Це, товариші, ніякий жарт... А прав да... Гниль... Залишки зі .старого часу... І чи треба це терпіти далі?
Відповідь на це була проста:
— Викинути їх всіх до ста чортів і все,— загули всі майже в один голос.— В кооперативі треба навести порядок!
До Йона підступив маленький, згорблений, у підраному ватовому піджаку, спитий дядьчина. Це Сергіїв батько Макар.
— Знаєш, Йона,— казав він.— Вернувся Володько.
— Товариші! Вернувся Володько,— оголосив на голос Йон.
— Вернувся? Гов! — загули довкруги голоси.
І в цьому гаморі була ще одна мовчазна людина, яка почула цю вістку і сприйняла її діткливо. Це молода Йонова жінка Ганка, яка поралась у ванкірі за бугаєм і виглянула на хату, ніби хотіла краще чути, що скаже Йон.
— Ви його бачили, Макаре? — запитав він.
— Був у нас вчора.
Йон не питав більше, але Макар сам додав:
— Було там більше. Мабуть, радились.
— Нам їх наради не цікаві,— відповів Йон рішуче,— Хочу сам з ним бачитись.
Йон довго не роздумував, зняв з вішака короткого кожушка, підтягнувсь поясом, нічого не сказав і вийшов. Було після полудня, через молошно-сіру поволоку неба просвічувало сонце, зі заходу подував теплий, одлижаний вітер.
Йон одразу подався "на Дерманці", мав намір зайти до Володька, не застав його дома, невдоволений вертався назад, але біля Стратонової хати вони все-таки зустрілися. Володько вертався від Рони.
— Здоров, товаришу! — весело привітався Йон. Його широкі енергійні уста дійсно посміхалися, міцне підборіддя напружено витягнулось.
— Здоров, Йоне! — і потиснули міцно руки.
— А виглядаєш добре. Коли прибув? Не хотів би пройтися зі мною? — енергійно говорив Йон.
— Спішу додому, ще не обідав. А в чому справа? — відповів у тон Володько. Вони пішли в напрямку дерманських хуторів.
Йон не гаяв часу і одразу коротко, ясно і рішуче вияснив своє становище. Володько уважно його вислухав і без вагання заявив:
— Я, Йоне, не схвалюю твоїх намірів!
— Можливо, маєш на це свій план? — запитав він стримано.
— Мій план простіший простого: не розбивати села партійними чварами, кооператив лишити кооперативом — увести хіба до управи кількох енергійніших членів і звільнити Бухлова.
— Залишити Рону? Симона? Чайо-шахо-пияцтво? — підносив тон Йон.
— Краще це, ніж мали б закрити її взагалі.
— Її закриють так чи так. Не сьогодні, так завтра. Всі ті ваші чудові читальні та просвіти — закриють геть-чисто до цурупалка. Треба лишень, щоб закрили не задурно, не за прекрасне спасибі. Забрати все в народні руки, і тоді хай нам вирвуть.
— Про які такі народні руки мова? — питав невинно Boлодько.
— Трудящі руки комунізму! — патетично відповів Йон.
— А, Йоне! Які там трудящі і якого там комунізму. Коли ти став тим комуністом і що ти на цьому тямиш? От пішов би краще та побачив... А тоді й казав... Скільки їх там щодня тікає... З наших селян такі ж комуністи, як з тебе китайський мандарин. Я ніколи не мав ілюзії з цього приводу, але після того, що я там побачив... Ні, ні, ні! Тепер мене на це не візьмеш.
— Бачу, бачу! І не сумніваюся. Видно, там тебе напомпували. І так скоро. Не маємо про що говорити, ти там не був, а судити по втікачах може хіба сліпа курка. Всіляка та буржуазна сволота, класова наволоч, відпадки народу, і Тікають, бо знають чому!
