А ми — з'явимося у віконці, прокукарікаємо у світ білий та й знову — по колу.
— Дак добре яно тому, кому роля легка з початку світу випала. А як тому й Митрові — знову і знову тяжко, із муками великими по світу брести, ношу свою несучи? Хіба сеє — справедливо?
— І скольки таких митрів, із їхнім житейством трудним! Хоч моря-окіяни ними гати!
— Чого схотіли у сьому світі — справедливості! Де сеє бачено, де сеє чувано! Одне одного кровицю п'ємо, одне одним закусюємо. Так було і так буде яно, допокуль і світу, не нами сеє пороблено, не нам і одмінять.
— Мо', яно і так, людоньки добрі, але — і не так яно. Не тольки так. Хай і по колу людяка бреде, од початку світу до Страшного суду, а таки ж на щось яна розживається. Як вернувся Митро у село, уже по закону звільнений, худющий такий, аж страшко дивитися, самі очища на лиці, Уляна його й питає: "І що ж ти, синку, знайшов, світами блукаючи?" А Митро і одвічає їй: "Душу свою знайшов, мамо". — "І що ж яно за такеє — душа, з чим його їдять?" — "Увесь світ, земний і небесний, — у середині нас", — се Митро так до неї гомонить. Уляна кивнула згідно, наче тольки таких слів і чекала од сина, та й далєй запитує: "А що ж ти, синку, зрозумів у поневірянцях своїх довгих?" — "Зрозумів я, мамо, що — нічого не розумію, а ті, хто каже, що розуміє, — брехуни несусвітні". — "А чи зійшов ти, синку, на вершину гори, з якої Бог світом віжкує?" — се знову Уляна. А Митро їй: "Я, мамо, зійшов на вершину, яка вища од самого Бога. І дивлюся я зверху, із пустоти, на його лисину. А вона — у крапельках поту од тяжкого думання про сотворене ним…" Туточки Уляна похитала головою сивою, зітхнула журно і вже ні про що не запитувала у сина свого Митра. А про що-бо вони такеє балакали, не знаю, не мого уму-розуму, але сама сеє усе чула і бачила, сікти капусту того дня Уляні Несторці помагала.
Уже стояв Митро із клуночком за плечима, матір сякого-такого сидора у дорогу зібрала, у дворі військкомату, і дівча його — поруч. Аж вийшов із дверей начальницького кабінету тренер його і пішов до воріт, Митра не впізнаючи. Наздогнав його Терпило, за рукав сіпнув: "То як, залишать мене у Мрині, у спортивній команді?" Тренер і ходи не стишив, ніби з двору хутчіш тікав. Лише кинув через плече: "Родаки твої тебе, хлопче, на дно каменем тягнуть…" Та й погойдався. Тут зрозумів Митро, що служба армійська не стелитиметься йому скатертиною, як матері нахвалявся, а — вибоїстою дорогою, із баюрами та ковбанями. І став він прощатися із дівчам своїм, нічого не обіцяючи. Пішло дівча з двору, наче — під воду, навік із життя його. І ворота залізні за нею зачинилися, і двоє зі зброєю у формі військовій на воротях стало.
А уночі посадовили новобранців у вагони залізничні, і повервечився потяг на захід. І привезли їх у містечко неподалік кордону, тут команда: "Виходь! Шикуйся!" Були такі, що раділи: "Пройдемо курс молодого бійця, справжні гвинтівки, а не дерев'яні, одержимо і кордон охоронятимемо!" Про червоних прикордонників у піснях героїчних співалося. Але Митро уже знав, що йому — кордону не охороняти. Хоч син за батька не відповідає, як казав великий Сталін. І яру лісі, узбіч дороги пакульської, згадувався йому усе частіш. Як вертався із Пакуля, вклонився могилам родаків своїх, за рядами колючого дроту, постріляних тут: ким і за віщо? І довго ще пішкували вони дорогами сільськими. Нарешті вишикували у полі широкому, неподалік хат і сказали: "Довірено вам будувати військовий об'єкт — аеродром. А житимете поки що по хатах сільських, вас розквартирують". І приїхав із села сусіднього начальник місцевий, у шкіряному пальті чорному, з коричневою оторочкою по коміру, і в шкіряній кепці, хоч уже літо починалося. Таке пальто носив батько Митра, Дмитро Домонтович, у ньому і повели його до "чорного ворона" восени тридцять сьомого. Виступив перед новобранцями начальник місцевий і мовив так: "Дорогі землячки мої, бо я теж — мринський, посланий сюди партією для зміцнення радянської влади! Ми, влада місцева, робитимемо усе можливе і неможливе, аби допомогти рідній Червоній Армії у виконанні завдань, поставлених перед нею великим і мудрим товаришем Сталіним". І здався голос його, хриплуватий, як у пса на ланцюгу короткому, Митрові знайомим. Але не міг згадати, де чув той голос. А вже коли розводив начальник місцевий солдатиків по хатах на постій, придивився до пальта його. На спині, трохи нижче плеча, пальто було заштопане акуратно дратвою смоляною. Як супроводжував він Дмитра Домонтовича на прогулянку до Мар'їного гаю, біля якого той мешкав, допомагав одягатися, бо уже він сам і пальта на плечі не накинув би, розказував батько, що то куля польська у нього влучила, у груди, навиліт, і був уже він одною ногою на тім світі, але мати Митрова повернула його у цей світ. Вона ж і шкірянку заштопала там, де куля пробила, відтоді береже ту шкірянку, пам'ять про війну громадянську і про Уляну. Не вельми беріг Домонтович пам'ять про Уляну, це правда, але не Митро — судія йому. Уже уночі, намагаючись заснути у душній хатці на вистеленій соломою долівці, згадав Митро, де чув голос начальника місцевого. П'ятеро їх приїхало по батька, на двох машинах, усі — у формі енкаведе, а шостий — у цивільному. Той, у цивільному, стояв посеред кімнати з наганом у руці і люто погавкував на Домонтовича, що ніяк не міг сунути руку у рукав шкіряного пальта. Митро кинувся був із кутка кімнати, де йому наказано було стояти, допомогти батькові, але той, у цивільному, зупинив його хриплим криком: "Стій, щеня, де тебе поставили! Вийдеш разом з нами і — забудь про цей дім. Інакше — і тебе загребемо!" Так батько і пішов до "чорного ворона" — у пальті наопашки. "Як тільки видадуть нам зброю, я уб'ю цього гада!" — подумав Митро і подивувався ненависті, яка вихлюпнула з нього.
