Куля летить, фурчить, фашисту страху цілий мішок нагонить: за міну вважає, — весело, скромовкою промовив вугластий чорнобородий селянин.
Чим більше наближалися до села, тим сильніше хвилювався Дмитро. Спогади, передуми, передчуття так налітали на нього, що аж одхилявся назад, неначеб у груди бив міцний порив вітровію. Здавалося, що з роками повинні були улягтися почуття, як після повені ріка, що увійшла у береги, мала б зменшитись гострота болю і радощів, а переживання — поступитися перед розсудливим розумом, потьмаритися картини минулого, особливо у такого стриманого чоловіка, як Дмитро. Іноді й самому здавалось: він стільки пережив, стільки побачив лихого і страшного, що душа його більше не зможе вмістити в собі тих дивних хвиль, які сповнюють очі, серце і розум новим багатством і красою. Одначе то тільки здавалось.
Досить було короткого відпочинку, досить було зіткнутися з наболілими людськими печалями чи скупими-скупими радощами, щоб знову почути, що все людське тривожить і радує.
Дужче забилося серце, коли попереду дрібними димчастими кучерями почав повівати рідний шлях. Неначе з побратимом, привітався із ним. Більше не в силі стримати хвилювання, потріпав Орла по шиї, і той, прищулюючи вуха і розстилаючись, помчав на весь кар'єр тужавою дорогою. Охорона кинулась перепиняти їм путь, але зразу здивовано і радісно пізнала Дмитра. Хотілося зіскочити з коня, розпитати про своїх, але неймовірним зусиллям стримав себе: що ж йому тоді робити, коли нікого нема дома? Вклонився селянам і поскакав далі.
Созінов, пильно роздивляючися навкруги, з подивом і радістю пізнавав це село, пригадав образ незнайомої жінки з дочкою, що лікувала йому рану. Ось і хата її показалась на розі.
"Де не будете, а до нас після війни заїдьте", — неначе зараз почув мелодійний голос русокосої дівчини.
— Дмитре Тимофійовичу! Рідня моя тут! — гарапником показав на Мартину хату.
— Яка рідня? — здивувався і в уяві побачив Марту такою, якою вона була у млині.
— Одна жінка тут мені рану перев'язувала. Як її?
— Марта Сафронівна?
— Вірно Заїдем до неї?
— Заїжджай Я пізніше прибуду. Про своїх довідаюся. Коли довго не буду — розшукаєш мене.
Біля самих воріт він побачив Марту, що стояла, дивлячись на вершників. Вона його, видно, не пізнала, бо навіть з місця не ворухнулась. А коли Созінов зіскочив на землю, молодиця пішла йому назустріч...
Дмтро летить тихими вулицями. Ось і його подвір'я шумує дрібним світлозеленим мереживом молодого тополиного листу, білою хвилею підіймається розквітлий сад. Орел легко перескакує рів, і Дмитро, уже не чуючи ваги свого тіла, притримуючи рукою шаблю, біжить до своєї хати, що, здається, сама, похітуючись, наближається до свого господаря.
Мертво навкруги, тільки вітрець лель-лель колише дерева, осипає цвет. Біля порога згустком крові червоніє округлий розбитий замок, двері забиті лише невеличким кілком. Рвучко зриває з прибою клямку і входить у хату.
Пусікою віють осиротілі стіни сірий пил пухнастою скатеркою застелив стіл що стоїть посеред хати, зів'яли на вікнах неполивані вазони, а з підлоги, між двома прогнилими дошками, вибився невеличкий кущик травиці. Промінь сонця гойдався на світлому зелі, засновував його тоненькою, ледве вловимою теплою пряжею.
Оце і всього живого було в хаті Дмитра.
XVІІІ
Чи спала вона, чи не спала? Ранковий холод пронизує її тіло. Їдким туманом парує болото, і крізь мряку видно, як рожевіє на сході — певне, сонце сходить Югина поглянула на дітей і раптом завмерла: біля Ольги, скрутившися плегеними кільцями, лежить гадюка. Близькість небезпеки зразу ж виводить молодицю із заціпеніння; вона, боячися навіть дихнути, відступає назад, де між кущами вільшаника то тут, то там чорніють вогкі, набубнявілі штурпаки. Схоплюється руками за один, і він притишено хрупає в землі, біля кореня.
