Кметі, ба навіть ті з них, що були вірними, зреклися мене сьогодні і зреклися через тебе.
— О Небо! — простогнала й закрила вид свій руками. Щулилася, ждучи занесеного над нею удару, і плакала. ІІеіолисии, одначе жалісно і по-дитячому надривно.
Ьо чим могла ще полегшити болі? Певна була: таки згас він, останній промінь її сподіванки. Тепер у неї ані тут, у кутригурах, ані поза кутригурами нема на копі опертися, ба навіть вірити, що опора-захист можлива. А без цього що лишається робити в світі, окрім як плакати та скаржитись на світ?
XII
Того літа Небо не скупилося на щедроти. З-за гір як і з-за моря, доволі часто набігали хмари, тріскав, лупаючи піднебесні скелі, грім, й одразу ж по тій тріскотняві випадали дощі. Земля раділа а того й гпала буйнотрав'н, сама веселіла й веселила всіх, сущих на ній. Якже наси^ тяться травами вівці, корови, кобилиці, вдоволь дадуть набілу, а набілом наситяться люди. На тих же земних благах тварі нагуляють жиру і знов-таки не лише для себе, а й для людей, розмножиться всякого птаства — від крякв та гусей, до лебедів і дрохв. То теж пожива, і немала, в усякім разі, надія на добробут. А де надія на добробут, там певність: усе буде, як треба, де певність там і супокій.
Хан Заверган немало уповає на це, а все ж що не день то наполегливіш дошукується, з чого має почати аби прихилити до себе кметів. Знає: ждуть того дня,'коли зламає себе і поступиться Каломелою. О, тоді вони прихилилися б, вдвічі ріднішими с гали б, ніж були. Та ба того не діждуться від нього. Каломела — слюбна жона йому. Вона — винагорода Неба, найбільша, що є і може бути^ усолода. Як віддасть, чи може віддати таку на суд озлоблених і мстивих? Та вони не знати що вдіють із нею... Ні, ні, про Каломелу хай і не помишляють. Щось інше має кинути тим лютим псам па потіху. Ось тільки Що? Еге, що? Чергову раду? Сказали ж, не прийдуть на неї. До ради має переінакшити їхпі мислі, урезонити серця. А коли так, розмову з кметямп має почати з поголосу хоча б і про те, що хан Заверган не полишив мислі про мсту-відплату утигурам, шукає як серед своїх, так і серед сусідів соузників. А чутки зроблять своє, тим паче такі — про мсту-відплату. Присяйбіг, кметі стямляться і не втримаються, прийдуть па раду. А вже на раді забудуть про Каломелу і про те, що хотіли вчинити з Каломелою.
Не вагався, надумавши, подався до роду й сказав тим із родаків, па яких найбільше звірявся.
— Ви лаїш'ут'е комоней, ііоїдите в далеку дуть — кликати тиверців та уличів в похід на утигурів. Ви, — киинув іншим, — також лаштуйтеся, поїдете зі мною по землі Кутригурській збирати під ханську руку всіх, у кому горить бажання мсти-відплати.
І тільки згодом уже, ніби між іншим, довірився комусь одному: найперше відвідають вірних. Вони — опора і падія ханства, на них і уповатимуть у заходах своїх.
Поголос не забарився рознестися між родів, і хан Завергав не відмовився від того, що казав: сам уст роми а йогу в стремено й подався по землі Куїригурській шукати содругів та соузників і слів своїх послав по сусідах. Одна біда: пожиток був із того замалий. Відвідав одного а колишніх вірних — удав, ніби не чує, куди його кличуть, відвідав другого — подивився, ніби на дивака, що верзе нісенітниці, і теж промовчав. Третій, четвертий і п'ятий були милостивіші: вислухали, одначе сказали опісля:
— Покарай, хане, жону свою, зрадливу утигурку, або ж поверни її не менш зрадливому вітцеві, лиш тоді міі прийдемо до тебе й порадимося, коли і як відплатити утигурським іатям за кров і сльози наших кревних. Бачиш, що лишилося від нас, завдяки її старанням?
Він бачив, як не бачити. Багато з того, що громилося татями, встигли прибрати, та ще більше залишилося свідків татьби. Замість наметів, у яких жив кметь, родові мужі з відприсками роду — родинами, стриміло лиш кілля, замість похідних жител — критих повозів, стояли їхні недопалки — осі, розводи, колеса. Все інше згоріло чи було вкрай понівечене вогнем. Мужі здебільше тим і займалися, коли над'їздив до них: складали вози, гнули сире, щойно зрубане дерево, яке етапе потім кістяком фургона-накриття, або вкопували те ж дерево па місці колишніх наметів, носили з річки очерет і обставляли дерево очеретом. То вже не буде кругле й просторе житло, в якому могла поміститись родина. Замість намету стануть у ряд два, а то й три гостроверхі курені. Затишок у них, щільно ушитих очеретом, може, й ліпший буде, ніж у наметах, одначе тіснява та незручність нагадуватимуть щораз: були колись зручності, був достаток І Привилля всього того що попало допідлих і підступних татей, іменованих утигурами.
А ще ж із тварі коли й уціліло щось, то хіба для розплоду, що рід порідшав мало не на половину. Хіба те не поло кожного іюгпрм, но розпітрпс болея і злобою груди? Дииись, хаио, і ііцлі'іпай: у кижіші риді .тільки й мужів та отроків, що ходили з тобою за Дупай тільки й жон, що малеча та старипя. Як житимуть і множитимуться, коли в роді старі іа малі? Де візьмуть мужам, отрокам жои? У сусідів? А їжа звідки візьметься в родинах, коди приведепі з-за Дунаю комоні — ото і все, що мають. Знов доведеться йти до сусідів і брати гвалтом. Погибель жде, хане, роди твої, плем'я твоє, а ти грієш при боці ту, що накликала на люд біду-безліття.