Але зброї їм не дали, а дали лопати і тачки. Возили глину і бетон, працювали удень і вночі, позмінно, невиспані й напівголодні. Місцеві люди зирили нескосирно, не хотіли і шматком хліба поділитися. І запитав якось Митро у господаря, під чиєю стріхою жив з товаришами по долі солдатській: "Дядьку, за віщо ви так не любите нас, визволителів своїх з-під ярма панського?" Так у газетах писали, і він так запитував, бо ще вірив газетам і політрукові своєму. Роззирнувся довкола господар і мовив, зирячи повз Митра: "За те, хлопче, не любимо, за що ви себе любите у ярмі вашому". І не став Митро далі допитуватися, а — думати став…
Двадцять другого червня випало Митрові працювати вночі. Уже розвиднювалося, пригасали зорі і зірниця червоно палахкотіла, коли пронісся низько над полем пікіровщик із німецькою свастикою на крилах. Зіпершись на лопати і держална тачок, проводжали його солдати тривожними очима. "Військові заняття… — авторитетно сказав сержант і прикрикнув: — Хто там одлінює? За роботу!" Слухняно поволік тачку з бетоном Митро, а в голові — літак із свастикою і материні пророкування сумні. Уже сонце зійшло, як пролетіли високо у небі в напрямку залізничної станції важкі бомбардувальники. А невдовзі долинули від станції важкі вибухи і завіса із чорного диму сховала край неба. "Не ловіть гав! Працювать!" — командував незворушний сержант. Але літаки вже розвернулися і летіли на них. Зататакали в небі крупнокаліберні кулемети. Але ще не вкладалося у головах молодих солдат, що кулемети говорять до них із ясно-синього, літнього неба про реальну смерть, стояли і дивилися, розкривши роти, наче цікаве, про війну, кіно. Поки не вибухнули у житі, край поля, три бомби і осколки з пронизливим виттям та свистом полетіли над головами. Тоді падали солдати на землю, де хто стояв, і сержант розпластався на бетоні, як жаба. "Господи! — прошепотів Митро, тулячись до землі, як у дитинстві — до рідної матері.
— Помилуй мене!" Уперше про Бога, ось так, згадав він. Хоч і навчала матір потайки, як ще малим був, молитися, він більше шкільним учителям вірив, які напевно знали, що Бога нема, його вигадали експлуататори, на страх темним людям. І подумав він ще, що тяжка дорога його, яку матір передчувала зболеним серцем своїм, почалася. І не знав він, чи готовий пережити усе те, що судилося йому пережити, чи — краще — одразу померти, від кулі кулеметної, од осколка снарядного. Аби лише смерть була швидка, раптова, щоб не встиг і осмислити, що з тобою відбувається. Яка, власне, різниця, жити чи померти? Не було його на світі раніше, до народження, і знову не буде. Потім картав себе за думки такі і заборонив їх для себе. Але завжди пам'ятав про ту першу стрічу із видимою смертю і про слабкість людську пам'ятав. А літаки уже зникли у бік кордону, і сержант, підхопившись із бетонової полоси, верещав ламким голосом: "Не зважайте на німецькі провокації! Працювать! Працювать, мать вашу!" А за якусь годину-другу приїхав до них на аеродром політрук батальйону і сказав про початок війни із фашистською Німеччиною.
Роботи припинили, перейшли на військове становище. Посеред поля нап'яли два величезних брезентових намети, ніби спеціально — орієнтир для німецьких літаків. Видали солдатам шинелі, гвинтівки і по сто двадцять патронів. Видали по скляній фляжці для води, які розсипалися на друзки від першого ж необережного поштовху під час польових занять. Таким же крихким і вразливим здавалося людське життя. Ночами на заході гриміло і небо розцвічували багряні зірниці, ніби його обіклала грозова хмара. Назустріч хмарі сунули колони танків. Політрук охриплим на мітингах голосом запевняв, що ближчими днями ворога буде зупинено і Червона Армія перейде в наступ, аби добити фашистського нападника у його лігві. Більшість молодих солдат уперше тримали в руках справжні гвинтівки і жодного разу із них не стрелили. Утішали себе надіями, що зброя їм і не знадобиться, німця поженуть на захід, а вони і далі будуватимуть аеродром. Тачка з бетоном тепер видавалася принаднішою, аніж гвинтівка. А увечері батальйон посадовили у кузови вантажних машин і повезли у бік фронту. Зупинилися у лісі і наказали окопуватися вздовж узлісся, через десяток метрів одне від одного. Попереду, зовсім близько, десь по той бік видолку тріщали кулемети і вибухали міни. Митро вгризався в лісову землю, вона пахла тлінню.