"Хоч би не промахнутись. Хоч би не промахнутись", — благає усе її тіло, а в очах аж темніє, бо вони бачать тільки потворні темні кільця гада.
З силою вдарила дрючком, і здалось, наче саме серце вискочило з грудей. А потім швидко загупала вузлуватим кінцем по осоці, не помічаючи, як чорна вода, замішана дрібними ниточками корінців, заляпувала одіж і обличчя.
— Мамо, що ви? — прокинувся Андрій і сторопів, бачачи поширені од переляку, напруги і хвилювання великі потемнілі очі.
— Ой, — схопилася за груди. — Так перелякалась, так перелякалась! — і, кривлячись від огиди, відкинула палицею гадюку в болото. — Ходімо, діти мої, подалі від цього проклятого місця.
— Куди ж підемо? — запитав Андрій.
— В Майдани помандруємо. Нема моєї сили більше гноїти вас у болотах. Чули ж, що померла дитинка Лукіяна Зарембовського.
— Її гадюка вкусила, — прокинулась Ольга, протираючи очі кулаками.
І мати тісніше пригорнула дочку до грудей, мимоволі, з опаскою подивилась на притоптану траву, де нещодавно лежало страхітне кільце.
Зібрали у вузлики убогі пожитки, з'їли по невеликій скибці вже зацвілого хліба і обережно пішли купинистим болотом до Майданів — невеликих хуторів, що розташувалися в лісистих яругах далеко-далеко від битого шляху.
В кущах то там, то тут сиділи люди; вчуваючи кроки, злякано підводились і застигали, як застигає водяний бугай, чуючи небезпеку. Гіркувато курилися дими; запасливіші втікачі пекли картоплю; зрідка на жару якийсь рибалка піджарював рибу.
Де-не-де форкали коні, мукали корови — дехто встиг вигнати худобу.
Андрій розшукав коня і наздогнав своїх на лозовику. Мати підсадила Ольгу, а брат повів за повід коня, ідучи тихою ходою по чорній податливій стежці. Підводилось сонце, і туман, осідаючи, відкривав шапки верболозу і вільхи; чіпляючись за трави, він поволі котився за вітром і розходився, неначе важкий сон.
Знову білогруді чайки, сумовито скиглячи, питалися в мандрівників:
— Чиї ви? Чиї ви?
"Отця і неньки", — так само відповідала у думці Югина, з болем дивлячись на брезкле, роз'їдене комарами обличчя Докії.
"Великий світ, а нема де дітися в тобі, нема де заховатись од ненависного ока; Може і в Майданах на нас чекає невблаганне лихо". І знову ворухнулось те саме рішення: треба послати Андрія розшукувати чоловіка. Хай забирає її у партизани. На миру і смерть красна.
Болота і болота. Блисне вода то ржавчиною, то синьою, неначе гас, закиссю, то страшним помутнілим оком покійника, то несказанною голубінню, до якої тягнуться квіти, де розростається глянсувата рогоза та лепеха, прикриваючи кубла диких качок. Одне гніздо з великими світлозеленими крашанками Андрій побачив у кущі червонолозу. Нахилився над ним, але Докія насварилася на нього:
— Не чіпай! То тільки фашист проклятий руйнує все життя.
— Я Ользі хотів... голодна вона.
— Хай потерпить. Не треба пташини зобижати. Увечері прим'яли кущ ліщини, настелили трави і полягали спати. Та не спалося молодиці. Далеко в рудавозеленому мареві сходив повний кривавий місяць. Тонко і в'їдливо дзижчали комарі, а байдужі хмари висіли над головою, неначе брили каміння.
— Не спите, мамо? — торкнувся плеча Югини Андрій.
— Не сплю, дитино, — почула, яка міцна рука у сина, ну неначе в Дмитра, тільки трохи менша. І знову ворухнулися ті самі думи.
