— Ходімо вже разом, причепо, бо запізнемось.
— Е? — ще недовірливо протягнув хлопчик років чотирнадцяти, не наближаючись до батька. Але швидко зрозумів, що його не обманюють, тому зразу ж споважнів і, притримуючи рукою ремінь карабіна, широкими кроками господаровито пішов по галявині, раз у раз перестрибуючи через напівобвалені задавнені щілини.
* * *
Тепла зоряна ніч. Чути, як в темряві зітхає і плещеться ріка. А ліворуч хвилею перекочуються шуми — то людська ріка, невидима і грізна, попливла усіма дорогами та без доріг до настороженого міста. Часом брязне зброя, скрегне об камінь підкова і з-під копита розквітне гілочка золотистих іскор, схожих на кетяшину бузка.
Партизани, замінувавши дороги і виставивши на них заслони, широко охоплювали невелике сонне місто; околиці його перед самою війною закрасувалися рівною лінією нових будівель; тепер тут розташувалися фашисти. Поперед будинків, на лузі, горбатилися дзоти; обпетлявши черепашим виводком околицю, вони двома клешнями вгризались в прибережні схили. Партизани затискали місто так, як проходила крива дзотів, але основна сила була скерована на центр, де стояли казарми, будинок поліції і комендатура. Перед їхніми вікнами лежали гнізда хворосту: спасаючись нічного бою, фашисти на всякий випадок ще огородилися сухостоєм.
З шипінням піднялися три ракети і, опускаючись, вирвали з темряви шматок обвислої кручі і людську постать з гвинтівкою навпереваги.
Раптом сколихнулась ніч, загупала важкими кроками, розкотилася стоголосим "ура". Задеренчали, заляскали постріли. І чийсь несамовитий крик роздирав темінь пронизливо й довго.
Із казарм, будинку поліції і лісистого узбережжя Бугу невпопад застрочили автомати, пізніше — кулемети і спалахнули купи сухого хмизу, зубчасто підіймаючи вгору чорну приполу ночі. Вогонь яскраво освітив криваві коробки будинків, що були заґратовані рідким лісом, наче з хвиль піднявся високий берег, на якому бігали, метушились і падали фашисти. Ось частина їх добігла до дзотів, деякі заховались по будинках і міцніше озвалися кулемети й міномети.
Через широкий і глибокий рів партизани швидко перекинули дошки і, підстрибуючи, неначе перегойдуючись, побігли ближче до будівель. Ось один зупинився на мить, похитнувся і впав на руки товаришеві, що підбіг іззаду. І в цей час партизанські міномети ударили біглим вогнем. Багряні сполохи виводками жар-птиць стрепенулися над будинками.
— Впору сипнули! Дуже впору! — зрадів Созінов, спішившись біля трьох дерев. — Красиво б'ють!
— По-хазяйськи! — зупинив коня Дмитро, спостерігаючи, як його партизани залягали недалеко від будівель, що вже починали нерівно підійматися вгору хистким сяйвом, обливаючи багряним литтям склепіння дерев.
Недалеко від них, тримаючись ближче до ріки, пробігла з карабіном Соломія. Санітарна сумка, набита медикаментами і полотном, неповоротко підстрибувала, била дівчину по ногах. Созінов хотів їй крикнути, щоб верталась назад, але в цей час побачив, як дівчина припала до партизана, обережно відволікаючи його в затінок. Потім на весь зріст побігла до групи партизанів, що вклинились між дзотами і палаючими будинками.
З домів, що уже шумували вогнем, стрибали і вибігали фашисти. Більшість із них падала недалеко від порога і вікон, а ті, що вціліли, уперто відстрелюючись, відступали до Бугу і маскувалися за деревами, аж поки не залягли між товстими колодами сплаву.
Громохке заграли по колодах снаряди і міни, і розщеплене дерево підіймалося вгору з шматками закривавленого м'яса.
— За Батьківщину! За Сталіна! — піднялися партизани в атаку, на ходу вганяючи в автомати вороні диски і заряджаючи німецькі протитанкові гранати. Кинулась за ними Соломія, але поруч хтось застогнав, і вона нахилилась до пораненого.
— Ой, пече мене, сестричко. В грудях!.. — тяжко захрипів молодий хлопець з хвилястим русявим чубом.
Обережно підняла сорочку і здригнулася: куля попала партизанові нижче соска, і з невеликої рани з силою витиснуло частину легені, схожу тепер на червоний дитячий кулачок. Відчуваючи приплив крові до голови, метнулась назад, між палаючими деревами знайшла парокінну підводу, що саме підвезла боєприпаси, уклала пораненого і наказала везти до санпункту, де був хірург. І знову побігла наздоганяти партизанів, що наближались до Бугу.
Коли міномети вдарили по бокових дзотах, фашисти повискакували з них і побігли до ріки, відрізаючи дорогу дівчині, що опинилась на півострові, утвореному Бугом і нешироким зарогом. Відстрелюючись на ходу, Соломія кинулась до ріки. Кілька разів просвистали біля неї кулі, і вона з похилої кручі покотилася вниз. Хвиля обпекла до самого пояса, і в цей час по річці смачно зачмокав свинець. Тісніше притуляючись до високого берега плечем, обережно попрямувала до двох прип'ятих човнів. Тримаючись за обшивку більшого, тихо аж по груди увійшла у воду і заховалася в гострому закутку поміж човнами.
На кручі з'явилися дві чорні постаті, і дівчина, торкаючись скронями обох обшивок, пригнула голову до самої води, густої і червоної.
Іще раз пролунало "ура", і резервні роти з новою силою вдарили на фашистів.
