І хоч як старався справитися зі своїми завданнями господаровитий Віктор Гаценко, одначе про господарську частину було найбільше анекдотів і уїдливих запитань на зразок: чим відрізняється бичок від нашого АХОХ.
— Товаришу командире! Така розпуста пішла, — незадоволено забасив Віктор Михайлович. — Просто добро із рук вирвали.
— Вирвали, а нас навіть в пайку не прийняли, — сердито сплюнув Пантелій Жолудь, що ці дні, покинувши в штабному взводі свого білокопитого Шпака, роз'їжджав по селах на машині, звісно, ніде не відмовляючись від частування.
— За невміння деруть реміння І як тебе, Пантелію, обкрутили навкруги пальця, — голови не прикладу? — вдавано здивувався Дмитро, іще не знаючи, про що має йти мова.
— Фашисти не обвели б, а це своя братва. Не будеш їм банки рубати. От жуки, так жуки! Бачив жуків, сам був жуком, а таких жуків не стрічав. Сказано: з жука меду не наїсися, — все більше хмурнів Пантелій, очевидно знову переживаючи невдачу.
— Чи не на пасіку їздили? — догадався Дмитро.
— Точно. На пасіку. Хотіли меду на своє свято захопити. Приїхали, а там уже без нас господарюють партизани з загону імені Леніна. Сидять біля порога і хліб в полумиски з медом умочають. "Хлопці, відпустіть нам трохи цього дива", — кажу їм.
— А ви з якого загону? — питають мене... — Еге, та ви до нашого села не прикріплені. Шукайте собі в своєму. Коли ж перекусити хочете — сідайте до гурту.
— Що ми не говорили — не помагає, — втрутився в розмову Гаценко. — Пантелій хотів був сам знести діжку на машину, так не поцеремонилися з ним...
— Коли б це фашисти були, я знав би, як з ними розмовляти, а це свої, — безпорадно і зло розвів руками Пантелій. — А найголовніше, товаришу командире, що пасічник — батько нашої Соломії. А такий вредний, в'їдливий дідок, тьху! Усе добро, вражі діти, розберуть.
— І навіть командиру не привезли покуштувати меду? — засміявся.
— Не привезли. От до чого свої хлопці доводять.
— Це називається — наводять порядки в партизанському районі.
— Не дуже вони, ці порядки, тішать мене, — похитав головою Жолудь.
— А меду дуже хочеться?
— Полюбляю таку штуку, — аж губами повів Пантелій.
— Ну, добре. Дам вам записку до пасічника — відпустить на загін.
— Ой, не відпустить... Вредний дід!
— Відпустить! — приклав блокнот до коліна...
І незабаром авто, піднімаючись на Великий шлях, зникло в м'яких і чистих сутінках.
Яким дивом, хвилюючим і радісним, розкидалось перед командиром село, городи, левади, велетенська перегріта пила далекого лісу і небо, що опускалося аж за ліс.
Трах-тах! Трах-тах! — ударило на леваді, і Дмитро аж за зброю схопився. Та зразу з неприхованою радістю зрозумів помилку: то не постріли були, а якась жінка праником лунко вибивала шмаття.
Вечірні барви тихо облягали село; над Великим шляхом тріпнулась зоря, і десь далеко-далеко запечалилась пісня. І світ був такий урочистий, дорогий, що варто було за нього боротися, варто йти в нові бої, щоб знову кувати щастя на землі, бачити голубу і зелену весну, почути пісню солов'їну, і віковічний шум широкої дороги, і велику радість вільної землі.
XXI
Після відпочинку Дмитро знову поїхав у ліс. По селах залишилися лише загони самооборони, коменданти та дозори, що охороняли партизанський край і водночас стежили, пробиваючись у глиб Поділля, за діями ворога. До кожного загону чи групи самооборони підпільний райком і штаб партизанського з'єднання прикріпили політичного працівника і партизана-інструктора, щоб через деякий час ці загони стали бойовими одиницями, які зможуть виконувати й тактичні завдання.