— Вона не винна. Тому й не віддаю на суд вам, на кару, що бачу: не винна! Не забувайте: над нами є Тангра, він не простить нам невинної жертви! За одною карою піде інша, за іншою — ще інша. І іак аж до згуби-загибелі.
— Утигурів не карає, хане. Забрали добро наше, кревних наших та й п'ють кумис, лежачи на перинах.
Єдине, що міг сказати на те: ще покарає, — та й подався до свого стійбища. Був похмурий, як сама похмурість, і гнівний, буцім би сам гнів. Каломела бачила те і не зважувалась питати, що виїздив. Нишкла поодаль і мліла серцем. Бо хмурість його ие обіцяла втіхи, а гнів — і поготів. Певно, немає чим хвалитися ханові, як не похвалились і сли, вернувшись від антів. Тиверці самі не зважилися йти на утигурів і ханові не радили, а уличі що більше сказали: над ними і їхніми родаками — полянами висить меч обрів, те й роблять, що вторгаються в їхні землі. А обри приятелюють з утигурами і вже купно з вими хиляться до щедрої па золото Візантії. Не певні що буде само так, одначе й побоюються зачіпати утигурів, аби не накликати на себе гнів обрів. Отож і виходить' ніхто не зважується подати ханові руку. А коли не зважуються чи зумисне не хочуть, на що можна сподіватися про який супокій може йти річ? Лишається одне з двохї або сидіти й уповати на Небо, або іти до вітця. Була б певна, що це дасть щось, таки пішла б. Та ба, немає її певності. Музі; правду сказав: над тим, що взято у кутригурів, і вітець її, хап Сапділ, не властен. Бралося ж бо мечами, а їхпіх віддавна іспує покон: хто що взяв, тому те й належить.
Завергак тепер уя.е не засиджується біля неї, тим паче вдень. Кличуть — іде, і не кличуть — теж іде. її ж Каломели, ніби п ломас в ііаметі. Про родаків його и говорити не доводиться. І заходять — не помічають, і зустрічають — теж. Або ж позирають скоса та відвертаються, стрівши, і тіш уже кажуть: це все через тебе. Як єднатися з такими і 'їй зиаіідс ризриду сирод таких?
О Небо! Колись хоч Завергап був утіхою, бо знала: всесильний він тут, на Кутригурах, за ним почуватиме себе, мов за надійною загородою. А нині й він не просто сторониться її, чує, холоне серцим. То ж погана прикмита, якщо не помиляється, якщо це справді так, то — кінець.
Лякалась того і старалась догодити йому. Коли не встигала чи не зугарна була прислужитися челядина, норовила першою завважити усі мужеві забаганки, зробити так, аби не встиг подумати, а жона вже тут як туї, була повсюдно, мало не на кожнім кроці підкреслено іцирою з ним, і все ж не відчувала тієї, що тішила колись, взаємності. Щось нуртувало в Заверганові і мучило Заьергана, а мука не дозволяла бути таким, як колись.
Що ж їй вчинити, аби пригасити його муку? Еге, що?
Бачила, в'яне, мовби підтята билина, чула, втрачає під ногами твердь, а з твердю і певність, що мука ця минуща. І саме тоді, як біль розривав груди, а відчай доходив, вдавалося, краю, там, у глибині єства її, скинулося щось і нагадало про себе раз, нагадало і вдруге.
"Дитя", — майнула, не забарившись, мисль, а слідом "за мислю зродилася й пішла гуляти всім тілом радість. Вона непраздна, у неї буде його дитя! Небо високе, ІІебо чисте. Небо всеблаге! Та це ж і є він, рятунок. А так, це і є! Діждеться свого мужа-повелителя, вибере слушну нагоду і скаже: "Світе мій ясний, радість-утіхо, заступнику від кривд людських і кривдників! Чи відаєш, що в нас із тобою буде в недалекім часі дитя, син-первісток, опора роду і втіха серцю? Дай руку, коли не віриш, послухай, як стукається вже він, проситься на світ і воліс жити в світі". Заверган оживе, почувши те, скине з себе камінь гризот і повиностей, воздасть належне жоні і стане прихильним до неї, як до того клятого походу і до того триклятого вторгнення. Та й кутригури вгомоняться, а вгомонившись, одумаються, а одумавшись, скажуть:
"Вона — мати ханового сина, про неї не смійте думати.
Носилася та и носилася зі своїм наміром освідчитись ханові, норовила та й норовила вибрати слушну нагоду, а ліпшої за ніч не могла вигадати. Тоді він буде ласкавіший із нею, а відтак прихильніший до неї, аніж удень.
Та й темінь, близька присутність жаданого мужа нададуть одваги. А так, чи хан видітиме поночі, як пашіє її вил, сльозяться щастям соромом очі? Лиш там, у ложі лише за и L'приглядиш темені и годитиметься казаіи таке.
Ждала ночі — тремтіла тілом і світилася тривожною радістю, ждала хана в ложі — знову тремтіла. Не відала, як це зробить, одначе певна була, зробить лиш тоді, як відчує на собі знак його особливої прихильності. Такої миті Заверган буде розчулений, а відтак щедрий па добро. Вона й скористається тією щедрістю: пригорнеться до нього і скаже: "А знаєш, муже мій, я вже непраздна. У нас буде дитя. Молю Небо, аби то був хлопчик, надія і опора роду твого".
Була натягнута, мовби тятива на луці. Бо ждала: ось зараз зайде він після омивання, ляже й не втримається подасть його, знак особливої прихильності.
Здавалось, не витримає ждучи.