Без пінджаків, понімаєш, невдобно йти... Ну, де його взять?
Цього вже Альоша не знав.
— Слухай, — сказав Матрос, приховуючи щось на думці. — Це та лікарня, що на Слободі? Ота в саду? От мені інтересно подивитись. А й лікаря можна побачити? Чи не пускають?
— Навіщо тобі?
— Хіба що? Не маю права?
— А скажи нащо?
Матрос вагався. Він побоювався, що його непрактичний друг зіпсує йому план. А від цього плану, коли його вдасться виконати, залежить, може, їхнє майбутнє. Інакше доведеться залишитися в своїй "робі", чого так гостро не хотів тепер Матрос.
— Я б тобі сказав, якби ти був розумний...
— Тоді скажи. Ти вже, мабуть, щось надумав?
— Нехай оддасть ті твої штучки, їх можна буде продати.
— Які штучки?
— Ну, той... дохтор. Що ж він зафармазонив? Хай оддасть і все. Він їх робив? Значить, нічого замикать у шахву, що не твоє.
— Матросе! — скрикнув Альоша. — Ти мене вбий, а я не піду. Хай вони згорять.
— Не підеш?
— Не піду.
— И-и, мамалига. Не треба! Я й не просю. Обійдемось без тебе.
Він устав і, не сказавши більше ні слова, швидко пішов із двору. На воротях затримався і кинув:
— Підожди мене тут. — Потому переступив хвіртку і зник.
Альоша чекав його добрих дві години, що здалися йому довшими, ніж ціла їхня розлука.
Він проклинав себе за те, що не пішов разом із Матросом. Тепер він навіть не знає, куди той подався. Було б краще йому самому послухатися Матроса, піти до лікаря й випросити ті штучки, ніж тепер він кинувся невідомо й куди — мабуть, добувати грошей. Та й хіба ж за них можна було щось уторгувати? От біда! Він же не знав, що таке вийде...
Доки ж його ждати?
Давно вже звернуло за обід, а Матрос не приходив.
Нарешті Альоша зовсім загубив спокій. Щось ніби кликало його на вулицю. Він відчув потребу вибігти з двору, наче назустріч якійсь неминучій біді.
Одного разу, ще там, в економії, — він ледве пам'ятає це, — йому захотілося бігти до села, що стояло під горою за панським двором. Щось ніби підкинуло його. Він біг і з жахом відчував, як шалено стукало в грудях, як на голові підіймалося волосся. Добігши до першої хати, він побачив, як троє солдатів тягли якогось чоловіка й били його рушницями. Чоловік пручався в їхніх руках. І в одну мить, двигнувши ногою одного солдата, вдарив другого навідліг кулаком і кинувся тікати. Тоді вдарений приклав до плеча рушницю і, крикнувши "стой", випалив. Чоловік зарив головою об дорогу, заливаючи її кров'ю.
Юрба стовпилась поодаль і, похнюпившись, хрестилася й бликала очима на солдатів. Потому (все це наче вві сні) прибігла його мати, бліда й розтерзана, і кинулась на солдатів з прокляттями. Вона хотіла їм повидирати очі, взивала їх скаженими собаками, билась об дорогу над трупом чоловіка. Розлютований солдат штовхнув її чоботом під серце. Далі він нічого не пам'ятає. Здається, тоді вперше з ним сталося щось подібне до того, що було в будинку. Більше він не бачив своєї матері, її поховали... Хто був той чоловік, він не знав, але, побачивши його вперше на житті, не забуде до смерті. Конаючи, він глянув на Альошу широкими очима, і в них йому блиснув останній вогонь. Це було так давно, на ранішній зорі дитинства, що тільки тепер, коли знов захотілося бігти невідомо куди, Альоші пригадалося те забуте почуття.
Він схопився з землі. Кинувся стрімголов за ворота. Зупинившись на мить, коротку, як сама тривога, він раптом повернув ліворуч і подався довгою вулицею.
Біг він не пам'ятає скільки. І ось перед зеленими воротами району він раптом зупинився. Від того, що він побачив, йому стислося й захололо серце: міліціонер вів Матроса, міцно тримаючи його за плечі, а збоку скакав Пувичка.
