Слово якось відскакувало від слова, не трималось купи.
— Туре, не пізнаю тебе, — поглянув на Тура, потім на Соломію, що аж голову нагнула, щоб заховати рум'янець на щоках.
Зрештою і Тур почав сердитись на себе і вже ясніше заговорив:
— Дмитре Тимофійовичу! Війна є війною, але вона не виключає людських почуттів. На війні вони ще більше міцніють.
"Пішла лекція", — осміхнувся в думці Дмитро, зрозумівши все.
— Ну от, наші почуття, себто мої і Соломії... — і аж сплюнув спересердя, що на язик нав'язли заялозені слова...
— Вітаю вас на сьогоднішній день, і на завтрашній, і на все життя! — Дмитро з'єднав руки Тура і Соломії. — Ви це хотіли сказати? — поглянув у очі обом.
— Це, — майже одночасово промовили і Тур, і Соломія.
— От і добре. В тяжкий час поєдналися ваші серця. Значить дружба, любов буде міцнішою. Щасти вам доля. А день весілля обирайте самі — усім загоном будемо справляти, — поцілував Соломію, а потім Тура.
Дмитро довго міркував, як сказати Михайлові, що Тур одружується з Соломією. І вночі, прокинувшись, не міг заснути, думаючи, як притишити біль Созінову. Він бачив, як тяжко було на душі хлопцеві, бачив, як той стримував себе, вперто працюючи над книгами і планами, запроваджуючи в загоні різні новинки і хитрощі, найбільше придатні в лісовій боротьбі з ворогом. Дмитро так і не зміг придумати щось путяще: тяжко втручатися в чужі інтимні справи.
Другого дня після політінформації, яку провадив Тур, Дмитро зібрався їхати додому; до нього підійшов Созінов.
— Дмитре Тимофійовичу, візьміть із собою.
— Їдь, будеш дорогим гостем у мене.
— Та я не до вас думаю, — зам'явся.
— До кого ж?
— До Марта Сафронівни заскочу. Лікувала ж вона мене, — додав, ніби виправдуючись.
— Щось ти зачастив у той двір. Як вона живе?
— Нічого. Вам привіт передавала. Тоді, як ми заїхали вперше в село, — пожвавішав, — я сказав їй про вас, так мало не зомліла вона.
— Он як, — задумавсь Дмитро і тихо додав: — Колись ми любились із нею. Давно це було. І залишилися друзями на все життя. Шаную її і за минуле, шаную і за те, що ніколи святим словом "матір" не злегковажила, шаную і за те, що тепер, в тяжкі дні, переховувала у себе поранених, чим могла, допомагала їм, і нам, партизанам, не раз її слова допомагали.
Созінов відчув хвилювання Дмитра, зрозумів, що той у найглибших потайниках своєї душі зберігає образ Марти. І це так зворушило його, що не витримав — признався:
— А я, Дмитре Тимофійовичу, іще шаную Марту Сафронівну за те, що вона таку дочку викохала.
— Хорошу?
— Дуже... Я й сказати не можу. Якась така у неї принадність, що й пояснити не можна. Ну, от як пахощі цієї квітки, — махнув рукою на кущ шипшини. — Не опишеш їх, а чути — всюди чуєш. Іноді буває дівчина і скромна, і роботяща, і красива, однак, мов тінь, таїться в ній якась нарочитість, прихована закоханість у себе чи щось інше. А в Ніни нічого цього нема. Тому і здається: усе, що вона робить, говорить, — мусить бути тільки так, а не інакше.
Дмитро з неприхованою цікавістю слухав Созінова, все більше упевняючись, що його любов до Соломії пригасило нове почуття.
— Сподобалась тобі дівчина?
— Дуже, — признався гаряче і щиро.
— Ну, і ти їй подобаєшся. Такі не можуть не подобатися. І довго ще Созінов розпитував про життя Марти Сафронівни, одначе Дмитро розумів, що не так його цікавило життя молодиці, як бажалося поговорити, поділитися своїми думками, іще раз згадати дівчину, що так неждано-негадано причарувала його.
