І запитав Митра чоловік у шкірянці, коли ліс затих: "Що тобі, хлопче, треба од мене? Чого ти на п'яти мені наступаєш?" — "Одкуль, дядьку, сеє пальто на вас? Се батька мого пальто…" голосом, що тремтів од хвильовання, материними словами відповів Митро, схопившись на ноги, стискаючи обіруч приклад гвинтівки. "А, мринський, по розговору чую… — Чоловік у шкірянці зіп'явся на одне коліно, а ногу, що на неї шкутильгав, простяг убік. — Розтяг я зв'язки, даючи драла з-під німця, якого ми шапками збиралися закидати, якщо війна… Як твого батька звали?" — "Дмитро Домонтович, його у Мрині знали усі". — "Знав і я, твоя правда. Тільки не вбивав я твого батька, і зубів на мене не скаль. Сам він здох, у тюремній камері, комісар заслужений… А пальто… Тоді таких пальт валялося, як гною там, де я робив. Багатьох начальничків потрошили, я і вибрав на складі".
Раптом небо над ними знову озвалося виттям пронизливим, і упало на гай дубовий, ніби стеля кам'яна, із гулом страшним, із тріском дерев, із стогоном землі. Вибуховою хвилею Митра покотило по галявині, наче суху гілку, притисло до корневищ дуба, який зігнувся навпіл, але вистояв, їдкий пороховий дим клубочів між розчахнутих, вирваних із корінням молодих дерев. Коли дим розвіявся і Митро зіп'явся на ватні, неслухняні ноги, чоловіка у шкірянці на галявині не було. Там, де він колінкував, до вибуху, темніла вирва. Клапоть шкіряного пальта гойдався на обчухраній вибухом гілляці, як величезний, чорний листок. "А може, і є він, Бог, про якого матка стольки говорила? — подумав Митро. — Ось узяв і покарав за гріхи, за смерть людяк наших…" Але з кущів, по той бік галявини, долинув стогін. Він лежав на обпаленій землі, тримаючись обіруч за розшматованого осколками живота, з-поміж скоцюрблених пальців струменіла кров. Лице було біле, наче крейдяне. "Дай, землячок, водички, напитися востаннє… — Голос як шерхіт сухого осіннього листя, уже — не живий голос. — Добра водичка була у батьковому колодязі, я сам — із Рогощі, коло Мрина. У міліціонери подався послі громадянської, смачнішого шматка шукаючи. Людяк подавить прийшлося чимало, сеє — правда. Якщо Бог є, він спитає. Але нема його, Бога. А є — тольки ми, людяки дурні. Нічого нема…" Залишилося трохи води у фляшці. І було Митрові дивно, як це він людину, яку намірювався пристрелити, наче пса поганого, водою напуватиме. Але уже нахилявся до пораненого, уже допомагав йому голову підняти, уже підносив до вуст фляшку. Якесь інше почуття, вище, дужче, аніж ненависть, кермувало ним. Проте ковтати поранений не міг, цівки води, змочивши білі губи, текли по давно не голеному підборіддю. "А тепер — пристрель мене. Ти ж, хлопче, так сього хотів, я в очах твоїх прочитав. Людяк я потрощив, наче курей, работа така у мене була, а самому прийшлося помирать — болю боюся". Митро мовчки похитав головою. "Дитя ти ще. Тади — шмаляй одсюль і не оглядайся. Якщо судилося тобі вижить і до Мрина дотопать, скажеш там, знаєш де, що я — геройською смертю. Дєток я насіяв, і там і сям, але нічого вони не знають про батечка свого, сім'єю так і не обзавівся. Не буде кому заплакать по мені, а на службі, мо', і згадають, бо чесно служив я власті робітничо-селянській… Одвали, стерво сонливе, чого баньки вилупив!" Закривавлена рука одірвалася від живота і червоним павуком поповзла до внутрішньої кишені пошматованої шкірянки. Митро почепив на ремінь фляшку з водою і рушив крізь кущі, які усе ще пахли пороховим димом, у глибину лісу. Невдовзі на галявині глухо стрелило, ніби чиясь нога наступила на суху гілку. Митро — не озирнувся…
І не знайшлося командирів, які б людей знову зібрали після обстрілу артилерійського, розсипалася дивізія на гурти солдатські, обоз у лісах та болотах застряв. Пристав Митро до групи, бійців із десяток, сержант ними командував. Пробиралися манівцями, більше — по ночах, земля гула від німецьких моторизованих частин, що сунули большаками. їли що прийдеться — лісову цибулю, щавель; спека, вода — болотна. Солдати хворіли на дизентерію. І мовив сержант Митрові і ще одному бійцеві, вони ще на ногах трималися якось: "Зайдемо на хутір, харчів роздобудемо, інакше — пропадем". Прибрели вони перелісками до крайньої хати, через перелаз — і у двір. У дворі жінка з чоловіком, снопами місцину обгородивши, жито молотять. Попросили поїсти, бо уже давно — на підножних харчах, ноги не несуть. Чоловік і мовить до жінки: "Веди хлопців до хати, нагодуй і з собою щось дай, се ж — захисники наші". А сам — до скирточки у городі, по снопи подався. Зайшли вони до хати, сержант біля відчиненого у сад вікна сів, гвинтівку коло себе поставив. Господиня дістала з полиці паляницю хліба, у печі випеченого, на листі дубовому. Мати Митрова, як ще малий був, такий хліб пекла, і все в душі його засміялося від спогадів солодких. До великої полив'яної миски господиня молока налила, ложки дерев'яні поклала. А сама кусень сала і ще одну хлібину у полотняний рушничок загорнула: "Се буде товаришечкам вашим. Бо й моїх синків двійко деся отак світами бродять". Похлебтали вони трохи молока того, аж різко двері хати розчинилися — німці з