Йому було шкода себе, що мусив, незважаючи на високий титул "князя і гетьмана", сам ось так стягувати чинш зі своїх підданих. Він проклинав долю, кляв землю, на якій йому судилося жити, кляв зубожілий, заляканий, затурканий безконечними війнами і нападами народ, яким доводилося правити... Десь у глибині серця іноді з'являлося почуття, схоже на жаль до його жертв, але коли він пригадував, що і він сам майже жебрак у порівнянні з іншими правителями — султаном, королем польським, царем московським, ханом кримським, цісарем австрійським, — це почуття зникало, як дим, а серце сповнювалося люттю. Тоді він ладен був посадити в яму всіх мешканців Немирова, на яких падала підозра, що у них могли бути хоч які-небудь коштовності, закатувати кожного другого, аби тільки наповнити ту нещасну бочечку, яку він тримає у себе в потайному місці... Одну бочечку!.. А в батька, гетьмана Богдана, таких бочечок було, як він не раз чув від знаючих людей, майже півсотні... І де поділося те багатство? Пройшло, як вода, через руки Виговського, його власні. Тетерині... Розвіялося, як ранковий туман, у вирі страшної боротьби, що розгорілася за Богданову булаву... А тепер він мусить витрушувати лахи своїх підданих, щоб, складаючи злотий до злотого, таляр до таляра, шеляг до шеляга, збити сяку-таку казну, аби хоч у порівнянні з Самойловичем не відчувати себе жебраком. При згадці про ненависного суперника його серце заколотилося як навіжене. Він люто ненавидів лівобережного гетьмана, котрого вважав одним з найголовніших винуватців свого незавидного становища і котрого, якби міг, не задумуючись, піддав би най-жорстокішим тортурам... Його погляд упав на Семашка. Чоловік стояв осторонь від усіх, заглибившись у свої невеселі думки. Що ховається за його блідим високим чолом? Що наказав йому Сірко, посилаючи в Немирів до Астаматія? А може, не тільки Сірко, а й Самойлович причетний до його перебування тут?.. Може, це та ниточка, що допоможе розплутати весь клубок зради і підступу?
— Як тебе звати, запорожцю? — спитав він Семашка.
— Семашко Мирон, гетьмане.
— Звідки?
— Немирівський зроду-віку.
— Давно в Січі?
— Як тільки закінчив київську колегію, так і гайнув за пороги, ясновельможний пане гетьман... Тож уже кільканадцять літ... Правда, з перервами.
— О, ти вчився в колегії? Я теж там учився...
— Я це знаю, гетьмане.
— А ще що ти знаєш про мене?
— Те, що й усі.
— Те, що всі знають, мене мало цікавить... А ось про те, чого ніхто не знає, крім тебе та ще двох-трьох осіб, я хотів би дізнатися...
— Я не розумію вас.
— Не прикидайся дурником... Ти вже знаєш, за віщо тобі всипали тут київ...
— Їй-богу, не знаю!
— З чим прислав тебе Сірко до Немирова?
— Я прибув сам, по власній волі... На зимівлю... Тут моя родина.
— Він наказав убити мене?
— Він нічого не наказував...
— То, може, це зробив гетьман Самойлович?
— Я ні разу не бачив його.
— Звідки ти знаєш Астаматія?
— Я його не знаю.
— Але ж по приїзді в Немирів ти відвідав наказного гетьмана Астаматія і мав з ним розмову!
— Так, я був у Астаматія, але тільки тому, що такий наказ вашої ясновельможності — всім новоприбулим, а особливо запорожцям, у п'ятиденний строк особисто з'являтися до наказного гетьмана або немирівського полковника.
— Ти сидів у нього півдня!
— Я перекинувся з ним щонайбільше двома десятками слів. Чого б я мав сидіти у нього півдня?
— Про це донесли мені вірні люди.
— Виходить, вони не вірні люди, а брехуни!
Юрась кинув бистрий погляд на Многогрішного. Той миттю підбіг, нахилився до самого гетьманського вуха. Видно, йому не хотілося, щоб його слова чув ще хто-небудь.
