Я забилася знову під піч, лизала пальці, кров була солена, як сльози. Надя припала до мене і затихла. І цієї ночі вона померла, відмучилася, бідна. І досюль, хоч уже багато годків спливло, здається мені, що вона ходить ночами по хаті і їстоньки просить. Так яно у голову мою залізло. Переслідує мене видіння сеє, тольки очі заплющу.
Уранні батько погойдався на могилки копать нашій Наді яму. А мати загорнула тільце Надине у хустку і почала приголошувать: "Ой донечко, донечко, нащо ж ти пішла од нас?!.." Я слухала-слухала та й кажу: "Дак ви ж, мамо, самі її на той світ відправили…" Тади яна прив'язала мене у хліві темному, до сундука старого, ще й руки назад завернула. Мені сильно боліло, і я плакала. Так вона робила, бо так їй батько наказав. Сама ж пішла з дому. Коли се приходить наша тітка Оксана і запитує в Олі, де наша матір. А Оля відповідає: "Мама пішла на могилки, за лікарню". — "Чого яна туди пішла?" — "Бо Надя померла і яни з батьком закопають її у землю". — "Коли Надя померла?" — "Сьої ночі". А я сеє усе чую з хліва, бо вони у дворі балакали, хочу гукнуть до тітки Оксани, а вже голосу нема, шиплю тольки, як гадючка. Тут тітка далєй питає: "А де ж ваша Таня?" — "Таню мама прив'язала у хліві, до сундука. Бо Таня такая противна, де що знайде, хапає і їсть". — "А може, ви їсти їй не даєте?" — "Ми і Наді їсти не давали, — каже Оля. — Вона й померла…" Дак тітка Оксана знайшла мене у хліві, одв'язала від сундука і повела до голови колгоспу. А тади головував у нас на Горі Андрій Кривий. Вислухав йон тітку Оксану і каже: "Будеш, дитино, у яслах колгоспних жить і няням помагать за малими дивитися". У яслах мене нагодували, і я там зосталася. Батько з матір'ю закопали Надю, вертаються з могилок, а мене у хліві нема. "Де Таня?" — запитують в Олі. Та розказала. Дак батько прийшов у ясла і хотів мене забрать. Але Андрій Кривий вийшов із контори і насварився на нього: "Ти, Чорний, дєток своїх голодом мориш, аби скоріше на могилки однести і закопать, де совість твоя людяцька, іди одсюль!" І батько пішов ні з чим.
У яслах мені було добре, няні жаліли і давали їсти. Але до батька з матір'ю мене таки тягло, дитя є дитя. Одного дня подибала я додому. Се уже було під осінь. Вулицею бігла колгоспна свиня і вкусила мене за руку. Переступаю поріг — мати пече хліб у печі. Рука мені так боліла, що я місця не знаходила. Присіла коло печі, а гаряча заслонка упала і обпекла мені другу руку. Мене поклали до сільської лікарні. І се було для мене луччей, не було щастя, так нещастя помогло. Бо коли мати пекла хліб, а я сиділа ще на призьбі, з рукою покусаною, батько казав до матері, і я чула: "Дай, Тані гарячого хліба, щоб наїлася і померла…"
У годі тридцять четвертому у нас народився Івасик. Батько з матір'ю і його зі світу згубили, хоч уже й луччей нам жилося, люди вже не мерли од голоду, як ранєй. На личико Івася вони клали подушку, щоб йон задихнувся. А я подушку зніму, нажую хлібця, у марлю покладу, дам Івасику, і йон смокче. Гарненький був хлопчик, білявий. Тут мене знову поклали до лікарні, сильно ноги боліли, коліна попухли. Болєй місяця колодою у ліжку лежала. Стала виповзати на вулицю, бачу, мати несе повз лікарню у бік могилок ящик од посилки. "Що се ти, мамо, несеш?" — запитую. А вона мені відповідає: "Івасик наш помер". Тут я не стрималася, хоч ще слаба була: "Се ви з батьком його убили!" — "Що се ти, Таню, таке дурне мелеш! — матір до мене. — Івасик сам помер". — "Покажи". Вона ящик відкрила — Івасик геть синій, зігнутий. Мені й досі тяжко згадувать. Дуже тяжко такеє забути. Потім я дошкутильгала до свого ліжка, лягла і плачу. Аж заходить лікар наш, запитує: "Чого се ти, Таню, плачеш? Мо', тебе хто зобидив?" Я розказала. Дак йон батька мого перестрів на вулиці і сильно сварив. А з батька як із гуся вода: "Не вірте ви Тані, яна у нас — дурочка…"
