Видно шляхи полтавськії

Борис Левін

Сторінка 17 з 138

— Не можу зрозуміти, в ім'я чого вчинено дике злочинство.

— Що ж саме?

— Це був мій учень. Сирота. Простого звання хлопчик. У чомусь він завинив. І його покарали. Та як? Позбавили живота, — мов стогін, вирвалось із грудей. — Хіба ж міг я після такого злодіяння залишатися там? Немислимо і протиприродне там жити.

— Гріхи... гріхи... — зітхнув Голубович, але нічого до сказаного не додав. Сухий, високий, з сивими козацькими вусами, він чимось нагадував Харитона Грушу із Коврая, але той темніший обличчям, волосся в Харитона майже біле, погляд твердіший, рука, мабуть, міцніша.

Закінчивши курити, Котляревський обережно вичистив над попільницею люльку і, підвівшись, сказав:

— Дякую вам, люб'язний Семене Гервасійовичу, за ваш хліб і сіль! Ви дуже уважні. Будете в Полтаві — завітайте до мене, радий і вас зустріти з хлібом і сіллю. Ще раз дякую. Хоч як приємно з вами, але мені, мабуть, уже час. Завтра рано вставати... Так, ще одне прохання: чи не могли б ви, Семене Гервасійовичу, допомогти? До Золотоноші нічим добратися. Підвезіть, прошу вас, а із Золотоноші, надіюсь, буде попутний візок або інша оказія.

Голубович довго і акуратно чистив свою люльку і, вичистивши, спитав:

— А там же, в Полтаві, мосьпане, куди? На службу знову?

— Буду шукати місця... вчителя. У канцелярію, мабуть, уже не піду.

— Так. — Голубович не поспішав. — А якщо я скажу вам, що місце ви уже знайшли?

— Не розумію вас.

— Що ж тут не розуміти? Залишайтесь у нас, якщо ви, звичайно, бажаєте... Моїм розбійникам учитель потрібний. Слідкувати за ними немає кому, дружина моя уже три роки — царство їй небесне — померла. — Голубович перехрестився й зітхнув. — Нам ви підходите. Багато я чув про вашу вченість.

Іван не вірив своїм вухам: невже правда, що він зможе залишатися в цьому омріяному, затишному будиночку біля річки Супій? Бути біля Маші, говорити з нею щодня, слухати її голос, бачити її.

— Не згодні, мосьпане? — стурбовано спитав Голубович. — За плату домовимося.

— Дякую тя, боже! — прошепотів Іван.

— Що? — здивовано перепитав господар, не зрозумівши відповіді.

Іван опам'ятався і як можва спокійніше відповів:

— Я згоджуюся, Семене Гервасійовичу... на всі ваші умови. Надіюсь, ви не пожалієте за свій вибір.

— Поживемо, мосьпане, побачимо... Так і діди мої казали.

У коридорі почулись голоси, хтось поспішав, хотів увійти, але його не впускали, уіуовляли пождати. Семен Гервасійович прислухався:

— А хто там у бісового батька? Нехай заходить! У вітальню увійшов дворовий чоловік у свитці, шапку тримав під пахвою. На порогі вклонився мало не до підлоги і випрямився. Іван упізнаї у ньому того самого старого, що колись танцював на узліссі біля Супою.

— А що там, Гераську? — спитав Голубович, дивлячись на старого.

— Дозвольте слово мовити, ваша милість.

— Кажи.

— Прибігав чоловік із Коврая. На коні, бач, охляп.

— А чого йому?

— Розповідав нам таке, що й сказати не знаю як.

— Кажи, що сталося?

— Каже, горить пан Томара. І будинок, і повітки, і стодоли. Воно хоч і панське, а добра шкода.

— Ти язик прикуси, Гераську.

— А що я таке сказав, ваша милість? Горить, кажу, і. все, а як там горить — того вже не докажу.

— Так чого ж ти стоїш?

— А що я маю робити? У нас же, слава богу, не горить.