— Ведіть його, ведіть! А що, попався, вбивця!.. Будеш ножем різати? Тоді не вловили, то тепер узнаєш.
Перед ними прочинилася тяжка хвіртка з маленьким загратованим віконцем.
— Стійте! — хотів скрикнути Альоша.
Але крик той застряв у горлі. Він кинувся за ними. Та в ту хвилину хвіртка за Матросом зачинилася, а Пувичка в'юном вислизнув поміж вартових і подався в завулок. Другий міліціонер, що стояв біля воріт, посміхнувся, похитав головою. Тоді Альоша підбіг до хвіртки і вдарив у неї кулаками.
— Пустіть! Пустіть до Матроса! Пустіть! Я свідок. Вартовий одвів його рукою і посварився на нього.
— Ану, забирайся звідси.
— Пустіть! Дядьку! Пустіть! Матрос не винний, — знову рвонувся Альоша.
— Та ти мені що? Будеш отут крик підіймати? — незадоволене вже сказав вартовий. Він стукнув у хвіртку, відчинив її і попхнув Альошу через поріг.
— Візьміть його до старшого!
Цього тільки й жадалось Альоші.
В першій же кімнаті він побачив Матроса.
— Альошко?! — шепнув Матрос. — Пувичка, дрянь, засипав... А я вже й гроші маю...
— Де ти взяв?
— Ц-ц.
— Що ж тепер буде?
— Не знаю...
Міліціонер, що сидів за столом, повернувся до них. Це був товстий і веселий чоловік. Пасок на ньому ледве сходився та й то не по животі, а під животом. Він примружив маленькі веселі очі, що сіріли десь за м'якими могилками, і став розглядати хлопців.
— Отряхи! Щось уже наброїли?
— А де старший? — спитав той, що привів Матроса. — Наброїли... Цей герой шпортнув ось цього ножем.
Альоша і Матрос глянули один на одного.
— Коли? — не витримав Альоша. Міліціонер раптом обернувся до нього. Він не чекав нічого подібного.
— Ти ж сам... — і зупинився. — Що за чорт? Це ж ти казав?
— Що казав? То Пувичка. Матрос сіпнув його за штани.
— А ти звідки взявся? — сердито крикнув міліціонер. — Де той, другий? Той хуліган десь там, — пояснив він тому, що сидів за столом, і хутко вийшов із кімнати.
Хлопці мовчали. Той, що сидів за столом, ще раз їх оглянув і весело засміявся.
— Ох же й отряхи! Та хто ж кого шпортнув? Тебе? — спитав він Альошу.
— Мене? Матрос? — Альоша мимоволі й сам посміхнувся, хоч йому було зовсім не весело. — Матрос мене ніколи не зобидить. Ми з ним на роботу їдемо.
— На роботу? От так робочі!
— А що ж, — презирливо сказав Матрос. — Канєшно, на роботу. А що той вуркаган на мене капає, так я скажу по правді: щастя його, що я в'їжджаю.
Увійшов міліціонер і розвів руками.
— Немає. Бігло ж чортеня, уже на хвіртці було... І десь зникло... Куди їх, цих героїв?
Товстий подивився на хлопців, подумав і сказав:
— Та хто його знає. Замкни в ту камеру, поки старший. Ну, хлопці, потрудіться. Робочі... Х-х-х-хо-хо!..
Коли вони залишились у кімнаті, де вже сиділо кілька чоловік в густих хмарах диму, Альоша схопив Матроса за груди і затремтів від плачу, що проривався йому крізь скупі слова:
— Пропало? Не поїдемо? Все тепер пропало...
Матрос сам почував себе не дуже добре. Проте він заспокоював Альошу.
— Чудак! Чого ти сомніваїся? От ще... тряпка!
А що далі, то й Матрос не міг того сказати. Тихо сиділи, притиснувшись один до одного. В коридорі гупали чиїсь чоботи. Було тоскно. Болюче стискалося серце. Поволі стало смеркати. Хтось вилаявся і спробував почати якоїсь пісні.