автоматами на порозі: "Хенде хох!" Сержант як сидів коло вікна одчиненого — за гвинтівку і в сад. Та й обліг на підвіконня, автоматною чергою вишитий. І підвели хлопці руки. Як виводили їх у двір, не видко було господаря на садибі. І погнали їх у бік большака, по якому німецькі війська на схід переможно сунули. А їх на захід вели, колонам навстріч, троє автоматників навколо, із геройськи закасаними рукавами. Солдати німецькі на ходу клацали фотоапаратами, знімаючи полонених із супроводом. І привели їх у містечко, заштовхали до сараю цегляного. А в тому сараї цегляному полонених уже як оселедців у бочці. Уранці видали по три сухарики на кожного, із наших таки, армійських, запасів, вишикували в колону і погнали далі на захід. Пішкували з досвітка до сутінків, без перепочинку, варта німецька змінювалася через кожні двадцять п'ять кілометрів. Пити не давали, а сонце палило, наче скажене. Як блисне яка калюжка узбіч дороги, кидалися до неї спраглі люди, а німці із реготом глумливим кулями їх напували…
І заздрив Митро мертвим, а до живих — лише жаль у серці. Заздрив сержантові, який кинувся у вікно, наче в ополонку, і не мучився тепер від утоми, голоду і спраги. Заздрив чоловікові у шкірянці, який пострілом із пістолета обірвав навіки свої блукання по муках земних. Солодкою смерть здавалася, а життя — гірким. І докоряв він долі, яка там, на лісовій галявині, порятувала його від осколків. Як ще брів лісом (а постріл на галявині відлунював у вухах), думав: "Ось вона, кара, дістала кровопивцю у шкірянці мого батька. Снаряд упав близько — і від нього, і від мене. Але мене — не зачепило, лише відкинуло вибухом, а його — геть зрешетило. Таки є, є справедливість, матка моя правду казала". А тепер уже не був певен правди тої. Якщо його залишено в живих на муки отакі, на глум і неволю, то де ж тут — справедливість? І була спокуса у серці, майже нездоланна, — вийти з колони полонених, на крок, на півкроку, аби й собі разом із відчайдухами кинутися у видолок узбіч дороги або разом із тими, хто втратив тяму від спраги, упасти навколішки біля калюжі з дощовою водою — хай і його молоде тіло прошиють наскрізь кулі-визволительки, посланці жаданої смерті. Але в останню мить, уже на межі між життям і смертю, щось його стримувало. Не тіло стримувало, ні, із нього, змученого, виснаженого, воля до життя давно витекла, наче кровиця з тяжкопораненого. Щось інше. Митро ще не знав гаразд що. Лише здогадуватися починав, що людина — це не тільки кістки і м'язи, людина — це щось більше. І ночами, у якому-небудь хліві чи клуні, куди полонених заганяли, наче худобу, настирні думки, відганяючи жаданий сон, обсідали голову його. "Ну, добре, батько мій у громадянську, сам признавався, чимало крові людської пролив — і покараний, Нестірко — теж не святий, матка розказувала, — в'язав вузлик за вузликом у голові паленіючій Митро. — Чоловік у батьковій шкірянці — се теж зрозуміло, і небесний суд, і земний суд — жоден не виправдає. А де ж тих гріхів устигли набратися оці ось люди молоді, хлопчаки зелені, що гинуть, як мухи, встеляючи тілами юними узбіччя доріг? Або ті, кого ще там, на большакові, снаряд німецький, чи бомба, чи міна за одну мить перемелювали на криваве місиво, не розбираючи, де — грішник, де — праведник? Що комаха, що пташка, що звірина, що людяка — ціна життю їхньому однакова, раз — і нема, лише купа гною, на поживу черві земній. На усе — воля Божа, полюбляла казати його матір. А де ж тут, у лихолітньому млині цьому, — воля Його? Крутяться безупинно двоє жорен: спідник — земля, поверхник — небо. Невидимий хтось замість зерен у прогорницю ківшем людяк бідолашних сипле… А Бог — що, під мливо криваве, як мірошник у млині сільському над коритом, долоні підставляє?.." І сам лякався видив своїх страшних, сон рятівний кликав до себе, як там, у дорозі, — смерть.
Уже лік дням страшним вони втратили, а полонених усе гнали і гнали на захід. І одного надвечір'я спекотного, коли здавалося, що сонце уже ніколи не опуститься за обрій, а так і висітиме — осколком розпаленим — у білому, як пустеля, небі, сказав собі Митро подумки: "Усе, сил моїх більше нема". А брів він крайнім у ряді. Саме озерце минали, лугове, береги — очеретами порослі, за очеретом водичка — як сон солодкий, як рай, що про нього мати йому, малому, розказувала, як у голодівку — кулешик, із першого житечка матір'ю зварений. Тіло, усе, до нігтя останнього, криком кричало: "Пити! Пити!.." Ковтнути водички прохолодної, а тоді — хоч і вмерти. Солдатик, що ледве волік ноги попереду Митра, де тільки й снага взялася, шарпонувся з колони, проломив тілом худим зелену очеретяну стіну. Стрекотнув автомат у руках німця, і солдатик упав — головою у воду. І заздрив йому Митро, що — хоч і мертвий — а водичку п'є…
І тут згадався йому колодязь у дворі їхньому, у Пакулі, ще Нестором Семирозумом викопаний. Журавель над ним — наче ушула, що підпирає потріскане від спеки небо, аби на землю воно не впало. І стоїть біля цямриння вогкого мати з відром дерев'яним, води повним, а Митро повз двір бреде, загрібаючи ногами ватяними куряву гарячу, як присок.