Йому ж допомагали брати Володьки, командири ескадронів майбутні,— що ж, дай час, будуть і ескадрони, а то й полки (Ганжа уже запалився Федьковою вірою). Тут лише свиснути, лише почати, викресати лише вогонь: спалахне, розгориться — жоден німець не погасить!.. От якби тільки наші вистояли. Якби тільки німця погнали... Як у грудні сорок першого під Москвою... Якби він іще раз юшкою вмився — отоді й нам легше буде. Так що потерпіть, Володьки, настане й ваш час — ескадронами командувати. От тільки як вас одрізняти один від одного, хай легенько вашому таткові гикнеться?" Комеск перший, комеск другий?.. Ну, тоді розберемося: де ще ті ескадрони, а ти уже голову сушиш! — усміхнувся собі Ганжа. Виділив охорону, щоб зненацька хто не застукав, двох на дорогу послав: переймати Світличного.
Ходить Ганжа табором: дістають партизани із сумок, із Сидорів, хто чим багатий, чим хто розжився по селах, і тут проявляється вдача людська: хто розкрива свого сидора, аж зав'язки тріщать, а хто їсть, наче краде: руку до торби й швидше до рота. І погляд відсутній: мов, не чую, не бачу, як ти, голодний, слину ковтаєш.
Підійшов Ганжа до кількох торбохватів (вони й гуртувалися докупи, їсти сідаючи), привітався голосно:
— Хліб та сіль, православнії
Бликнули спершу неприязно, іншому відповіли б: "їмо, та свій, а ти рядом постій!" — а це ж комісар, цьому так не можна.
— Сідайте до нас,— посунулися, місце звільняючи.
— А чого, можна й сісти, якщо добрі люди запрошують! — примостився одразу ж Ганжа— Тільки що ж це мені: до кожного в торбу заглядати? Ану, давайте якусь шматину та й висипайте, хто чим багатий!.. Сипте, сипте, не бійтесь! Торби ваші не всохнуть! — І коли виросла ціла гора їстівного: і хліб, і сало, і масло, і ковбаса, й крашанки пополам із лушпинням (так, сучий син, у торбі й чистив), оглянувся Ганжа на партизанів, які поряд сиділи,— хто сухар гриз, хто окраєць черствий.— Хлопці, а ви ж чого?.. Люди ж добрі запрошують! Давайте до гурту!
Хлопців удруге запрошувати не треба: торбохвати аж стогнали, дивлячись, як зникає їхнє добро.
— Ну, спасибі вам! — звівся Ганжа.— Наївсь, напивсь — царем зробивсь! Отепер і подрімати не гріх.
Пішов до струмка, щоб напитися, а там на пружній м'якій мураві, на зеленому килимі, двоє лежать. Поскидали піджаки й сорочки і навпроти сонця, голічерева.
— Ану зводьтеся! — сердито Ганжа.
— А чого? — очима сонними сліпують.
— Похворіти хочете? Спинами на землю сиру!
— Не похворіємо.
— Я що сказав! — уже гримнув Ганжа.
.Звелись неохоче, піджаки й сорочки підібрали. Побрели, де вище.
Діти! Ну діти! Бач,— не похворіємо!..
Став на коліна, схиливсь до струмка, закинув у чисту водицю долоні: "Ну й смачна ж! Особливо після обіду добрячого!" Пригадав, які обличчя були в торбохватів,— усміхнувся. І одразу ж про кухню подумав. Обов'язково треба заводити кухню, годі харчуватися з Сидорів Добре б польовою розжитися, на колесах. А торби — не доведуть до добра. Сьогодні хліба чи сала, а завтра набій пожалієш товаришеві: відстрілюйся сам, чим у тебе лишилося, а мого не чіпай!
Отак-то воно...
Звівся, обтрусив краплини з грудей, оглянувся: майже всі спали. Лише біля підводи, що трохи збоку стояла,— Нелина постать. Чергує, боїться, що засне, не помітить, як Степан прийде до тями... І хоч Ганжа уже двічі до підводи підходив, пішов іще раз.
— Ну, як?
Хоча б міг і не питати: і так видно було, що хлопцеві не полегшало й трохи.
