Бо рішила я, як писала до мене у писемці своєму матір, коли ще жива була, забрати сестрицю і братеника на Донбас. Там, думаю, куточок у мене свій є, хоч і в гуртожиткові, Оля зі мною спатиме, на ліжку, Петрусь — під ліжком. Там, серед народу, яни не пропадуть, а Пакуль тогочасний пустелею мені видавався. А вже Оля трохи оклигала на хлібцеві моєму, та й Петрусь ноженята якось волочив. Забили ми хатні двері дошками навхрест і рушили шляхом Чумацьким. Із лісом я прощалася, як із родним, бо йон і був для мене родним завжди. Се уже весна розкошувала, і ліс ще довго навздогін нам пташиними голосами погукував.
Дак сталося так, як я і надумала собі. Порятувала я од смерті голодної сестрицю і брата, підростила і в люди вивела. У обох тепер — сім'ї, дєтки, роботи хлібні, поживають добренно. Я, правда, зосталася одна-однісінька, наче пень серед поля, на межі, ані паросточка од мене, така уже судьбина моя. Але тішу себе надією, що сестра і братеник мої і дєтки їхні добром мене згадають за добро моє, і буде кому після смерті моєї очі мені закрить і руки на грудях скласти. А не згадають, то й так буде. Як трапляється вільна днина, до лісу іду, із лісом розмовляю, лісу вклоняюся. А Богові не вклонюся, хоч і помирать буду. Хай запитає мене на тому світі, а я — у нього запитаю: "За віщо ти мучиш нас отак у жисті земній?"
Дак се уже я, сіряк темний, дописую до Книги днів жисть Тетяни горісну, у Книзі сій із слізьми прочитавши, наче сам її прожив. ДОБРО У ДУШІ її СТРАЖДАЮЧІЙ І Є БОГ, ХОЧ ЯНА УСІ ГОДКИ СВОЇ ШУКАЛА БОГА І ДУМАЛА, ЩО НЕ ЗНАЙШЛА…
Дума про Митра
Дак се ж бо той Митро Терпило, син Уляни Несторки, від комісара, порятованого него, прижитий?
Йон, йон! У двадцятім годі було сеє, як поляки червоним чосу дали, і тікали вони з-під Києва через Пакуль наш, у ліси Сіверські, за болото Замглай.
Уже ж бо для того комісара яму край села викопали, а Уляна мимо ішла, глянула на нього, у шинельку загорненого, та й гомонить до солдат: "Ще вашому командиру жити-поживати і баб топтать, а ви його у землю сиру нащось закопуєте…" Руками відьомськими своїми над ним поворожила, йон і ожив, наче той Лазар, що про нього батюшка в церкві, як ще правилося, із Святого Письма начитував. Малою була я, теля за городами сельськими пасла, і все чула, усе сеє бачила.
Залишили червоні свого комісара на руки Улянині, напівживого-напівмертвого, та й дьору, лише смуга за ними. Одживила його Уляна, на ноги поставила. І так йому добренно, видать, на здоров'ї стало, що й залюбився з Уляною, і на дитинку яни розжилися. А тади, уже в годі двадцять першім, уже знову червоні хазяїнували в Краї, наїхало їх до Несторки на трьох бричках. Комісар швиденько зібрався — та й будь здорова, Уляно. А Уляна уже дитинку у тілі своєму носить, така яна, бабська доля. Разок підстелешся мужику окаянному, а тади усю жисть викашлюєш. У льохові, заховавшись од усього світу білого, народжувала Митра свого, бо уже ж онучата, мо', на вулицю вечорами підгулювать бігали, — соромилася віку свого.
