Кіннотники із штабного взводу підтримували зв'язок поміж окремими партизанськими групами; підривники замінували головні проїзди, а решта партизанів всюди перерізала телефонний зв'язок. Громили поліційні участки та кущі, піднімали населення на збройну боротьбу.
Погожого темного вечора Дмитро приїхав у село Супрунівку. Здалека помлів на майдані вогонь і на відблиск багаття направив коня. Освітлений хистким промінням, на колодах стояв дід Хмара з агітатором, присланим із штабу з'єднання. Міцний голос діда розлягався над натовпом гудінням великого дзвону:
— А в кого нема рушниці, знаходь дробовик! А нема дробовика, точи ножа. І ніж пригодиться. Бо що то може бути за чоловік, що ні одного свого ворога не вбив! Доля в бою завойовується. Хочеш жити — фашиста убий! Хочеш, щоб діти твої жили, — фашиста убий! Хочеш, щоб у тебе добро, щастя було, — знову ж таки його, гадюку, тричі убий! І скільки житимеш, стільки дякуватимуть тобі люди.
— Товаришу командире! — молодцювате підскочив Пантелій Жолудь, витягаючись в струнку, по-військовому. — Партизани вашого загону проводять мирну бесіду з громадянами села Супрунівка. Фашисти тут розгромлені ще дві години назад, — і, лунко вдаривши закаблуками, відступив на крок. Хай, мовляв, усі бачать, який порядок у загоні.
— Дмитре Тимофійовичу, скажіть людям слово, — вітаючись, підійшов дід Хмара.
Зіскочив з коня, розминаючи ноги і мружачись на ясне сяйво.
— Кращого, ніж ви сказали, нічого не вигадаєш, — осміхнувся Хмарі.
— Хай люди на командира подивляться. Це перед боєм важливо, — притишено промовив, обдаючи Дмитра м'якою сивиною бороди. І Дмитро підійшов ближче до людей та багаття.
— Добрий вечір, люди добрі! — стримано поздоровкався, почуваючи знайоме хвилювання, що водночас холодило і розігрівало все його напружене тіло.
— Добрий вечір, — багатьма голосами відповіла темрява, і пошепки пішло гуляти: "Командир приїхав... Ніби із наших країв... Та це ж Горицвіт Дмитро... Бригадир!"
Повітря пахло розквітлими садами, молодими пріснуватими травами, зігрітою землею; біля них сумовито повівала гіркуватим настоєм підіпріла кора недавно зрубаного дерева. Якийсь час вдивляючись в незнайомі обличчя, освітлені мінливим сяйвом, він до болю відчув усе горе і лихоліття, що нависло над кожним хліборобом, над його дітьми, над усією землею. І захотілося знайти таке слово, щоб кожному дійшло до душі, упало важким живим зерном.
Так, інакшої думки ні в кого не могло бути, хто був чесним громадянином свого краю: убий ворога, задуши його, втопи, що хочеш зроби, а зведи із землі. Тільки ту саму думку інакше можна було донести до кожного серця. І Дмитро, не маючи хисту красномовства, одначе тепер завжди відчував настрій людей і знаходив для них потрібне вірне слово, не підвищуючи голосу, не розмахуючи руками. Він соромився, що у нього щось може відрізнитися від звичного, тому й розмова його була така, наче він працював, — зосереджена, строга і підсвідоме лірична. Ви, певне, помічали, що у нас, буває, і танцюють — наче діло роблять: серйозно, стримано, але одночасно невидима усмішка таїться на устах парубка чи дівчини, і досить якогось незначного поштовху, щоб вона освітила обличчя новою привабною і стриманою красою. От така і мова була в Дмитра: не з чуття краси виходила вона, а з чуття суворої пережитої необхідності, а тому й краса її приходила пізніше, як задума після прослуханої пісні.
— ...А тепер ідіть відкопуйте зброю. А на ранок сходьтеся сюди. Нехай матері виряджають своїх синів, жінки — чоловіків, сестри — братів. І хай кожному буде добра вдача та слава невмируща! — закінчив своє слово.
Іще трохи погомонів із людьми і, скочивши на коня, поїхав перевіряти роботу взводів.
— Прибуде народу, товаришу командире, як води у повідь, — під'їхав Микола Остапець.
— Ти думаєш?
— І думати нема чого! — обізвався позаду Євген Свириденко. — Дай тільки допомогу людям — битимуть фашиста... До кого не кинься: як не дочку на каторгу забрав, так домівку спалив, убив когось, добро позабирав. За своєю владою зіскучився народ, за синами своїми. Нащо краще, візьму свого діда. Вредний такий, гудзкуватий, ніби корінь. Всі ми в колгоспі, все село, а він один вперся: "Жив по-старосвітськи і помру по-старосвітськи. Мене ваші колгоспи не скоро дочекаються"... Заскакую це якось напровесні додому. Ну, звісно, мати обнімає, плаче, баба теж реве. Аж тут і дід із печі обзивається:
— Євгене, це правильно, що наші фашиста під Сталінградом упень знистожили?
— Правильно, діду, — кажу.
— І до нас дійдуть?
— Безпремінно дійдуть.
— Коли б уже скоріше, а то я думаю-передумаю собі: як не буде їх довше — сам піду шукати своїх. Дійду чи не дійду, а шукати піду.
— А в колгосп, як прийдуть наші, підете?
— Перший побіжу, аби тільки своїх побачити... Та ти не смійся, чортів вилупку, напався на мене, коли я пирхнув: ніхто тобі такого права не дав з людської болісті сміятися. І так він це "людської болісті" сказав, що мене аж дрож пройняв... Багато у людей на душі запеклося. Кров'ю обкипіла теперішня проклята житуха.