— О, напевно, знають. Але ти не знаєш. Ти лиш можеш сердечно блюзнірити, і коли б ти це розумів — це був би страшний гріх, але ти, не дивлячись на всю твою бундючність — звичайна, жалюгідна, замотиличена вівця... І одного разу... Пам'ятай! Ти будеш гірко розчарований! — казав Володько і дивився гостро до очей Йона.
— Так ось за що пустила тебе офензива,— відповів в'їдливо Йон.— Ніяке диво. Аж тепер ми тебе розкусили — куркульська ти воша. Маєш щастя, що ти туди не попав, але ми і тут з тобою порахуємось.
— Ха-ха-ха! — розсміявся Володько.— Бідний, зворушливий біднячок Йон... Світовий пролетар! Ха-ха-ха! До побачення! — І Володько приспішив крок.
Йон було на хвилинку зупинився, був приголомшений, спочатку не знав що сказати, такої реакції він ніяк не сподівався, сердито дивився у спину противника, ніби бажав і його знищити, а потім круто повернувся і швидко пішов назад.
Ці дві чорні постаті на білому тлі землі таїли в собі початок глибинної і вічної протидійності, що на ній, можливо, побудовано і саму цілість дії у всій її маєстатній красі і славі.,
— Тут приходив отой... Як його... — казав Матвій, що зустрів Володька, виходячи з клуні запорошений, як мірошник.
— Йон! — допоміг пригадати йому Володько.
— Еге. Хотів з тобою говорити,— казав Матвій, обкидаючи з бороди куряву, що набралася цілими френдлями. І до цього додав: — А як воно там? Чи не міг би і я заглянути на ті ваші збори?
Володько здивовано глянув на батька. Що це, мовляв, має значити? Він ще ніколи не чув, щоб батько якось цими справами цікавився.
— Певно, що можете,— відповів він.— Це дуже важливі збори. Навіть дуже важливі.
Одразу, як тільки Володько пообідав, він знов подався на село. Не міг допустити, щоб не бути там завчасно. Ціле село було на ногах. Ще далеко перед початком зборів люди стягалися під будову кооперативу. У самій будові, у малій кімнатці продавця, відбувалося приспішене, надзвичайне засідання управи. Володько не був її членом, але попросив дозволу там бути. Андрій Андрійович сидів на своєму місці голови, курив цигарку за цигаркою, дивився поверх свого пенсне і нервово ворушив своїми повними устами. Всі члени, навіть збунтований Ілько, були присутні, але в цей момент центром уваги був Симон. З ним діялось щось дивне. Він сидів збоку на лаві розчервонілий і розгублений... Про нього саме йшла мова.
— А, Володько! Сідайте. У нас тут забавна штука,— казав Андрій Андрійович.— Гідна пера як не Шекспіра, то бодай Гоголя. Наш старий, добрий "бідний чоловік Симон", іменуємий Зелотом, задумав нас залишити. Признатися, я завжди був переконаний, що він майстер на всі руки, але такого, їй-Богу, не сподівався. Ось послухайте, яким обдарував він нас апостольським посланієм,— казав Андрій Андрійович своєю вченою мовою.
Симон, як жар червоний, звівся на ноги і, затинаючись, почав говорити:
— Ан... Андрію Андрійовичу... Я... Я прошу не робити з цього кпини... Кожна людина має своє сумління і... Андрій Андрійович йому в тон перебив:
— Дорогий Симоне. Дуже прошу. Не думаємо гвалтувати вашого сумління... Ми тільки ще раз хочемо посмакувати вашою пречудовою, високовченою теологічною елаборацією.
Невідомо, чи Симон зрозумів відповідно ці слова, але він, заїкаючись, казав:
— Ну то... Може, я... з дозволенієм... вийду. Ізвільняйте! Будьте всі со Христом...
Він встав, смиренно зігнувся, втягнув голову у плечі і вийшов.