— Що ви скажете, пане Іване? І сміх, і гріх... Бери дві бочки та їдь швидше, бо, мабуть, чоловік той недаремно прибігав.

— Еге, я й забув: просив, щоб допомогли гасити.

— От бач. Іди ж скоріше, та гляди візьми ті дві бочки, що пофарбовані, а то вхопиш які-небудь розсохлі.

— Оце так зразу і їхати Я ж іще, пане, і не вечеряв. Може б, уже опісля.

— Потім повечеряєш. Та йди вже. А мені звели бричку подати.

— Куди вам? Пізнувато, ваша милість, нехай ми самі як-небудь доберемось.

— Помовч, Гераську! Та ворушись! А ти, пане Іване, зоставайся, відпочинь абощо, а я, мабуть, поїду. Що не кажи — а сусід у такій біді, не доведи господи... І як же воно загорілось?..

Тільки-но Голубович поїхав, як до вітальні, де ще лишався Іван, вбігла Марія. Тиха радість світилася в очах, бриніла в голосі.

— Так збирати вас завтра в дорогу, пане вчителю? — лукаво посміхнулась.

— Машенько, ви розумниця і... вродлива.

— Ви нестерпні, пане учителю.

— То правда, але... але я невимовне щасливий, бо житиму тут, у цьому домі, де і ви живете. Мені ж нічогісінько більше не треба.

— Ми в домі не одні, тож прошу вас трошки тихіше, а краще розкажіть, чому так раптово залишили Коврай? Невже ж вам нікого там не жаль, ну, тих, що лишились?

— Про що ви, Машенько? Краще не питайте. Боляче і дико. — Він коротко розповів, що сталося нині у домі пана Томари і чому, власне, він не міг там більше лишатись. Маша мовчала, стиснувши перед собою руки. Потім повернулась до вікна:

— Дивіться, як страшно горить!

Самої пожежі не було видно, але там, за Супоєм, майже половина нічного неба освітлювалась довгими язиками полум'я. У цю яскраво освітлену смугу ввірвались раптом пурпурно-червоні хмари з опаловими краями, вони клубочились, рвалися на шматки і пливли в чорну безвість ночі.

— Це помста божа! — сказала Маша. Іван нічого не міг відповісти — так був схвильований. Вдячність до цієї дівчини, яку він шукав цілу вічність і нарешті знайшов, переповнювала його: Маша поділяла його почуття і думки. Хіба це не щастя? У пориві безмежної любові і поваги, цілуючи їй руки, повторював одне й те ж:

— Машо!.. Maшo!

— Що з вами, Іване Петровичу?

Вона не відсторонилась, але й не дозволила поглядом, самим тоном запитання наблизитись до себе.

— Машенько! Я кажу богу й тобі: "Спасибі! Спасибі, що ви єсть! Що ви живете..." Я знаю тепер, що мені належить зробити. І все, все зроблю — все, що зможу. Ви побачите... Нікому в усьому світі не казав, а вам скажу, як сказав би матері й учителеві. Це він увів мене в божественний храм поезії. Іоанн Станіславський — ім'я його. Як він далеко бачив! Усім серцем людей любив і землю свою. Він дивився очима свого вчителя — великого Сковороди. Чули це ім'я?

— Чому ви кажете — бачив, був? Хіба?..

— Так, на жаль. Немає вже — царство йому небесне — матінка написала. Але слово його живе! Забути його — значить забути самого себе...

Іван говорив тихо, але в кожному слові було стільки почуття, упевненості й піднесення, що й Маша пройнялася його силою і захопленням.

І, ще твердо не знаючи, чи правильно говорить, але серцем бажаючи підтримати цього одержимого з чорними палаючими очима і твердою рукою, сказала:

— Ви все зробите! Неодмінно!.. Я вірю в вас!

— Спасибі, Машенько!

— Ви стомились! Ідіть відпочиньте. А завтра... побачимось.

— Невже? Де? — І, раптом зрозумівши, що так і буде, прояснів: — Я зовсім забув!.. Звичайно ж, і завтра, і післязавтра.