XXIII
Хвилююча звістка облетіла всі загони, усі землянки. Тільки й мови тепер було: із Москви прилетить самольот. Привезе зброю.
— Хоч би краєчком ока побачити людей з Великої землі, хоч би одним словом перемовитися, — зітхав, лежачи на траві, маленький, рухливий Кирило Дуденко.
— Ти ж поезії перепиши, — пошлеш у столицю, — наказував Слюсар. — Гляди, ше й попадеш заочно в письменницьку сім'ю. Пісні у тебе правильні…
— Чи годяться вони куди? — задумався молодий поет.
— Годяться. Це поезії про наше життя. І так за серце беруть, що гвинтівку міцніше стискуєш, — переконував Олекса Слюсар. — Скоріше б самольот прилітав.
— Сталін нам допомогу посилає. Не забув своїх дітей, —прорвало навіть мовчазного Лазорка Іванця. Він ліг на землю, головою уперся в високозрубаний з виїмкою пень, мрійно задивився на небо, мовби слідкував, чи не з'явиться де крилатий вісник.
Хвилювався і Дмитро. Кілька разів ходив дивитися на давно висохле болото поміж двома лісами, де партизани влаштували майданчик для літака.
Лише один Пантелій Жолудь в цей час виявив великий спокій і хазяйновитість. Він кілька разів мотнувся на села, дістав сала, масла і все це ретельно загорнув у чисте полотно та поскладав у своїй землянці.
— Пантелію, чи ти не думаєш продсклад відкрити? — сміявся Олекса Слюсар. — Може помічником Гаценка збираєшся стати? Він тебе навчить труситися над кожним мотузочком.
— І чого ти прилип, як шевська смола? Іди вже собі кудись, бо від тебе, як від перцю, чхати хочеться, — незадоволено бурмотів хлопець. — Тільки ж коли хто до мішка полізе — в'язи скручу, голову відірву, тоді вам Гаценко проти мене самим найм'якшим лібералом здасться. — І для більшої ваги додавав: — Це для гостей подарунок. Понятно?
Нарешті штаб партизанського з'єднання дав Дмитрові завдання зайняти подвійну кругову оборону по шляхах і навколо посадкового майданчика, приготувати ракетні шашки для сигналізації.
Погожого весняного вечора, недалеко від галявини, зібралося в лісі партизанське командування. Радість, хвилювання і урочистість були в кожного на обличчі. Навіть поранені, привезені для евакуації в глибокий тил, не порушували стогоном дивної лісової задуми.
— Дождалися, Дмитре Тимофійовичу, — торкнувся його плеча Іван Васильович. І в тому одному слові "дождалися" було все: і щастя, і вдячність Великій землі.
— Дождалися, Іване Васильовичу, — відповів пошепки, вірячи й не вірячи, що прилетить літак. Зрідка у лісі трісне суха галузка, зашерехтить чиясь хода і зразу затихне. Тільки Дмитро відчував, що за кожним деревом причаївся партизан, щоб хоч одним оком побачити вісника рідної столиці.
І от далеко-далеко у повітрі неясно заспівали мотори. І кожен партизан в напруженні потягнувся усім тілом до того гулу, неначе до найдорожчої пісні, яку колись в дитинстві співала мати. А рокіт наближався, наближався, стояв у небі і на землі, бо серце в кожного билося разом із мотором. Нарешті поміж зорями з'явилася летюча зоря, понад лісом війнув ширококрилий птах. Зелено, червоно, біло мигнули крила і хвіст літака. Раз, і вдруге, і втретє.
І у відповідь з землі піднялися три ракети: червона, зелена і жовта. Потім на майданчику спалахнули ракетні шашки, і самольот низько пролетів над лісом, застрибав по землі. А з усіх усюдів кинулись до нього люди. Навіть частина охорони не витримала — побігла до довгожданої птиці.
Коли б не присутність Івана Васильовича, Дмитро, певне, теж побіг би, як нетерплячий хлопчик.
