Перетерпимо. Не раз нагорюємось, наплачемось, а перетерпимо, дітей збережемо. А потім так заживемо! На руках Дмитро носитиме тебе. Спом'янеш моє слово. Та й пішли, доню.
Мовчки минули шлях і, вже спускаючись в долину, оглянулись назад.
Пишною білою хвилею підіймався їх сад, зеленими вогниками перехитувались під хмарами тополі, із вишняків червоно блиснули шибки хати та й погасли. Стежками, поза городами, з клуночками, вузликами в руках поспішали до лісу поодинці і невеликими гуртками чоловіки та жінки. Десь окрай села скреготнув чергою автомат, на мить плеснув жіночий крик і обірвався. Зупинилась Югина і знову прискорила ходу.
Із лісу пішли на болота в непролазні зарості вільшини і верболозу. Несказанною блакиттю грала в зелених берегах вода; дурманячи голову, міцно пахла кінська м'ята, татарське зілля, а над болотом тужили чорні білогруді лугові чайки.
"Чиї ви? Чиї ви?" — горюючи, запитували вони утікачів, і Югині здавалось, що птиця питає про її дітей.
"Отця і неньки", — відповіла в думці, пригинаючи і вминаючи на невеликому пагорбі верболіз, щоб можна було прилягти у схованці.
"Де ж тепер Андрій?" — знову прокинулась тривога, і кожної хвилини підводила молодицю з кущів.
Коли Андрій ускочив у двір Бондаря, на другому кінці вулиці вже з'явилися фашисти.
— Рятуйтесь, діду! Гестапо! — гукнув хлопець і галопом виїхав з подвір'я.
— Ти куди, чортове насіння? — гукнув Сафрон Варчук, коли хлопець вилетів на майдан.
— За вашою смертю спішу! — злісно закусив уста, підганяючи коня нагаєм.
— За моєю смертю, щеня!? — Але поки Сафрон зривав з плеча гвинтівку, хлопець уже був далеко від нього.
— Брешеш, не втечеш. Іч, погань проклята. Не вирвеш з корінням — хвильки спокійно не проживеш. — Андрій уже зник у другій вулиці, а Сафрон попрямував до школи. Досадно було на райуправу: подаєш ті списки, а забирають людей мало... "Чи нема там їхньої руки? Самі, сукини сини, розведуть партизанів. Насилу-насилу домігся, щоб тепер прочистили село... Видать, не сподівався Бондар такого. Утік би давно. Хитро я обтяпав дільце, — і мимохіть подумав про майно людей, які мали сьогодні розпрощатися зі світом. — Хоч би Ліфер з Митрофаном не почали раніш порядкувати... Послати б їх кудись з якимось дорученням... — В хвилюючі думки неприємною згадкою вплелися слова Андрія. — Іч, щеня. Ще мамине молоко на губах не обсохло, а він за чиєюсь смертю їде. На той світ поїдеш з сукою, що виплодила таке добро". Пересмикнувся од злості Сафрон і не помічає, що прямує на гестапівців, які ведуть Івана Тимофійовича. Плачучи, позаду іде Марійка.
— Сафроне Андрійовичу, за що така напасть на нас? Заступіться, Сафроне Андрійовичу, — благаючи, ловить за руки Варчука.
— Нехай ваші більшовики заступляться за вас, — зло перекошує обличчя, висмикуючи руки з чорних, чіпких пальців Бондарихи.
— І заступляться. Ти ж, Іудо, як скажена собака, у безвість підеш Марійко, не згинайся перед мокрицею. Чуєш! Він твоїх ніг не годен цілувати. — Іван Тимофійович, накульгуючи, з презирством і ненавистю дивиться на чорне носате обличчя Варчука і прямує курною вулицею до своєї смерті.
Та його слова не можуть заспокоїти дружину, — наче причинною стала. Округлились очі, наповнені сльозами і мукою. Вона знову кидається до Варчука, і той довго не може вирватися з її рук. Потім Марійка бігцем наздоганяє, гестапівців, плачучи, поривається до Івана.