— Я слухаю, пане гетьман.
— Він і раніш так говорив?
— Так, пане гетьман... Але він викручується!
— Чому ти так думаєш?
— Жоден запорожець цього року не прибув у Немирів на зимівлю. Один Семашко... Тож не може бути, щоб Сірко не скористався таким випадком. А потім...
— Ну?
— Він таки був у Астаматія... Гадаю, треба його допитувати так, щоб сказав правду. Він знає більше, ніж каже. А коли допитаємо Астаматія, то можна буде порівняти їхні показання. І, я певен, щось виявиться.
Юрась знову глянув на Семашка.
— Ти чув?
— Чув.
— Отже, будеш говорити?
— Я сказав правду...
— Гм, ти впертий, як всі запорожці! — Юрасеві очі блиснули, він гукнув пахолкам:— Візьміть його!
Семашко запручався, але даремно, бо ще не відійшов від тих київ, якими два дні тому почастував Многогрішний. Пахолки звалили його в сніг і почали періщити по підошвах, по гомілках, по спині, їм допомагав Многогрішний. Схопивши замашного кия, він намагався влучити по найболючіших місцях — по кісточках, кистях рук, по голові. Запорожець звивався, рятуючись від ударів, що сипалися з усіх боків. Але це мало допомагало йому.
— Що ти мав передати Астаматію від Сірка? — спитав Юрась, давши знак пахолкам, щоб припинили катування. — Про віщо ви говорили?..
— Бог свідок — я нічого не знаю, — прохрипів Семашко, хапаючи розбитими губами сніг.
У нього було виникла думка, щоб урятуватися, наговорити на Астаматія, а там хай Юрась розбирається. Але зразу ж відігнав її, як мерзенну, не гідну запорожця. Звичайно, Астаматій заслуговує найважчої кари, бо разом з Юрасем сіє навколо себе зло. І, безперечно, вона його колись знайде. Та не таким чином треба з ним розправитись... До того ж Юрась вимагатиме все нових і нових зізнань і вириватиме їх найлютішими тортурами.
— Я нічого не знаю, — ще раз тихо повторив він і безсило заплющив очі.
— Ти розумієш, що на тебе жде, коли не признаєшся? — копнув його ногою під бік Многогрішний. Семашко мовчав. Юрась повів бровою — пахолки жбурнули козака в яму.
— На сьогодні досить, — глухо промовив гетьман, мерзлякувато потираючи руки і втягуючи голову в плечі. — Гайда обідатиі А після обіду візьмемося за інших!
Похмуро і холодно під цегляним склепінням немирівської в'язниці, розташованої на Викітці у великому льосі. По вогких стінах стікають брудні, іржаві патьоки. Під стелею потріскує лойова свічка, але не може своїм слабеньким світлом розсіяти важкий морок підземелля, і від того по кутках стає ще зловісніше і похмуріше.
Під протилежною від дверей стіною, за невеликим столом, сидить, кутаючись у кожух, Юрась Хмельницький. Перед ним — тапчан, покритий кривавими плямами, а поряд з тапчаном — широкий ослін, на якому лежать причандалля для допиту — кийки, нагайки, вірьовки, дерев'яне цеберко з водою. У цеберку плаває берестовий ковшик.
Біля дверей стоїть гетьманський почет — Азем-ага, Многогрішний, пахолки. Серед них — Младен, Ненко і Якуб, яких Азем-ага ось уже який день не відпускає від себе, привчаючи до гетьманської служби.
Насупроти стола, під стіною, дрижачи від холоду, тупцяють наказний гетьман Астаматій, полковник Варениця і сотник Берендей. Усі босі, роздягнуті до сорочок, простоволосі. Руки зв'язані сирицею. В очах — смертельна туга і жах.
Гетьман дивиться на них пронизливим поглядом чорних, мор достиглий терен, очей, потім б'є кулаком по столу, кричить:
— Ну, паршиві свині!.. Гадюки!.. Перекинчики!.. Розповідайте!..