І болєй я вже не пішла додому, а робила у сільській лікарні що могла, носила воду і помагала посуду мити. Там мене добре годували. Тольки, бувало, наллють мені супчику, а я — не їм. "Чого ти, Таню, не їси?" — повар запитує. "Понесу луччей додому, — відповідаю, — у нас є маленький хлопчик, мама дає йому цицьки, а там — нічого нема. Я мамі супчику однесу, яна поїсть, і з'явиться у неї молоко для маленького". А се уже у нас Петрусь народився. Повар похитає головою і каже: "Їж, дитино, я і для мами твоєї дам".
І такочки плелася моя жисгь, за годом — год, довго розказувать, коротко слухать. У голоді, холоді, роботі і в радощах маленьких, житейських. Чого тольки я не робила — і дєток чужих няньчила, і череду сільську пасла, і торф на болоті копала. Як ні тяжко жилося, а сонечко блисне уранні — уже й радієш. А найбільшою радістю моєю було — до лісу піти, із лісом говорити. Ліс мене чув, і я лісу голос чула. Душа в душу ми з ним, лісом, жили, і болєй нікого мені не треба було, хоч уже в дєвки вибивалася і хлопці й парубки задивлялись на мене. А в годі сорок третьому, уже наші вернулись, обидили мене сильно і хворою по-женськи навік ізробили. Се я тади посильною в сільраді була, і послав мене голова аж у Крутьки, у військову частину по якийсь папір казенний. Узяла я конверта з тим папером і назад поплелася, а вже сутеніло. Як вийшла я з Крутьків, на Чумацький шлях, наздогнала мене велика машина воєнна. У кузові сиділи солдати, а в кабіні — капітан і шофер. Машина зупинилася, і капітан каже: "Сідай, дєвко, підвеземо, куди тобі треба". Я подивилася — людей багато. "Добре, — кажу, — висадите мене у Пакулі, коло сільради". — "Де тобі треба буде, там і висадимо", — се капітан. Але вони трохи проїхали і в поле звернули. "Зупиніть, — кажу, — мені — в Пакуль". А вони — регочуть. І капітан — руку мені під кофтину, а там — конверт із папером казенним. "Що це у тебе тут? — запитує. "Письмо од нареченого, з фронту". А вже машина серед поля зупинилася. Дак йон, капітан, конверта з папером казенним не чіпав болєй, а каже: "Я — перший, потім — шофер, а тоді — хто із солдат захоче…" — "Ви що, жартуєте?" — питаю я. А йон: "Німці з вами жартували, а ми, хохлушко, не для жартів вернулися". Я почала плакати, а капітан нагана дістав і командує: "Іди!" Одвів трохи од машини, на просянище: "Лягай!.. Чого ревеш, як корова?!" Дак сперва — йон, тади — шофер. Далєй солдатам капітан каже, а яни — ні. Завели машину і поїхали. А я серед поля лишилася, розтерзана, хоч умирай. Виповзла якось на шлях, коли се ще якась машина гуде, фарами у мене світить. Аж то легковушка, а в ній — майор і перекладачка, сих я вже знала, яни у нашому селі стояли. "Що з тобою, дівчино?" — запитують. Розказала. "Номер машини пам'ятаєш?" — майор до мене. А я тади ще й літер толком не знала, се я уже на шахті трохи навчилася. "Ну, ми їх все одно знайдемо і розстріляємо!" — майор каже. Посадовили яни мене у легковушку і в госпіталь свій завезли, у Мрині. Дак я два місяці у госпіталі пролежала. А як мене уже виписували, лікар і каже: "Підлікували ми тебе як могли, але по женськи на усю жисть свою калікою зостанешся". Так воно і вийшло. А чи хто шукав обидчиків моїх, не знаю, мабуть, война усе списала.