Найжорстокіший бій точився біля колод і на півострові. Дмитро наказав своїм партизанам, що попали під перехресний кулеметний вогонь, відступити від півострова, а сам із штабним взводом помчав до Бугу. Біля ріки усі вершники спішились, кручею спустилися вниз і побігли до вислого ріжка, що відчахнувся від берега, ладнаючись от-от обвалитись у воду. Першими з берега на кручу підняли на плечах кулеметників, і вони зразу ж вдарили в спину оторопілому ворогові. На допомогу кулеметникам висипали автоматники, і останньою вилізла на півострів, уся мокра і радісно зла, Соломія.
Заметалися вороги на вузькому клині, а потім отарою, переганяючи один одного, кинулись у хвилі заводі, думаючи переплисти на той берег. І тоді лівобережні кущі замерехтіли цятками вогнів, обізвалися пострілами — шляхи відступу були відрізані загоном імені Леніна...
Ясний зеленавоголубий світанок підіймався над берегами Бугу. Сонце ще не зійшло, але схід уже горів, мерехтів і мінився дорогим шиттям; дубовим листом золотилися окрайці хмар, і на притихлій воді, що зараз нагадувала велетенський щільник, кожна сота грала то червоною барвою у виїмці, то синьою чи голубою в стінках правильного шестикутника.
Стихали постріли.
Незабаром із в'язниці висипали в самій білизні змарнілі в'язні, обнімаючи і цілуючи своїх визволителів. Якась жінка кинулась до Дмитра. Він, спітнілий і весь у землі, на мить одхилився назад, але на нього поглянули такі щасливі голубі очі, наповнені сльозами і усміхом, що він рвучко нахилився до них і відчув на устах теплий солоний присмак.
— От і познайомились — партизан Дмитро Горицвіт, — усміхнувся молодиці, бачачи, як в її очах мерехтять червоні відблиски пожежі.
— Щасти тобі, Дмитре, зустрітися і зі своєю дружиною, — стисла йому руку своєю невеличкою, довгастою, мов весельце.
— Коли б то так, — замислився.
— Дмитре Тимофійовичу! — під'їхав до нього Тур. — Вітаю з цілковитою перемогою над ворогом. Нашому загонові і вам особисто висловив подяку представник штабу партизанського руху.
— Спасибі!.. Убиті в нашому загоні є?
— Два. Чотири поранених. Є вбиті і в інших загонах Втрати фашистів — шість сотень. Можна сказати, район звільнено.
Обминаючи трупи ворогів, обвуглені головешки дерев, пащі пнів, що, неначе вигнуті криваві плахти, гаряче дихали вогнем і димом, Дмитро поїхав до своїх партизанів.
XVI
Діставши від штабу партизанського з'єднання триденний відпочинок, Дмитро повів загін у село Погоріле, що мальовниче розкинулось на крутих пагорбах понад Бугом.
Сонце, трохи посвітивши зранку, тепер зайшло за хмари і широкими прапорами пробивалося аж до середини неба. В його зм'якшеному світлі все навколишнє окреслювалось чітко і рельєфно, неначе і дальні хати, і хвилясті вишняки, і примхливі лінії Бугу, і корови в долині були вирізьблені із каменя. Зрідка на луги падав просвіток, і тоді здавалось, шо латаття і незабудки палали в хисткому жовгоголубому вогні.
По дорозі промчало авто, переповнене партизанами. З кабіни весело виглянув Пантелій Жолудь, гукнув комусь:
— Додому хлопців везу! Хай погуляють у своїх. Але не встигла машина пройти двісті-триста метрів, як зачмихала і зупинилась. Жолудь вискочив на землю, посварився на когось у кузові.
— Горючого, чорти, не догадались пошукати. Тепер к бісу в зуби поїдете, а не додому. Доведеться пішки чимчикувати. Увесь "шик" пропав.
— Чого ти, Пантелію, скрипиш, як немазаний віз. Залий бак моїм трофеєм. Спирт — перший сорт, — промовив невисокий червонощокий партизан, подаючи з кузова велику сулію.
— Шкода такого добра, — пожалів хтось із тих, хто випити не дурень.
— Добрячий спирт, — нюхнув Пантелій і зажурено похитав головою: — Таке добро виливати аж серце не на місці...
Проте вилив рідину в бак — хотілося на машині приїхати в село. Знову зачмихало, загурчало авто, і воїни з піснею помчали до своєї рідні, жінок, батьків та дітей.
Деякі партизани невеликими групами переправлялись через Буг, по стежках підіймались на круті пагорби і зникали в полумисках зелених долин, у вибалках, в чепурних селах, що потопали тепер у яблуневому квіту. І поки дійде вояк до своєї хати, за ним уже півсела прямує, розпитуючи про життя бойове, друзів, свою рідню. І дивися, якась мати біжить назад селом додому — може уже її син прийшов. А он якась жінка, почувши важку звістку про смерть чоловіка, побіліла, схопилась руками за серце, притулилась до плота і завмерла в тій скорботі, коли небо і земля темніють в очах.
На царині села Погоріле партизанів перейняли селяни хлібом-сіллю. Скинувши шапку, шанобливо поцілував Дмитро високий хліб, передав комісарові. І, вдивляючись в щасливі обличчя людей, в оту живу різнобарвну хвилю, що забила всю вулицю, в оті захоплені оченята дітвори, що повкривала тини, тримаючись руками за стовпчики чи квітучі гілки дерев, він чув, що спокійна радість сповивала все його тіло, як цвіт сповивав село.
Не раз у житті, досхочу напрацювавшись на полі, він, лежачи на возі чи просто на стерні, відчував солодку хвилюючу утому. Відпочиваючи, співало тіло, нахилилися над ним світи, М'яко мерехтіли великі зорі, і далина була така принадна і зрозуміла, як дівоча пісня в жнива.
Отак і тепер спокійно, урочисто і трохи сумовито було на душі.