольки і є в людяці — бажання жить, а болєй — нічого нема. Сеє я на собі познав. Видерлися по схилу крутому на гору, рівнина, плато зветься по-їхньому, ліс, моху по коліна. Тут і сонце зійшло. Митро й запитує: "У тебе, Пантелію, скільки було з географії?" — "Десять із плюсом…" — кажу. Бо я усі береги Невклі навколо Ловиня навпомацки знав, де яка риба водиться, линів під лозами руками вибирав, а яка ще географія мені треба була? Мій дід по матері усю жисть свою хрестиком розписувався, а рибу жидкам у Мрин возами возив, кам'яницю, єдину на весь Ловинь, вимурував, під сільпо її реквізували, як усе сеє почалося, а нам — хибарку у кручах дали. Я два годики до школи походив, а далєй ото — голодуха, половина класу нашого перемерло, я на рибі та жабах вижив, болєй — порога шкільного не переступав. Але Митро — таки вченіший, та й знали уже ми, що треба на схід нам прошкувать, там — Швеція, а Швеція у війну не ув'язувалася, і нашим, і вашим — така у неї політика була. А на сході, доки й сонця, пасьма гірські, наче мури неприступні, і вершини у снігових шапках, як тії вежі із бійницями ущелин.