Не виключаючи моторів, зупинився літак, і з нього з автоматом напоготові вискочив представник штабу партизанського руху.
— З'єднання імені Сталіна? — запитав схвильовано і голосно.
— З'єднання імені Сталіна, — відповів Кошовий.
— Іван Васильович?
— Я...
Коли із самольота вийшли пілот, представник штабу партизанського руху і два радисти, всі кинулись цілувати їх. Плакали дівчата-партизанки, плакали од радості і зворушення бувалі воїни, що не раз віч-на-віч стрічалися зі смертю, та й Дмитро якось незручно рубом великої долоні провів по очах.
— Привіт славним народним месникам од всієї Великої землі, од червоної столиці Москви, — привітався представник ; партизанського руху, і ліс аж здригнувся від стоголосого "ура"...
Гості поспішали. До ранку треба було повернутись. Швидко почали вивантажувати боєприпаси, новенькі автомати, міни Старікова, тол, капсулі-зривачі, бікфордові і детонуючі шнури, радіоприймачі та батареї до них, свіжі газети.
Жолудь, що перший опинився біля самольота, уже успів установити "контакт" із пілотом.
— Це від нашого партизанського загону, — підніс подарунок. — Хлопці у нас усі бойові, як орли. Ви ще не знаєте нас... Тільки фашиста іноді навіть руками душити доводиться.
— Як руками? — аж одхилився назад пілот.
— Ну, як? Просто руками, і годі. Підстерігаєш його, гада, день і ніч підстерігаєш, а потім накидаєшся — і за горлянку. Отак і добуваєш вооруженіє. А скільки через це дурно-пусто хлопців загинуло! Та яких хлопців! Що ж, без інструмента тільки блох ловлять. Коли б ти нам, дорогий чоловіче, трохи дав автоматів, усе життя дякували б.
— Це ж усі для вас привезли.
— Ну, знаєш, це сльоза для нас усіх. Ними тільки преміюватимуть найкращих партизанок. Жінкам усюди везе: і празник восьмого березня мають, і автомати будуть мати. А ми уже скоро два роки як партизанимо і нам не дадуть, повір, не дадуть. Скажуть: ви, хлопці, метиковані, без автоматів обійдетеся. А хлопці ж які у нас!.. Ви ще не знаєте нас. Тільки без інструмента... — і Пантелій так розжалобив довірливого пілота, що той уже хотів йому витягнути зо два автомати.
Дмитро помітив цю гру, підкликав Пантелія.
— Ти що витворяєш?
— Я? Нічого, товаришу командире, — зробив здивований вигляд. — Просто із своїм дружком зустрівся. Потолкував задушевно.
— А як прізвище твого дружка?
— Прізвище?.. Забувся, товаришу командире, трудне дуже. От моє — всякий запам'ятає. А звати його Василем. Красиве ім'я і хлопець підходящий. Прямо тобі справжній орел-партизан. — І, задоволений своїм порівнянням, подивився на Дмитра, думаючи, що його слова і командира проймуть.
— Скільки ж ти автоматів хотів вициганити?
— Для хлопців п'ять, вам шостий, собі сьомий... Не спідручно ж вам із таким старим автоматом ходити, — і, вважаючи, що він цими словами роздобрив командира, уже діловито додав: — Хлопцям не завадило б із пару баранів притаскати. Хай везуть та нас не забувають.
— А за пару баранів скільки автоматів думаєш узяти?
— Нічого, товаришу командире. — А потім завагався: — Ну, тут діло полюбовне. Можна нічого, можна і щось .. Ні, навіть словом про це не обмовлюсь. А то подумають, що ми зовсім без зброї.
— Так от, про автомати забудь. А зараз біжи до свого друга, тільки прізвище запам'ятай його, і спитай, чи хватить місця для живого грузу.
— Біжу, товаришу командире, —— легко метнувся до самольота.
В літак поклали двадцять поранених партизанів, дві вагітних жінки.