Мо', воно і так було, а тольки ж Уляна Несторка, Семирозумиха ще на неї казали, до глибокої старості красивенна лицем була і поставою, наче на іконі на віки вічні маляром скусним намальована. І комісар її, як трохи од ран оклигав, хоч і роками старший од неї, наче в казані із живою водою скупався, наче й по тюрмах та Сибірах доля не носила. А йон, ще матка моя дівувала, у Пакуль наїжджав і за революцію горло дер, хоч із багатеньких сам. Се яна мені розказувала, як жива була. Дак вийдуть було на ґанок хатини Уляниної, сядуть рядочком — хоч на карточку знімай. Ну й полюбилися вони одне одному. А як від'їжджав комісар, гомонить йому Уляна: "Ти, чоловіче добрий, забудь про усе, що трапилося між нами. Нерівня я, селючка проста, тобі, начальнику великому. Таких, як я, підстелюшок, у тебе ще доста буде. Але проминуть годки, уже ти геть підтоптаний станеш, ледве ноги свої тягатимеш, тади переступить поріг дому твого самотинного хлопчак гожий, на тебе вельми схожий, пізнай тади кровинку свою і поможи йому у жисті новій чим зможеш". Не знаю, чи втямив йон що з мови Уляниної, а тольки ж так і сталося, як яна казала, бо Уляна далеко наперед у часі бачила, ніби у біноклю дивилася. Минуло, мо, годочків з п'ятнадцять, і ступив на поріг дому, де Домонтович віку доживав, йому власть нова той дім подарувала, Митро Терпило, синок Улянин, та й мовить, як Несторка навчила: "Батьку, се я, Дмитро, син твій, з першим і останнім посланням від Уляни з Пакуля…" Дак комісар колишній признав сина свого і поміг йому до училища агрономічного вступити. І жив Митро у батька свого, у домі тім. Аж покуль не прийшли серед ночі, у галіфах, із наганяками, та не вхопили за шкірки старого більшовичка, революцьонера заслуженого. Ухопили його за шкірки енкаведисти і до тюрми мринської на чорному "вороні" одтарабанили. Там йон і дуба врізав. Хтось із пакульчан, а наших у тридцять сьомому чимало там перебувало, бачив його тамочки, розтерзаного, у кровищі. Сам йон багато кровиці пролив, як ото такеє на землі нашій зчинилося, і йому судилось власною кров'ю захлинутися. Прости, Господи, гріхи його, не знає людяка часто, що чинить, наче мана яка нею верховодить. А синка його, Митра, з книжечками його агрономними, за поріг викинули і дім печатками опечатали. Дак йон ще рочків зо два по кутках городських тулився. Уляна йому наймала, поки учення своє не закінчив. А тади якось скоро його до війська забрали. І — наче у воду, без сліду, на десятки годочків пропав. Уляна думала, що уже й на світі синочка меншого нема…
Нічого такого яна не думала, Уляна Несторка, бо від самого Нестора Семирозума дання мала, і відкрите душі її те було, що для інших людяк за сімома завісами сховане. Ще як був йон підлітком, дивилася вона на долоньку його і казала так: "Митре, синку мій! Судилося й тобі, як мені колися з дідом твоїм, навколо світу обійти-об'їхать. Се як ми з ним горшки по селах околишніх возили. Надивилася я тади світу білого, людяк усіляких на усю жисть свою довгу. Тольки ж мандрівка твоя і довшою, і страшнішою незрівнянно буде, аніж моя. Багато горечка ти зазнаєш, мук великих, але дав тобі Бог силу велику і терпіння витримати усе теє. А знайдеш, що шукатимеш довгі роки, в собі самому, у душі власній". А хлоп'я було зирить на матку свою очима нетямущими і сміється. Се я сама усе чула і бачила, бо Уляна й мені за матку родну була довге врем'я, як мої батьки на той світ пішли у годі тридцять третьому. Чула і бачила, а не вірила, — що то за казки, думала, тітка Уляна розказує? Аж так воно і потекло, із годика в годик, як їй примарилося. Читала вона з долоні людської, як із