Радість, що заливала село, була такою близькою, все-проникливою, що вірилось: відшукається його сім'я, і до нього пригорнуться діти, як он до того високого партизана, що, посадивши на плечі дівчинку, в супроводі щасливої молодиці і цілого виводка малят прямує подвір'ям до хати. І всміхнувся, коли найменший хлопчик потягнувся ручками до гранати, неначе до цяцьки.
Люди запрошували до себе дорогих гостей, широко, навстіж відчиняли ворота і, не зачиняючи їх, так і йшли з партизанами до хат. І в тому простому селянському звичаї була така дорога любов до своїх людей, що тиха усмішка не раз молодила суворе обличчя Дмитра.
"Як ми заживемо після війни єдиною сім'єю. Все дріб'язкове вимететься з людської душі, поглибшають, покращають і любов, і почуття, і життя, як світ після грози..."
Та й тепер Дмитро щоденно помічав, наскільки морально підносились люди, що пройшли через ріки страждань, щоразу дивилися смерті у вічі. По-новому він бачив дружбу, любов до своєї землі, любов до коханої дівчини, жінки... Та й сам Дмитро уже був не тим Дмитром. Раніше обнімав світ лише своїми руками, а тепер охоплював його ще й думами, усім серцем, більше турбуючись за людську долю, ніж за свою. Колись давно основою вважалося своє, хай невелике, як пташине кубельце, але своє щастя, добро, своє подвір'я і хата. І інше розуміння було віддаленим, книжковим, лежало, як незмірна глибінь.
Тепер він кріпко підводився над тим притьмареним обмеженим світом, і життя його, не втрачаючи своїх характерних особливостей, поєдналось із життям людей; поєдналося не сіро, як у того, хто хоче заховатися від допитливого і правдивого людського ока, а як єднаються весною на бистріні різнобарвні живі струмки, доповнюючи один одним дивну веселку кольорів і не втрачаючи своєї особистої принади.
Коли була виставлена варта і всі партизани розмістились по хатах, до Дмитра і Созінова під'їхав Тур. Його обличчя раз у раз освічувалось доброю усмішкою.
— Дмитре Тимофійовичу, я вам зараз не потрібний?
— Як так може бути, щоб комісар був мені не потрібний? — примружився, розуміючи, що Тур хоче їхати до Соломії — вона ще зранку пішла до батька.
— Що будемо робити? — зразу споважнів комісар.
— Та їдь уже. Відпочивай до ранку, а потім приймеш командування загоном: я з начальником штабу навідаюсь до свого села. Так? — подивився на зосереджене обличчя Созінова.
— Поїдемо! — кивнув головою начальник штабу.
Тур попрощався із ними і, пригинаючись, щоб не зачепитись за гілки дерев, помчав вузькою вуличкою в долину, потім на мить з'явився на крутому пагорбі і раптово зник з очей.
Зітхання мимоволі вирвалось із грудей Созінова. Дмитро без слів розумів його почуття. І хоч як йому хотілось заспокоїти хлопця, проте не випустив ні пари з уст, — не тому, що нічого заспокійливого не міг знайти. Тепер він уже глибше розумів сплетення людських почуттів, але вважав, що торкатися до них, хай навіть досвідченою рукою хірурга, однаково неприємно і боляче.
"Час — найкращий лікар в таких випадках. Час... і друга дівчина. Клин клином вибивається", — війнула над ним давнина молодості, і здалося, що наче сто років пройшло з тої пори, чи може то сон був, що якось приснився і запам'ятався до цього часу.
На всім скаку до них підлетів Симон Гоглідзе і, блискаючи дрібними чистими зубами, повідомив:
— Недавно налетіли на місто три "драбини". Рештки фашистів повискакували на майдан. А "драбини" давай їх поливати з кулеметів — думали, то партизани господарюють.
— Куди ж розбіглися рештки? — запитав Созінов.
— У лісок. Там їх тепер виловлює загін імені Леніна. Обижаються хлопці, що не воювали сьогодні.
— Чого, чого, а навоюватися іще встигнуть, — задумливо відповів Дмитро.
— Твоя правда: на войні навоюєшся, — погодився начальник розвідки.
В'їхали на подвір'я, що заросло споришем. Невелика хатина, мов гніздо ластівки, приліпилась біля червоного глинястого шпиля, що, ширшаючи, спускався навислими зморшками до Бугу.
— Ощасливте нашу домівку, — вклоняючись, підійшла до них немолода жінка в старенькому полотняному сачку.
Увійшли в хату, чисто прибрану, застелену татарським зіллям, і Созінов зразу взявся за кухоль, щоб вмитися. Але жінка попередила його:
— Умивайтеся звідси, — поставила великий глиняний полумисок.
— Чи не чари нам приготували? — засміявся Созінов.
— Це річкова бистра вода. Щоб завжди були красні і дужі, як вода. Умивайтесь, синочки, — любовно подивилась на партизанів і зітхнула.
* * *
Гармонія грала, а потім і пісня озвалася. Заслухалася, замислилася жінка на порозі, перебираючи руками полинялий старенький фартух.
— Чого запечалились? — увійшов у двір Дмитро.
— Оце тільки й ожило село в ці години. І дивно, і чудно слухати пісню. Аж не віриться, — подивилася молодиця великими сумовитими очима.
Заходило сонце, тихо осипалися вишняки, червоніла і темніла ріка, задимілись береги, і човник на хвилях перегойдувався, летів, мов чорний нирок. Вулицею лунко проклепали підкови, і партизан на рослому коні, перехрещений кулеметними стрічками, опоясаний вінком гранат, велично злетів на крутий пагорб, а потім заховався за стіною порожевілого квіту...
Дмитро уже знав життя своєї господині. Нічим воно не відрізнялося від горя тисяч жінок...