Зашкваркотіла чужа мова, і вся середина загуділа у жінки, коли на її спині загупали приклади.
Відкинулась жінка назад. А із рота вперед вдарила цівка крові, зачервонила зуби й уста.
Схлипуючи, Марійка рукою тягнеться до коміра, розриває петельки і опускає руку до висохлих землистих грудей.
Що це із нею? Невже це не сон? Невже не сон?.. Ось прокинеться і знову побачить себе на подвір'ї зі своїм Іваном, побачить Югину, Дмитра, внучат... А всередині щось кипить, забиває болючий подих. Рукавом обтирає губи і раптом скрикує, побачивши на полотні смугу запеченої крові.
Похитуючись, скривавлена, з розплетеними косами, біжить за чоловіком. Темніє в очах, чи то прокляті шинелі затемнили увесь світ? Краєчком ока помічає, що гестапівці женуть Софію Шевчик. За материну спідницю вчепилася меншенька дочка, а старша йде, нахиливши голову, затінена чорною терновою хусткою.
Куди ж дітей ведуть?.. Діти мої дрібненькі, пальчики рідні... Де ж Югина, Ольга?.. Андрій конем поїхав...
Сива голова Івана гойднулась біля повороту... А куди ж тебе ведуть, мій муже?
Вона простягає руки до чоловіка, скривавлені і чорні. Чиїсь чужі округлі очі впиваються в Марійку, над нею майнула тінь, тупий біль відкидає жінку до плота. Бондариха падає горілиць на курну дорогу, ловлячи до болю розширеним зором високе, недосяжне небо...
Село зганяли на площу біля школи, Мовчазні, похмурі хлібороби, заплакані жінки так ішли на той майдан, неначе земля мала запастись під ногами.
— Чого волочиш ноги, як мертвяк! — часом розірве зловісну тишу сердитий окрик, зів'ється гума та короткий крик сплесне і зразу ж обірветься.
"Що воно буде?" — питали очі, стрічаючись з очима, а знекровлені уста мовчали.
"Що воно буде?" — боліло серце в кожного. Одна думка наздоганяла іншу, одна одної не веселіша.
На низькому дощаному помості біля самої груші-дички стояли три гестапівця. Буйним цвітом розквітла розлога груша, і на її тлі чужі постаті були страшні і огидні, як гадюки в квітнику.
Із школи вивели під охороною Івана Бондаря, Уляну Більську, Семена Побережного, Кирила Іванишина, Петра Зубака, Павла Шестопала, Карпа Ільченка і ще якусь невідому жінку. Коли їх довели до груші, на поміст, похитуючись, виліз Сафрон Варчук.
— Панове! Німецька справедлива влада нещадно карає тих, що служили вірно більшовизму. Ще й серед вас є такі сукини сини, що помагають партизанам. Так не втекти їм від петлі, як оцим злочинцям, що стоять перед вами, — тикнув пальцем вниз на оточених людей. — Кайтеся, кажу вам. Бо не діждетесь своїх більшовиків. Не діждетесь!
— Діждемося, — глухою хвилею пронеслося над натовпом.
— Що?! — підскочив і затупцював на помості Варчук, впився в людей, немов випитуючи, хто промовив це слово.
Мертва тиша була йому відповіддю. І тільки сотні очей так скинулись на нього, що він зразу обм'як, мерзлякувато повів плечима, махнув рукою і зліз на землю. І зразу ж гестапівці уміло заарканили дерево кількома петлями.
Першого потягнули на поміст пораненого Ільченка. З-за плеча оглянувся він, потім обернувся до людей. Тихим голосом, немов поздумуючи над кожним словом, твердо промовив:
— Прощайте, добрі люди... Дітей моїх не забудьте. — І дрогнули губи, перекосились.
— Не забудемо, — простогнав майдан.
Зразу ж петля в'їлася в тонку шию чоловіка. А товстий гестапівець з засуканими рукавами двома руками крутнув Карпа, і він закрутився на шворці, неначе веретено. Задоволено засміявся фашист. І той широко роззявлений рот з жовтуватим сяйвом запінених зубів був страшніший од самої смерті.