Неля повернула до Ганжі змучене обличчя, сумно сказала:
— Так само...
Дістала із кухлика мокру хустину, віджала воду, стала витирати Степанові губи — хустина почервоніла одразу.
— Ти от що, дочко, лягай, а я почергую.
— А ви?.. Ви теж не спали?..
— Де ж не спав?.. Я вже комарика придушив... Та мені багато й не треба... Лягай, лягай, бач, аж хитає...
— Я трохи... Півгодинки, не більше,— сказала лягаючи Неля. Підклала долоню під щоку й одразу ж заснула.
Ганжа вмочав хустину у воду, викручував, витирав закривавлені губи: "Потримайся, козаче,— ось лікар приїде. Лікар, він, брате, допоможе одразу..." А в серці вже звична тривога: як там Федір, не напоровся б на засідку. Хоча — вони ж усі в мундирах німецьких...
Швидше б верталися...
Прислухався мимоволі: чи не їдуть? Не їдуть. Тиша така — аж дзвенить. Тільки форкають коні, соковиту траву пощипуючи, та дихає важко Степан. І сонце вже на прузі: велике, задумливе. Буде й завтра гожа днина.
Од коней, од воза — тіні вечірні. Довгі, густі, прохолодні.
І вже місяць — блідим серпом. Ганжа подумки почепив на його краєчок відро — не зірветься, втримається. Отже, дощу не буде. На сонячні дні, на гожу погоду показує місяць: хлібам дозрівать, наливатися, врожаями багатими радувати. Тільки де той врожай, коли довкола — самі бур'яни! Якщо років зо три війна ця триватиме — люди забудуть, як і зерно кидати в землю...
Ба ні, не забудуть: бачив Ганжа, мимо сіл проїжджаючи, скопані, засіяні, вкриті хлібами лани,— розумів: не тільки із примусу, із страху перед поліцаями й німцями люди копали та сіяли. Бо й на вгороді у кожного, там, де росла раніше лише картопля, огірки та цибуля, тепер густою стіною стояли хліба. Пшениця і жито,— не ласувати, а вижити.
♦Ні, не так легко ізвести з світу цілий народ,— думав Ганжа, пригадуючи газети німецькі, де майже на кожній сторінці писалося про "життєвий простір".— Не так просто його викорчувати й знищити. Топталися по нас, кому тільки не лінь. А дядько як орав земельку свою, так її й оре. Як сіяв, так і сіє... І довіку буде свою землю о£>ати. Бо тут коріння його, яке не вирубає жодна сила у світі, як ти не вимахуй сокирою. Стовбур зрубаєш — лишиться пеньок Пеньок розхитаєш — коріння лишиться, яке вигребеш хіба що разом із землею. Тільки не пошита ще така торба: усю землю разом із собою забрати. А "простір життєвий", а тісно німцеві — дурневі тісно у хаті й самому..."
Задумався Ганжа та й незчувся, як зовсім звечоріло: досі виразне обличчя Степанове, з чіткими, болісно загостреними рисами, розпливлося, розмилося, і треба було нахилятися, щоб побачити губи.
Глянув на захід — зовсім погасло: ледь смужка Сіріє.
Годин десять, якщо не більше. По селах уже до сну лаштуються. А Світличного не чуть і не видно...
Простягнув руку до кухля, зачепив: кухоль брязнув, об щось залізне ударившись. А щоб тебе: Нелю збудив!
Підхопилася і до підводи одразу ж:
— Що з ним?
— Та нічого,— Ганжа сердитий на себе.— Кухоль осьо перекинув.
— А я була вже подумала...— І не кінчила фрази: таким страшним було слово останнє.
— Житиме Степан! — нарочито бадьорим голосом відповів їй Ганжа.— Ось привезуть лікаря — одразу ж поможе... А ти лягай ще поспи...
— Я вже виспалася,— сказала Неля. Намацала кухоль, хустину дістала і рухом обережним та ніжним (як у них, у жінок, це ловко виходить!) витерла губи Степанові— А ви йдіть, я вже сама...
— Ну, коли проганяєш...— Ганжа позіхнув — при думці, що зараз ляже в траву— Прикрий тільки, а то ще застудиться.