— Не журіться, мамо. Доберемось до Майданів, і я поїду шукати батька, — неначе вгадав її думки, подивився вдалину,
І здригнулася молодиця. Чиясь голова з'явилася поміж кущами, висока чорна постать почала наближатись до них. З-за плечей стриміло дуло гвинтівки.
"Ні, це не облава", — відлягло трохи од серця, бо більше ніде ні звуку не чути, але швидко знову прокинулась тривога, бо щось знайоме і недобре було в цій високій, наче тінь, зігнутій поставі. Осьвона взяла трохи ліворуч, і Югина, відхиляючися назад, пізнає Сафрона Варчука.
"Кого ж він шукає в болотах? Чи не її? Але чому з ним нікого нема? Бродить, як голодний вовк, шукаючи здобичі", — і полегшено переводить дух, коди Варчук відходить далі від них, обминаючи озерце.
— Мамо, не пізнали? — гаряче дихнув їй в обличчя Андрій, і його бліде лице аж стужавіло від хвилювання і непокою.
— Пізнала. Чого він тут ходить?..
— Це неспроста, мамо. Сам він без фашистів чи поліції ніколи б сюди не забрів... Мамо, — голос його аж переривається. — Це, може, наші прийшли?
— Що ти, сину? — злякано і радісно промовляє.
— Я зараз дізнаюся, — рішуче підводиться хлопець.
— Куди тепер, вночі? Заблудишся, в драговину вскочиш, — пригортає сина до себе і не помічає насмішкуватого блиску в очах: хіба ж він маленький?
— Поїду, мамо! Щось важливе трапилося. Ой, коли б наші повернулися. — І він зникає в кущах, пругкий і дужий, мов дубок.
— Коли б наші повернулись! — ще бринять у вухах, як пісня, останні синові слова. І вона хоче і боїться заглянути в оту привабну годину людського щастя, як бояться заглянути в майбутнє, щоб не "наврочити" собі, ті люди, у яких, хай невидимою тінню, а таки збереглися рештки підсвідомих забобонів.
XIX
— Добридень, Марто Сафронівно! Пізнали?
— Ні, — здивовано подивилася, відкриваючи ворота.
— Ви ж мене лікували.
— Не одного вас довелося, — тихо, з прихованою радістю відповіла. — На горищі ми, жінки, цілий шпиталь відкрили.
— І я в тому шпиталі лежав восени сорок першого... Пам'ятаєте, просив, щоб ви пошептали: біг пес через овес...
— Ой, пам'ятаю! — скрикнула і засміялась молодиця. — Це ви у руку були поранені.
— Нарешті призналися. Думав, не хочете дармоїда приймати.
— І таке скажете, — похитала з перебільшеним докором головою. — Прошу до хати. Чого ж ви свого товариша не запросили?
— Він місцевий. Поїхав додому.
— Хто ж то такий?
— Командир наш. Дмитро Горицвіт.
— Дмитро?! — бліднучи, зупиняється молодиця серед подвір'я і руку прикладає до грудей.
— Що з вами?
— Нічого, — неначе павутиння одвела рукою з обличчя, поправила хустку і тихо додала: — Сім'я його кудись утекла від гестапівців і досі не повернулась у село.
Але Созінов підсвідоме відчув, що за цими словами криється інше почуття. Тепер, коли він уперше і так нещасливо був покохав дівчину, якось глибше і ясніше почали відкриватися душевні рухи людей: і в блискові очей, і в грі обличчя, і в прихованих словах, і навіть в ході. У дні війни, багато переживши, передумавши, він став ближчим до течії людської душі, став більше спостерігати навколишнє — не тільки зовні, а й з глибини.
І молодиця лячно одхилилась од нього, розуміючи, що не зможе словами прикрити правди від цього допитливого і трохи сумовитого ока.
Ніякову мовчанку, ту невловиму хвильку, що породжує чи фізичну неприязнь, чи щиру довіру людей, які гостро все відчувають, треба було розвіяти зараз же, і так, щоб ні одна болюча краплинка не впала тягарем на серце.