— Ааа! — сколихнувся майдан і побачив над помостом поблідле обличчя Івана Бондаря.
— Прощавайте, люди! Ви перше пишалися моєю чесною працею. Тепер і смерть прийму чесно, не згинаючись перед напасником. Тільки самі не ждіть такої загибелі. Ворог вішає нас, бо йому сліпить очі сонце з Москви. Ідіть назустріч своєму сонцеві. Знаходьте свою праведну путь.
Хвилею зітхнув натовп, і Варчукові здалося, що з сотні грудей вирвалось: "Знайдемо". А може то почулось? Підвів голову, але ніхто не подивився на нього. В сотнях очей горіло горе, біль і важкий упертий вогонь.
Удар держаком пістолета кинув Івана з помосту. Іще щось хотів сказати роздертим ротом, але кров стишила слово — не почули його люди. Так, піднісши на руках, і повісили Івана Тимофійовича не з помосту, а з землі, на одній з нижніх гілок. І знову гладкий гестапівець, оголюючи в усмішці жовті зуби, крутнув повішеного до себе, і він закрутився, пригинаючи гілку донизу. На сиву голову розколихане галуззя вронило кілька білих пелюстків і довго тремтіло кожним округлим, як сердечко, листком.
— Ой, людоньки! За що ж нам такі муки! — вирвався зойк з чиїхось жіночих грудей, і знову моторошна тиша, чорна і страшна, як вода на глибині...
Софію з дітьми спіймали вже на городах. В селі Созоненко приєднав до них учителя Василя Хоменка, вказав гестапівцям на хату Шевчика, а сам подався до школи.
Куди ж їх ведуть? Усіх до школи, а це?.. Еге ж, до їхньої хати... Там баба Орина зосталася, опухла, напівмертва.
Софія взяла на руки заплакану Любу, схилилась над нею, поцілувала у лоб і не помітила, як своїми сльозами окропила дитяче личко... Ось і подвір'я їхнє. Шумлять вишняки попідвіконню. їх сам Григорій садив... Григорій! І не нажилася з ним, а вже відходить життя.
— Ааа!.. — скрикнула, начеб фашист ударив прикладом не у вікно, а в її груди...
Вже й хата, її нова хата горить. Вогонь червоними хустинами пішов низом попід вікнами. Іще тісніше притулила дитину до себе. І так її крізь розтрощене вікно кидають з Любою в хату залізні слизькі руки. Потім, кривавлячи долівку розбитими ногами, до неї підповзає Катерина, насилу-насилу устає з ліжка баба Орина і щось тихо говорить старий учитель. Навіщо тепер слова? Хіба і так вона не чує, що прийшла смерть?
Їдкий дим і спека забивають хату. Софія кидається до вікна, обдирає руки об шматки скла, виглядає в сад. її зустрічають холодні скляні очі. Лунає постріл, і кров заливає праве плече молодиці. Але її тіло наче каменіє — не чує болі.
— Не плач, дитино. Наш тато їх усіх переб'є. Усіх, моя доню, — обливає сльозами і кров'ю Любу...
Далеко за вогнями Софія бачить Григорія: поспішає він з хлопцями в село. І молодиця, заплющуючи очі, ступає крок уперед, назустріч своєму чоловіку...
Потім вона бачить, як, обнімаючи Катерину, застигла посеред хати баба Орина, як, закусивши в роті пальця, стоїть посеред хати Василь Григорович, як темніє в диму обличчя Люби. Вона її пригортає до себе. А спека вже виїдає очі. От-от спахне сухий, як перець, волос. Вчувається: зараз витечуть очі, і Софія лягає обличчям вниз на земляну долівку, прикриваючи руками меншеньку, що вже захлинулася димом.
— Доню, ти ще жива? — і не пізнає свого голосу. Гірка жарінь забила шорстким болем.
Мовчить Люба...