Трохи пожила я в Пакулі, після госпіталю, коли — хлопців молодих на Донбас забирають. Я підійшла до вербовщика: "А мене візьмете?" — "Я приїхав по дезертирів, — йон сміється, — а ти — добровільно?" Так я потрапила у Донбас, на шахту, і полюбила шахту, і там мені добре жилося, хоч і робота сильно тяжка, поки під вагон потрапила і руку мені зламало. Але про сеє я уже писала у розказі своєму. Як забирали до лікарні, казала я товаришам і начальникам: "Вилікуюся і повернуся в рідний забой". Але — не судилося, бо рука неправильно зрослася. Про сеє я теж уже розказувала. Дак зробили мене черговою у шахтарському гуртожитку і ліжко мені дали. І було мені тади добренно, бо люди навколо і карточки хлібні йшли. Аж приходить писемце од матері, з Пакуля: "Таню, донечка наша, був у нас великий недорід, голодуха тепер страшна, мені уже не жить на світі, а дєток наших — приїдь і забери". Що було робить? Продала я карточки хлібні і все, що мала, тольки й зосталося, що на мені. Та й поїхала.
Припішкувала у Пакуль, переступаю поріг хати нашої. А було сеє уже в годі сорок сьомому, навесні, тади люди пухли у всьому Краї. Переступаю се я поріг, Оля наша лежить, худюща, самі кісточки, біла, як смерть, а Петрусь, як побачив мене, розплакався: "Таню, сестричка наша дорогенька, батько останнє спродав і пропив, тади корівку з двору вивів, продав, нічого нам не залишив, а сам повіявся у світи чужі. Коля наш був коло його, як він корову на хуторі продавав. Дак каже батько до Колі: "Ходи, сину, додому, ставте у піч воду, я крупів у лавці куплю, каші наваримо". Коля ледве приплівся до хати, розказує, що батько сказав. Ми скип'ятили воду, вона вже геть википіла, ми долили, ждемо, виглядаємо батька з крупами, а його нема. Тади розказують люди, що бачили його у Мрині, на станції, у Західну поїхав. Дак Коля. бідний, Іде на тому тижні від голоду помер, батька не дочекавшись, а ми з Олею — додихаємо". Заплакала я, про Коліну смерть дізнавшись, бо любила брата свого; як хворіла, у війну, йон водички приносив, добрий до мене був. Тади й запитую в Петруся: "А де ж мама наша?" — "А мама, — Петрусь розказує, — у пригребиці лежить, опухла геть". Пішла в пригребицю, за хату, а мати вже не пізнає мене. У руках у неї був камінь, і яна той камінь гризла. Розмочила я у воді кусничок хліба, що з собою принесла, на карточки в Донбасі видали, дала матері, але вона уже і їсти не здатна. Поклала я матку родну на тачку, одвезла до лікарні сільської, їй там щось укололи, але яна тольки кричала: "Я їсти хочу!" — і уночі померла. Пішла я по родаках, щоб помогли хоронити, але не було в людяк голодних сили яму копать. Пішла я до колгоспу, а голова каже: "Вона у пас не робила, і хоронити ми її не будемо". Дак узяла я заступа, сяку-таку яму видовбала в цілику, на могилках, Оля і Петрусь руками землю вигрібали. Загорнули ми тіло матері нашої у рядно стареньке і земелькою сирою засипали. Аби тольки пси голодні кісточок не розтягли.
Поплакали ми над могилкою, матка є матка, якою б яна до нас не була, та й почали у дорогу далеку збиратися.