Виглядав на блаженного. І коли за ним зачинилися двері, захриплий Кіндрат зауважив:
— Трохи забагато пив... Вступило в голову... Ось прочитай, що він там накатав... — Кіндрат взяв зі столу сірий папірець і подав його Володькові.
Володько намірився читати мовчки, але Кіндрат вимагав:
— Вголос. Хочемо всі чути! Маємо другого Йона... З другого кінця...
Володько читав: "До Управи Кооперативу в с. Тилявці. Заява. Я, нижче підписаний член кооперативу в с. Тилявці, бажаю уступити з партії кооп. на підставі слова Божого, а саме: 2 посланія до Коринфіян 6 і 14 вірш і од св. Іоана 18-4 вірш і за того я не хочу бути в спілці (до Галатамів 5 розд. 20-21 вірш, до Ефісіян 4-31-32, філіянців 4 р. 5 вірш). Зістаюсь люблячий вас брат Симон Кисілюк",— прочитав Володько і мовчки положив папірець на столі. І при тому думав: і що це справді з тими людьми діється... Рона мав свій іронічний вигляд, Кіндрат затиснув міцно зуби, щоб не лайнутися, як він казав, "по матушкі", а всі інші безвиразно мовчали. Сергій запропонував поставити ту заяву на голосування, більшість було "за" і Симона виключено з "партії кооперативу". Розібрали ще кілька питань, оминали справу опозиції, переглянули книговодство, і на цьому скінчилося. Швидко хилилося до вечора.
У головній кімнаті читальні збиралися люди. Їх було скрізь повно — на вулиці, у сінях, у крамниці... Курили, спльовували, гуторили, сміялися... О сьомій годині, як було заповіджено, розпочато збори. Відкривав їх Рона. На голову пропонував Миколу Кочмарука. Саме в той час, дуже шумно, демонстративно прибув Йон з цілим своїм штабом, а що всі передні місця були заняті, вони розмістилися ззаду по обох боках зали, переважно навстоячки. Йон якраз зачув пропозицію Рони і одразу попросив слова.
— Я пропоную на голову дядька Семена.
Зчинилось замішання. Всі знали Семена як того, що возив Габльові горілку, що добре пив горілку, але не того, що вмів би провадити зборами. Одразу підняв руку Володько.
— Я б пропонував Сергія,— сказав він рішуче. Взагалі Володько мав поважний і рішучий вигляд, що скоро всі помітили.
Більше не було зголошень, Рона подав всі три кандидатури на голосування, голосували одверто підняттям руки і... О! Сергій дістав більшість. Навіть чималу більшість. Це Володька підбадьорило, вважав це за добрий знак. Сергій заняв місце голови... Це вперше головував такий молодик, що не конче всім подобалось, дарма що Сергій намагався втримати поважний і діловий вигляд... А вже ніяк не подобалось це Йонові, який, одначе, намагався цього не виявляти.
Народу було багато, але постійно прибували все нові і нові члени, простора кімната читальні ледве могла всіх вмістити. Далеко не всі могли сидіти, а чимало мусило просто стояти по кутах і ззаду поза рядами лавиць. Було душно, світилась велика "лампа-молнія", над головами стояла поволока диму. І було порівняно тихо. Спереду говорив той чи інший член президії...
Але ось багато голів повернулося назад. Що сталося? Нічого особливого. Це тільки повільно, незграбно втиснувся у двері дядько Матвій. У своєму жовтому кожусі, дебелий, широкий, повільний. Увійшов, сказав байдуже "добрий вечір", зняв чорну вовняну шапку і розглянувся по читальні. Багато здивування, бо ж, як відомо, останніми роками Матвія рідко бачили між громадою, перестав навіть приходити на "сходки", за винятком хіба церковних відправ.
Але він завжди робив особливе враження, де б він і коли б не появлявся, що одразу відчулося і тут. Сергій перервав свою мову, а Рона встав і церемонно промовив:
— Дядьку Матвію.