На правому березі Бугу були розвідники Дмитра під командуванням завзятого Симона Гоглідзе. Якийсь особливий розвідницький нюх мав цей стрункий, підтягнутий вояка. В дощі, метелиці, непроглядну темінь він знаходив шляхи до ворожих гнізд і зовсім іншими дорогами виводив партизанів з небезпеки.
— У партизана тисяча доріг, у фашиста тільки дві: одна — у землю, в могилу, друга — на небо, до чортів. Вибирай йому чи ту, чи іншу дорогу — обидві хороші, — пояснював своїм бойовим побратимам.
Вразливий і довірливий, як дитина, швидко міг розсердитися одначе і розвеселити його було легко. А в бою він брав таким натиском, несподіваним, рішучим, що навіть хлопці, які бачили види, дивувались і з опаскою косилися на начальника розвідки.
Одного разу минулої зими диверсійна група Григорія Ладижця опинилася в оточенні. Фашисти, висипавши із великого ста. облягли її кільцем, на околиці залязгали танки, у спину вдарили кулемети. І тоді Гоглідзе взявся провести партизанів прямо через село.
— Ти сказився? — насівся на нього Ладижець. — Там же вся сила німецька.
— Знаю. Тут, — показав навкруги, — менша сила, але вона в дії і жде нас. Там, в селі, велика сила, але вона не лежить за кулеметами і не чекає нас. Таку силу ми проб'ємо — і гайда в ліс.
І партизанський удар по селу був таким несподіваним, що | фашисти, залишаючи на снігу чорні купини вбитих, почали розбігатися хто куди...
Прощаючись із Гоглідзе, Дмитро знову нагадав:
— Дивись, Симоне, щоб кулемети нам хоч з-під землі, а дістали.
— Під землею будуть — дістанемо. На землі будуть — дістанемо. На небі з'являться — теж дістанемо, — відповів Гоглідзе, який любив пишні вислови.
— Ну, бувай, кацо, — по-простому обнялись, поцілувались. — Зв'язкових двічі на день присилай, щоб не печалив мене мовчанкою.
— Гаразд, товаришу командире, — усміхнувся чистою дитячою посмішкою, вскочив на мотоцикл і подався до своїх розвідників.
Говорив Дмитро про кулемети недаремно — хотілося, щоб сила його загону зміцніла вогневою наснагою, мріяв, щоб у кожному взводі на два стрілецькі підрозділи припадав третій — кулеметний.
Всі останні дні, радісні, неначе сон, поглинула робота по формуванню нових взводів, складання докладних звітів за останній час, підготовка нагородних матеріалів на кращих партизанів і короткі відвідини сім'ї.
Знову Андрій, уже чотирнадцятилітній ставний підпарубчак, попросився, щоб батько забрав його із собою. Але Дмитро відмовив навідріз.
Тоді хлопець, кусаючи губи од досади, образи, з серцем випалив:
— Ви все мене бережете. Думаєте, маленький... Ми з Степаном Синицею вже шість машин зірвали, вісімнадцять фашистів знищили. Нема у вас правди, тату!
— Де зірвали? — схвильовано і зворушено впився очима в хлопчака. "Так от який у мене син", — вслухався в переривчасту мову Андрія. Хотілося підійти, обняти, поцілувати його, але це значило вже дати згоду, щоб хлопець ішов у загін. Отож перебільшено нахмурив брови.
— Так візьмете, батьку?
— Пізніше побачу. Зараз без тебе роботи вистачає.
— Ну, візьміть мене хоч вашим ординарцем, — настоював хлопець.
— Яке вигадав! — засміявся. — Тебе ординарцем, маму підривником, бабу куховаркою, — і цілий загін буде із нашої сім'ї.
Пізніше прибіг Степан Синиця. Бачачи, що Андрій мирно бесідує із батьком, весело запитав:
— Що? Уже прийняли тебе в партизани, Андрію?
— Ні, — відповів похмуро і знову закусив губу.