Все розповідайте!
Астаматій, огрядний, важкий, широколиций волох, підняв чорночубу голову, подивився прямо в очі Юрасеві.
— Що розповідати, гетьмане?
— Сам знаєш, зраднику!..
— Не знаю.
— Т'ц хотів мене видати запорожцям? За скільки? Коли? Як?
Астаматій здригнувся, почувши таке обвинувачення.
— Це наклеп, гетьмане!
— Ні, не наклеп!.. Про що трактував віч-на-віч з запорожцем Семашком під час моєї відсутності?
— 3 запорожцем Семашком?.. Як звичайно. Познайомився, розпитав, що на Січі... Чого і чи надовго прибув... Він відповів, що прибув до сім'ї на зимівлю... Інших розмов у нас не було. Клянусь, як перед богом!
— Брешеш, собако! Ти замишляв убити мене!.. Чому ж не доповів одразу про того січовика?
— Не встиг, ваша ясновельможність.
— Не встиг, не встиг... Підступні наміри виношував супроти мене — ось що!.. Хотів за мою голову купити собі прихильність запорожців та мерзенного поповича!.. Зраднику, чи ти відаєш, що
чекає на тебе?
Астаматій посірів. Він знав, що Юрась — людина хворобливо підозрілива, несамовита в гніві і не зупиниться ні перед чим, аби вирвати у нього потрібне йому зізнання. Він раптом зі стогоном уклякнув на коліна, витягнув уперед голову, бо зв'язаних за спиною рук не міг простерти, і гаряче заблагав:
— Ясновельможний пане гетьмані Ясновельможний пане гетьман!.. Не катуйте! Я сказав щиру правду! Хай буду проклятий, коли брешу! Хай западеться земля піді мною! Хай небо упаде на мою голову!..
— І небо упаде, і земля западеться! Можеш не сумніватися! — безжально промовив Юрась і гукнув на пахолків:— Гей, узуйте наказного в червоні сап'янці!
Астаматій розпластався на брудній підлозі, але два дужі пахол-ки схопили його, швиргонули на тапчан і заходилися гамселити кийками по підошвах, по п'ятах, по литках...
Варениця і Берендей стояли ні живі ні мертві.
Азем-ага незворушно стежив за катуванням. Для нього це було звичне діло.
Ненко похмуро дивився спідлоба, а Младен і Якуб поопускали голови і міцно зціпили зуби, терзаючись, що мимо своєї волі стали співучасниками гидкої справи.
Навіть Многогрішний знітився і завмер, бо йому раптом спало на думку, що може настати час, коли і його отак швиргонуть на цей страшний тапчан і "взуватимуть у червоні сап'янці".
Астаматій спочатку пручався, кричав, благав, а потім замовк і тільки беззвучно здригався, коли палиця особливо дошкульно вдаряла по найболючіших місцях.
Нарешті гетьман підняв руку. Пахолки миттю опустили закривавлені кийки.
— Ти щось маєш сказати, Астаматію? — Юрасеві очі горіли, ніби він насолоджувався муками своєї жертви.
— Я ні в чому не винен, — простогнав той кволо.
— А скільки ти привласнив коштовностей і золота, поки був наказним?.. Де те багатство?..
— У мене нічого немає. Ви ж це добре знаєте, гетьмане... Юрась хижо усміхнувся.
— Брешеш! — І до пахолків:— Всипте йому ще — може, кийки розв'яжуть язика!
І знову посипалися удари. Коли Астаматій знепритомнів, Многогрішний зачерпнув у ківшик крижаної води і хлюпнув йому в обличчя. Астаматій застогнав, розплющив затуманені очі. Юрась вийшов з-за столу, нахилився над ним.
— Ну, тепер признаєшся?
Астаматій з натугою підняв велику чорну голову, плюнув прямо в тьмяні гетьманові очі.
— Убивця! Тварюка! Тьху!..
Юрась відсахнувся.