* * *
Партизанський патруль зупинив їх при в'їзді в сусіднє село.
— Як справи, Федоре? — запитав Черевика.
— Хороші, товаришу командире, — наблизилась чорна, збільшена темінню постать. — Народ виловлює зброю по ставках, копанках, викопує з землі.
Перед світанком, сповнений утомою і тим радісно піднесеним настроєм, що охопив усіх партизанів, і тривожними думами про сім'ю, і міркуваннями, як найкраще провести удар на місто, він вирішив дати короткий перепочинок людям і коням. Постукали в двері просторої хати, і незабаром з сіней обізвався дитячий голос:
— Хто там?
— Партизани; Переночувати пустіть. Хлопчик відчинив двері і радісним, схвильованим голосом промовив:
— Заходьте, заходьте, тільки у нас постелитись нема чим.
— А де ж батько, мати? — запитав Дмитро, торкаючись рукою дитячої голівки.
— Убили їх, — обізвався з хати голос дівчинки. — Івасю, біжи в клуню по сіно!
— Я зараз, — метнувся хлопець на двір.
Поклали сідла під голови і лягли на широкому полу, що йшов од пічки до причілкової стіни. Дмитро умостив біля себе хлопчика і під його співуче жеботіння заснув чутким партизанським сном. Прокидаючись, чув на вулиці голоси, брязкіт зброї, форкання коней і знову засинав, торкаючись рукою худого тільця сиротини.
Уранці, коли сонце променем постукалось у шибки, він почув притишені голоси і шамотіння. Розплющив очі. Побачив, як босонога дівчинка років дванадцяти, зводячись навшпиньки, виймала із печі онишником чималий горщик.
— Ганю, збігай до тітки Марії за молоком. Скажеш — для партизанів.
— Зараз, тільки відціджу картоплю, — метнула чорними косками.
— Це ж у нас і хліба нема. Як ми будемо гостей вітати? — задумався хлопець, і його чорняве обличчя ніби постаріло.
Зворушений Дмитро підвівся з полу і довго дивився на дітей ласкавими і сумовитими очима.
— Як вам спалося? — підбіг до нього Івась. — Не замерзли? — і головою прихилився до Дмитрового плеча. Дмитро збудив своїх бійців і зразу ж наказав:
— Де хочете, а дістаньте для сиріт харчів. Зараз же. А потім роздобудьте корову, чи з громадського господарства, чи в старости.
— Дістанемо! — швидко підперезався Євген Свириденко і через хвилину вискочив з Остапцем у двір до коней.
Ганя швидко схопила глиняний кухлик і почала зливати Дмитрові на руки.
— Ой, горе моє! Куди ж ваші поїхали не поснідавши? — сказала таким жалісливим голосом, як говорять літні жінки, і кинулась до вікна.
— Вони скоро повернуться, — заспокоїв Дмитро.
XV
Було очевидно, що ворог про підготовку до нападу нічого не знав. Коли й дійшли якісь чутки — не повірив їм, бо ж у місті зібралась така велика сила. Фашисти, напевне, гадали, що якийсь партизанський загін напав на поліційний участок, а тому вдень із міста виїхала каральна група — щось із шістдесят піхотинців.
Дмитро наказав партизанам пропустити цю групу в ліс, а потім несподівано вдарити і ззаду, і з боків. Зв'язківці на всякий випадок метнулись обабіч од шосе за допомогою. Коли автомашини увійшли в глибину лісу, партизани всією силою обрушились на карателів, що, зіскакуючи на землю, лягали прямо на болотистій дорозі і уперто відстрелювались, аж поки їх не знаходила вірна партизанська куля або не розносила в клоччя граната. Кілька забруднених фриців здалося в полон, їх хотіли розстріляти у відплату за одного вбитого і одного тяжко пораненого партизана, одначе одвели до командування загону.
Біля Супрунівки Дмитра наздогнав зв'язківець-мотоцикліст, озброєний танковим кулеметом Дегтярьова, і передав наказ штабу партизанського з'єднання відправити обидві гармати з обслугою в розпорядження штабу. Хоча і жаль було, одначе зразу ж направив Остапця із запискою до командира вогневого взводу Підвисоцького.
По селах представники штабу з'єднання поповнювали партизанські загони озброєним населенням, перемішували його з обстріляними лісовими вояками. Окремо виділили дві групи досвідчених рибалок, щоб без затримки можна було переправлятись на другий берег Бугу. Жінки зносили перкаль і полотно для перев'язок — бинтів не було. Всюди по хатах топилися печі — готувались до партизанського свята. І в кожному дворі відчувався той щасливий і святковий настрій, що охоплює людську душу в хвилини найбільших переживань, коли зовсім не думається про своє особисте, бо воно так добре розійшлося в навколишньому, як сіль в окропі. Вірилося, що зовсім недалеко ходить щастя, і тому особливим вогником світилися прояснені очі, вільніше дихалося і легше ходилося по землі.
Не доїжджаючи до галяви, обсадженої вишняками і поритої давніми щілинами, Дмитро почув сердитий бас, що раз у раз зривався спересердя і переходив у гортанний клекіт:
— Я тобі сказав — не пущу! Значить, не пущу!
— Еге, так і не пустите. Сам утечу, — вперто твердив дитячий голос.
— Я тобі так утечу, що не сядеш і не ляжеш. Всього ізсиню, як буза.
— Нема такого права, тату.
— Ти знаєш, як мати .наша буде журитися, — почав доводити батько.
І зразу дитячий голос повеселішав:
— Я вже маму втішив. Вони сказали, щоб недалеко від вас тримався. Все ж може трапитися. А після бою щоб разом прийшли додому. От що!
— Тьфу на вашу голову! І мале і старе заодно! — сплюнув літній чолов'яга в короткій свитинці.