Може колись нові покоління, щасливі з колиски й до домовини, з подивом і повагою згадають просту колгоспницю з-понад славного Бугу Катерину Іванівну Руденюк, що народилась на панському полі, знайшла свою долю на вільній ниві і померла від кулі лиходія за те, що варила їжу партизанам...
Чоловік її і старший син пішли в 1941 році захищати Батьківщину. Одержала від них кілька коротких листів, які й досі десь лежать, а може і зітліли в землі... бо нема вже в живих Катерини, нема й хати її, тільки чорніють з червоного грунту обгорілі підвалини...
Далі війна покотилась на схід, і замість листів тепер тішили жінку лише сни, коли бачила у них дорогі обличчя. Старшу, сімнадцятилітню дочку убили фашисти, — втікала із неволі додому. Тричі забирали її в проклятий край, і тричі утікала з дороги.
— Нехай мене зарубають, уб'ють, так ви знатимете, мамо, що лежать мої кості в своїй землі, — говорила вона.
Катерина на своїх руках донесла вночі з царини вбиту дочку. Сама викопала яму в садку, сама й заховала під вишнею, не насипаючи високого горбка, бо лиходії заборонили прибирати тіло дівчини — хай інші бояться втікати. Тільки дерном покрила мати дорогу могилу та сльозами змочила її. Прийнявся підрізаний дерн, розрісся, як горе материне. Залишилась лише з п'ятилітньою Галиною... Аж ось і вона біжить з вулиці, головастенька, проворна, очі довгасті з сміхотливими жмурками. Дмитро широко розставляє руки, і дівчинка довго ; кружляє по подвір'ї, аж поки не опиняється на могутніх плечах.
— Дядя Митя! — сміючись, охоплює рученятами голову Дмитра.
— Тьотя Галя, — в унісон відповідає.
— Я не тьотя, — заперечує дівчинка.
— А хто ж ти?
— Я Галя.
— Хто ж тобі такого наговорив?
— Сама знаю.
— А ще що та знаєш?
— Що ви Гітлера уб'єте. Правда, дядю Митя?
— Правда, тьотю Галя.
— Я не тьотя.
— А хто ж ти?
— Я Галя.
--— Хто ж тобі такого наговорив?
— Ніхто! — розгадує дівчинка, що з неї насміхаються, і ображено відкопилює губи.
— Ну, коли не признаєшся — викину на хату!
— Не викинете, — впевнено заявляє Галина, гарцюючи на плечах і міцніше охоплюючи голову Дмитра.
— Чому?
— Бо ви добрий, дядю Митя... Таким і мій тато був. І ці наївні слова водночас бентежать і болем наливають душу Дмитра.
Осідлавши коня, поїхав із Созіновим перевіряти варту: боявся, щоб на радощах не хильнули зайвого хлопці. Потім. завернув на майдан, де грала гармонія і молоді партизани так кружляли з дівчатами, що пил та вибитий спориш високо злітали вгору. А старші готувалися завтра виїжджати в поле: орати вдовам і партизанським та червоноармійським родинам. На подвір'ях бряжчала упряж, залізо, лунко озивалися партизанські голоси:
— Хіба це плуг? Це сльози, а не плуг: лемеша нема, п'ятка протерлася, чепіги поламалися.
— Ех, аби трактор... хоч би побачити...
— Ти, браток, тракторист?
— Та ні, кулеметник...
— А був?
— Бригадиром тракторної...
— Як земля увечері пахне.
— На врожай...
XVII
Вранці попрощалися із Туром, виїхали з подвір'я.
В долинах співали струмки, і кожен із них мав свій голос. На крутих пагорбах дивовижними брамами злітали і опускались додолу напіврозквітлі яблуні, оповиваючи усе село. Навіть промені сонця, проціджуючись крізь яблуневий цвіт, ставали блідішими і м'якшими.
За мостом обминули спалену вулицю, огороджену чорними кістяками мертвих дерев, і виїхали за село.
Навколо розкинулась, розгулялась зелена весна. У високому небі, заваленому білими пухнастими брилами хмар, дзвонили у сотні дзвінків крихітні жайворонки. По зеленожовтих лугах поважно дибали чорногузи, біля заводі керкнула чапля, а потім загув водяний бугай. З верболозу кимсь наполоханий важко злетів куцохвостий крижень і, неначе осколок, з фуркотом впав у зарості. На бистріні викинувся сом, і довго по воді аж до самого берега розходились широкі круги.
Праворуч луги круто підіймалися вгору, і руді обвітрені пагорби, покриті рідким чагарником і травою, красувалися зморшками і глибокими рубцями, як бувалі в походах вояки.
На пагорбах біліли невеличкі хати, а в долинах тіснилися кучерявими отарами скам'янілі верби. І раптом один вибалок до самого Бугу задимівся червоною рікою. Здавалося, кров, паруючи рожевим туманом, пливла по долині щільно і невпинно. Аж коня зупинив Дмитро, а руку піддашком приклав до очей, розглядаючи ту страшну криваву долину.
"Бузьків огонь цвіте, — нарешті зрозумів, але тривожне порівняння довго іще стискало серце: — отак наша кров тече".
В сусідньому селі їх зупинив загін самооборони — селяни, озброєні мадьярськими "пушками", берданками і допотопними кремнівками. Небезпремінно бажаючи показати свою владу, вони хотіли повести командирів до коменданта села, призначеного штабом партизанського з'єднання. Але, розговорившися, подобріли і попросили, якщо є, набоїв до рушниць.
— Якими ви стріляєте? — показав Дмитро на мадьярську гвинтівку.
— Якими доведеться, товаришу командире. При наступі на місто стріляли нашими. Трьохлінійними краще — набій менший.