— Куди тобі. Іще каші мало з'їв Підрости трохи, — утішив. — А я уже завтра йду в ліси. Підривником стаю.
— Тату, — потянув своє.
— Сказав — почекай!
Встав з-за столу і пішов у другу хату.
— От у мене батько, — сумовито поглянув на Степана. — І не упросиш, і не вблагаєш.
— Всі вони одним миром мазані, — безапеляційно промовив Степан. — Хіба вони розуміють дітей? їм усе здається, що ми маленькі. На що вже я парубок не з останніх, — не без хизування пройшовся по хаті, — а як тільки сказав матері, що йду в ліси, вона в сльози: "Ой, куди ти, дитинонько моя. А куди ти від'їжджаєш, а на кого мене покидаєш", — по-жіночому приклав руку до лиця і засміявся. — Бач, я їй і досі ще дитинка. У мене вже, повір, вуса виростуть, а матері все я буду дитинкою. Старі завжди відстають від жизні.
— Це ти правду говориш, — погодився Андрій. — Прийдеться мені втікати в другий загін. А хотілося б з батьком побути.
— Від нього не втечеш — найде. Твій такий, що безпремінно найде... Ех, і діла, Андрію, неважнецькі твої, — заговорив з перебільшеною зверхністю і повагою до себе. — А мені тепер море по коліна. Підриватиму поїзди, аж гай шумітиме. Після війни поїду вчитися у військову академію. Нам, партизанам, тільки на командирів треба вчитися... А ще як ордена зароблю! От жаль, що ти таким малим удався, по літах, звичайно. Це б разом поїзди зривали, разом у Москву поїхали. Сталіна на параді побачили б. Що не кажи, Андрію, а добре бути дорослим, таким, як я!.. О, в тебе і сльози уже заблищали. Це недобре, дєтко! Хто ж тебе такого в партизани прийме?
— Замовч ти нарешті, — відвернувся від Степана...
XXII
Перше донесення Симона Гоглідзе розсмішило увесь штаб. "Дорогий товаришу командир, — писав начальник розвідки. — На дільницях Орел, Соловей, Сокіл, Перепілка усе спокійно. Із Куріпки фашисти евакуюють добро і худобу подалі від своїх сусідів — партизанів. Ми розсердились на цих табунщиків за недобросусідське життя. Вночі напали на них, одних побили, інших взяли в полон, треті розбіглися. Кулеметів поки не дістали, а дістали п'ять тисяч овець. Посилаю вам їх із донесенням. Неодмінно оповістіть, коли приготовите шашлик. Вівці жирні, шашлик добрий буде".
— Бач, яка спасенна душа — проситься на шашлик приїхати. Знаю його — сидить тепер десь біля вогнища і цілого, барана на залізяці покручує, — похитуючи головою, сміявся скупий Віктор Гаценко, радіючи, що тепер йому нема чого сушити голову над "проблемою з м'ясом та без м'яса".
— Або барана крутить, або фашистові голову скручує, — промовив Созінов, одриваючись від шифрованої карти, де кожен квадрат був позначений птичими назвами. — Вікторе Михайловичу, а проти шашлика, як сказав би Гоглідзе, не маю ніяких ґрунтовних заперечень.
Дмитро із Туром пішов на галявину до партизанів останнього поповнення. Навкруги цюкали сокири, співали пили, брязкали лопати. Під керівництвом інженера Токарева за планом, в шаховому порядку, будували землянки, прорубували доріжки, обладнували свій лісоград.
Соромлячись і червоніючи, до них підійшла Соломія. І Тур теж почервонів, не спускаючи очей із дівчини.
— Що, знову прийшла проситися на завдання? Так і знай — зараз не пущу: батько без тебе місця знайти не може. Утіш його старість, поки можна.
— Так я тепер, Дмитре Тимофійовичу, щодня в нього буваю, — і переглянулась із Туром.
— Тут таке діло, — ніяковіючи, заговорив і зам'явся Тур, і Дмитро не пізнав голосу свого комісара.