Мабуть, старшого не було цілий час. У кімнаті блиснула електрика. Люди, що там сиділи, почали якусь жваву розмову, та ні Матрос, ні Альоша до неї не встрявали. Вони думали про свої плани, що їх так несподівано порушив Пувичка.
Так їх застукала ніч. У коридорі стихли кроки. Тільки глухе дрижання стін нагадувало, що місто за ними кипить нічним життям. У камері почали вкладатися спати.
Тільки Матрос цілу ніч не стуляв очей. Альоша знемігся — його побороло це нагле безглузде лихо, і він дрімав, зігнувшись у кутку. Матрос дивився на нього з новим, незнайомим досі почуттям. "Спить, — думалось йому. — Ех, тряпка. Ради нього засипався, а воно, лахудра, ні к чорту. Вже й злякався. А що б ти робив без мене? Зі мною то все одно не пропадеш, а от без мене?.. Коли б тільки вирватись, побачиш, що значить Матрос. Ти ще тільки рився в кізяках, а я вже хліб заробляв, казани чистив..." Він відчував свою зверхність над приятелем, і це сповнювало його новою силою, гордою, незламною, а разом і любов'ю до Альоші.
...Ранком, лиш тільки забринів день, хлопці вже сиділи, разом поглядаючи тривожними очима на двері.
Години тяглися неможливо довго. Здавалося, що пройшло вже найменше, як три дні. І ніхто не приходить, ніхто не кличе їх на розправу. Їм принесли їсти. Вони й не торкнулися до хліба. Тільки Матрос похмуро набив і ним свої кишені.
День проходив...
— Пропали... пропали... — шепотів Альоша. —Дивися, їх кличуть, а нас ні.
— Мовчи, хіба їх кличуть на волю?
— А куди ж?
— У допру, — кинув Матрос.
Після того знову мовчали майже до вечора.
Та ось загриміла щеколда. Товстий стояв на дверях, дожовував якийсь смачний шматок і шукав когось своїми веселими очима.
— Де ви тут, робочі? Х-х-хо-хо! Виспались? Ану-ка, потрудіться вийти.
Хлопці схопилися обидва разом і кинулися до дверей.
— Сюди потрудіться.
Вони ввійшли в ту саму кімнату, де були вчора. За столом сидів тепер той "старший".
— Ось вони, герої труда! — зареготав товстий. — Красота!.. Прямо, кажуть, їдемо на роботу.
Матрос поважно сказав:
— У натурі. Вже й у комітеті почти що договорився. А він у школу.
Старший кинув на них один пронизливий погляд, непомітно всміхнувся в підборіддя.
— Нащо ви їх привели? — тихо спитав він товстого.
— Та це не я. Це — Гаврилюк. Донощик утік, а з цими що робити?
— Виведіть їх за ворота... Ану, хлопці, щоб і духу вашого тут не було. Фіть! Мороки не мали...
Хлопці разом, не встигши сказати й слова, з копита рвонулись до дверей. Товстий зареготався їм услід.
Вони прибігли на Уютну, щоб гукнути Чорного і попрощатися з Хомою Петровичем. Хома Петрович подивився на Альошу, покректав, запалив свою люльку. Глянув на Матроса. Щетина йому настовбурчилася, брови зсунулись гострими кущиками, він одвернувся.
— Везеш, то вези, та гляди хлопця. Сам бандит добрий, та ще й його тягнеш.
Хлопці стояли, понуривши очі в землю. Потім Матрос покрутив головою і кинув до Хоми Петровича:
— Чого ви так? А може, я з рождєнія пролетарій.
— Та вже ж...
— От вам і та вже ж... Так що нема чого й агітірувать. Спасіба за квартиру і збирайсь, Альошко.
— А... де ж це Чорний? — спитав Альоша. —Чорний! Ня!
Але Чорного не було. Хлопці не могли його догукатися. Хома Петрович довго мовчав, та, бачачи, що хлопці готові й три дні його шукати по місту, відкрив їм сумну пропажу.
— Спіймали Чорного...