— Ідіть! Ідіть!

— Іду. — Ще раз поцілувавши їй руку, швидко вийшов із вітальні.

У себе в кімнаті, не запалюючи свічок, присів до столу. Лягати не хотілось, хоч ноги гули від утоми. Знав: не засне. Прожив один день, а здалось — роки.

Допитливо, не маючи сили відірвати погляду, вдивлявся у величезну, що залила півнеба, заграву. "Томару покарав бог". Чи таки ж бог? Чи не причетні до пожежі Іванові добрі друзі? Коли б не скоїлось біди з ними. Ось що турбувало, не давало спокою. Аж на ранок, коли старий Герасько Свербиус повернувся із Коврая і повідомив, що Томару покарали його ж люди, та тільки нікого не знайшли, Іван приліг і задрімав. Вперше провів ніч у домі, куди прагнув усім серцем і де знайшов притулок. Невідомо тільки — чи надовго...

12

Минула зима. У Супої схлинула прибутна вода. Не забарилось і літо. Але й не загостилось. Червонобоким яблуком відкотилося, відпалахкотіло ранніми світанками. І ось уже на порозі осінь. Обсипались на хуторі садки, затужавіла земля, а повітря — наче загусло. З полів звезено останні полукіпки пізньої гречки; на луках, по той бік Супою, сивими козацькими шапками розсипались стоги, сторожовими чатами стали вздовж берега, удень і вночі заглядаючи в чисті води річки.

Того року, а особливо зимою, сніжною і хуртовинною, Котляревському працювалось, як ніколи раніше, добре, він закінчив перші три частини своєї поеми, названої на зразок великого римлянина "Енеїдою".

Працював багато, пам'ятаючи напуття покійного вчителя Іоанна Станіславського: "Ти повинен..."

Кожного разу, закінчивши ще одну сторінку, шкодував про нездійсненну зустріч з отцем Іоанном, бо саме йому хотілось прочитати все, написане в останній час. Що сказав би вчитель — строгий і добрий друг? Та зустрітися вже не доведеться. Невдовзі після його від'їзду Станіславський помер.

Написала про це матінка в одному з останніх листів. "Уся семінарія і багато міщан, Іване, проводжали його. І я була там. Наплакалась. Високого розуму й доброго серця була людина. А як він любив тебе! Помолись за нього, сину... А в Полтаві вже зима. Усі вулиці снігом замело. Бережи здоров'я своє, не застуджуйся, носи мою хустку... І коли ж ти приїдеш? Одній тяжко..."

Іван читав і перечитував дорогі рядочки, і уявлялися йому будиночок на краю Соборного майдану, сумовите обличчя матері, і великий старець, і голос його: "Ти повинен, сину".

А коли сідав до столу, забував про все на світі й бачив лише своїх невгамовних троянців, їхнього отамана-шибайголову. Вони переслідували його вдень і вночі. Бувало, схоплюючись серед ночі, похапцем засвічував свічку, шукав папір, пера і з п'ятого на десяте записував вдалу думку, яка з'явилась так несподівано.

А вранці, прочитавши написане, або викидав його, або переписував від рядка до рядка знову.

Для нього всі троянці були реальні люди, він знав їх особисто і не раз просиджував з ними за одним столом, пив з одного ковша, з одного казана їв.

Він міг розповісти, хто з них що любить, а чого терпіти не може. Вони доводились йому братами-близнятами. Інколи здавалось: Еней — це він сам. Не легендарний ватажок троянців, а він, Іван Котляревський, іде в запеклий бій за землю батьків, сидить у години відпочинку серед побратимів з пінистою квартою, летить у танці з Дідоною.

Добре були знайомі й ті, хто з волі його нестримної фантазії попадав у пекло. Сидориха, відома у Полтаві перекупка, зжила зі світу трьох своїх чоловіків. Поет знайшов їй і подібним до неї "тепле" місце у пеклі. Туди ж потрапив і чиновник, який драв із живих і мертвих.

14 15 16 17 18 19 20