листа, і з лиця читала, і з очей. Карточку я їй показала, хлопця, за яким душею сохла, перед війною се було, але ще ніхто про тую війну і гадки не мав, а вона мені і гомонить: "Не край, дівко, свого серця намарне, бо не жити вам разом, уже по нім земля сира скучає…" Одмахнулася я од її гомонки, аж ось забирають того парубка на войну фінську — та й на віки вічні. Знала Уляна багато з того, що людяці звичайній не дано знати. Але змінити нічого не могла у долі синовій, бо так записано було у книзі жисті його, а тую книгу ніхто не перепише. І казала вона: "На роду Митрові написано шукать і знайти для усіх висить людяк…"
А як брали Митра до війська, дали три дні на збори. І попішкував він до Пакуля, з матір'ю та ріднею сільською попрощатися. Бо так годилося. Уже він корінчиками чуттів своїх до міста приріс, уже мав симпатію, однокурсницю, уже друзів мав, і в училищі, і в міському спортивному клубі, де був не з останніх, надією тренера з волейболу. І Пакуль у думках його усе віддалявся, наче поїзд, з якого зійшов, і вже не цікавишся, стоїть він на станції чи покотив собі далі, по коліях холодних. Майбутня служба у війську — як неминуча перерва між уроками, на яких не стільки до слів лектора дослухаєшся, скільки милуєшся кирпатим дівчиськом за сусідньою партою. А по тому, коли відслужить, виконає почесний обов'язок перед Батьківщиною, — знову життя, сповнене принад, літа молоді, що їм зупину і кінця-краю не буде. Усе, що темного і тяжкого траплялося у житті, юна пам'ять стирала, як гумка стирає чорнильну пляму у зошиті з контрольною роботою. Смішного дідка у пенсне, із золотим ланцюжком, що його Митро, за наказом матері, чомусь мусив мати за батька рідного, суворі, стрункі люди в енкаведистській формі забрали серед ночі. Невдовзі причеліпала мати з Пакуля, із передачею в тюрму, для дядька Кузьми і дядька Несторка, яких Митро називав дядьками, хоч один був — братом, по матері, а інший доводився йому уже — племінником. Обох забрав "чорний ворон". В одну ніч. А може — і не в одну. Він не вельми розпитував. Про ворогів народу. Менше знатимеш — легше проживеш. Він ніколи не буде ворогом народу. Син за батька не відповідає. Великий, мудрий, добрий батько Сталін. Життя дається людині один раз. Це — правда. І прожити його треба так, аби кожна мить радувала і тішила тіло твоє. Він почувався енергійним і дужим, як молоденький бичок. І так само бездумно біг по квітучому лугові життя.
Як проминув Митро Будище, пішкуючи до Пакуля, ліс почався, листяний. І був ліс як щойно намальований, ще ніби й фарба на малюнку не засохла, іскріла в сонці. Бо — травень, бо — весна. І в тілі молодому, і в природі. Природа і людина — одне і те ж. Він пішов лісом, навпрошки, хоч дорога тут стелилася убік, ближче до берегів Невклі. Вищебечувало птаство на усі лади, а між кущів ліщини, у затінку, біліли розквітлі конвалії. Завтра, вертаючи назад, до Мрина, він нарве для своєї дівчини букетище конвалій. Оберемок конвалій, аби довше пам'ятала. Вони ще зустрінуться завтра на мринському Валу, біля першої гармати. "Або — біля тринадцятої…" — лукаво засміялася дівчина. Знаний у Мрині жарт, усіх гармат на Валу — дванадцять. Але він певен — біля першої. Дівча не байдуже до нього, він знає, хоч нічого такого між ними не було, навіть не поцілувалися. Він подобається дівчатам. На зеленій, геть у квітах, галявині упав у траву із сміхом щасливим. Барвисті джмелі гули над головою. А ще вище — молоде, ніжно-зелене листя дубів, а ще вище — небо, як гігантський блакитний парашут, у війську він обов'язково навчиться стрибати з парашутом, небо підкоряється сміливим і дужим.