Одійшов од підводи, шукаючи місце, де можна було б прилягти, та й наткнувся на гурт партизанів, що сиділи, тихенько про щось розмовляючи.
— А ви, хлопці, чого не спите? Чи команди не чули?
— Та-а... щось не спиться.
Присів до них Ганжа, придивився: новенькі. Три дні тому до загону прибилися, всі з одного й села. Літ по сімнадцять, не більше, досі не знали, як і порохом пахне, а тут одразу ж — у бій! Звісно, що сон не братиме!..
Пригадав, як просилися — мало не плакали: "Та ми ж, дядьку, вже й поліцая убили, осьо і ружжо!" — показували на трьох єдину гвинтівку. А один із них, набурмосений, по всьому видать, ватажок, вигукнув зло: "І нікуди ми не підемо! Не маєте права! Ви що, Сталіна не читали?" — "Ну, що з ними робити?
— повернувся тоді Ганжа до Світличного, що стояв, під вусами посмішку зганяючи: хлопці йому явно подобались.— Що накажеш робить, командире?" — "Що накажу? — Світличний удав, що вагається, а хлопці так і вп'ялися у нього очима.— Коней доводилося пасти?" — "Та кожного літа!" — "І верхи їздили?" — "Аякже!" — "Що ж лишається, комісаре, робити! — розвів руками Світличний, а очі так і бризкали сміхом.— Хочеш-не-хочеш, а доведеться прийняти".— "Ой, спасибі вам, дядьку!"
— "Який я вам дядько?! — гаркнув Світличний.— Ви що, у загін прийшли чи на стайню?.. Кру-гом!" Крутнулися — замалим не попадали. І той, що тримав рушницю, притискаючи щосили до бока, прикладом важким товариша — лусь!
— Куди їх? — спитав потім Ганжа.
— Побудуть біля коней поки що. А там буде видно.
А сталося — одразу ж у бій. Тому й досі не можуть заснути. Бач, автоматами трофейними бавляться — ніяк не намилуються. Діти, ну діти!..
— Ви, хлопці, поменше їх сіпайте. Бо недовго й до нещастя. Ще награєтесь, встигнете...
— Ми не граємося — ми ворожу зброю вивчаємо.
— Вивчати треба удень... А вночі спати слід...
— А партизани хіба сплять уночі?
— А що ж — гопки танцюють?
— Партизани уночі тільки й воюють. "Бач, яке!" — упізнав Ганжа ватажка.
— Як тебе звати?
— Ну, Василь.
— Нувасиль чи Василь? — Хлопці розсміялись.— Це вже, Василю, коли доведеться, тоді й воюватимемо. Вдень, то й удень, а вночі, то й уночі.— Звівся, наказав уже строго: — А тепер — спати усім! Не ляжете — одберу автомати! Ясно?
— Ясно, товаришу комісар!
— Не кричіть голосно — людей побудите... Ну, спіть мені... Одійшов од хлопців, ліг горілиць у траву. Небо так і
гойднулося — опустилось донизу, зірки аж на повіки лягли, трава ж обплела руки-ноги. "Що це, невже я уже сплю?.. Де ж це Федір подівся?" І зімкнулося, й погасло одразу, і він провалився у сон...
— Комісаре! Комісаре! Та прокиньтеся ж! Німці!
— Як німці? Де?
— Звідси не видно. Пішли на горбок...
Дрімоти як не було. Спотикаючись, поспішав за чорною постаттю, що бігла попереду. Вискочили на пагорб: там стояв іще один партизан. У їхній бік навіть не обернувся: дивився перед собою у темряву.
— Ну, що? — спитав той, що привів Ганжу.
— їдуть.
Тепер і Ганжа побачив далеко на обрії снопики світла. Вони то спалахували, то пригасали, гойдалися то вгору, то вниз, зливаючись і знову на окремі пучки розсипаючись,— рухалися тією ж дорогою, якою нещодавно йшли і вони, од конезаводу вертаючись, от тільки ніяк не міг розібрати, скільки машин. Було тільки ясно, що не одна, та й, мабуть, не дві: німці підняли весь гарнізон, свого коменданта розшукуючи.