Дзенькнули, розсипались на дрібні осколки шибки. Трохим Іванович вискочив на вулицю і закричав що було сили:
— Рятуйте! Пограбували... Держіть злодія, держіть!
Його тривожний голос підіймав сусідів. Гриміли дверні засуви, скрипіли хвіртки, вибігали на вулицю люди.
— Олімпіаду... задушили... влізли через вікно... все золото забрали, все до копійки... ось, дивіться,— показував Трохим Іванович всім порожню скриньку.— Пограбували... Старцем пустили... Скринька є, а золота нема... Нема золота!.. Нема! — кричав він, вирячивши дикі, сповнені божевілля очі. Потім відкинув геть скриньку, схопився за голову руками, вив, метався, мов спійманий звір у клітці.
Люди зайшли в дім. Біля матері на підлозі сиділи перелякані діти, а вона все ще лежала непорушна, як і раніше. Над нею схилилася сусідка, обережно взяла за руку — рука була тепла. Значить, можна жінку врятувати.
— Води! — рішуче скомандувала молодиця. Хтось метнувся у сіни і скоро повернувся з великою мідяною квартою. З неї ще падали прозорі краплі.
— Ось, візьміть!
Найменший син Олімпіади послужливо подав сусідці кварту. Кварта тремтіла в його руці. В переляканих очах хлопчика світилася надія.
Молодиця діловито набрала в рот води, бризнула нею в бліде обличчя. Не розплющуючи очей, Олімпіада ледве ворухнула губами.
— До лікарні її... негайно до лікарні!—закричали з усіх боків люди, що заповнили кімнату. І тільки сусідка була, як і раніше, діловито спокійною. Підвівши трохи Олімпіаду за плечі, вона піднесла кварту до її сухих губів.
— Мамо! Мамочко! — заридав найменший хлопчик. І цей, сповнений відчаю, довго стримуваний плач проник до її свідомості.
Вона розплющила очі, нікого не помічаючи перед собою. Все було наче вкрите густою, непроглядною імлою, в якій далеко-далеко блимав самотній вогник.
— Золото... Моє золото... Пограбували... Все життя збирав, все життя працював... Нема тепер... нічого нема... Жебраком лишили... Господи!..— і Трохим Іванович примруженими очима дивився на ікони з блідими образами святих, гаряче й голосно звертався до бога, скаржився йому на нещастя, що так неждано звалилось на його посивілу голову.— Боже, боже, за що ти покарав мене? Навіщо забрав моє золото?
— Трохиме Івановичу, золота не повернете, дружину рятуйте,— радили йому люди, але він був глухий до їхніх слів і порад.
Сусідки одвезли Олімпіаду до лікарні. Люди розійшлися по домівках, лягли спати налякані діти. І коли знову настала в домі тиша, Трохим Іванович погасив лампу, підійшов до розбитого вікна, з жалем похитав головою.
— І все збитки... Все з моєї кишені. Карбованців два, а може, й три доведеться дати столяру Македону за нову раму.
Він ліг і почав гадати: "Виживе Олімпіада чи ні? Краще, коли б не вижила". І з цією думкою спокійно заснув.
Вранці вся слобода знала про нещастя, яке трапилося з Безсалим. Жінки співчували Олімпіаді. Софія підняла на ноги всіх стражників, наказала з повітового міста Грайворона доставити собаку-шукача.
Олімпіада вижила. їй потрібно було тижнів зо два полежати в лікарні. Трохим Іванович пішов провідати її на світанку, але його не впустив до хворої старий фельдшер, заявивши, що зараз нічим не слід тривожити дружину. Від нього ж Трохим Іванович дізнався, що Олімпіада не може розмовляти, і чи пощастить відновити мову — фельдшер того сказати не міг.
Повертаючись з лікарні, бакалійник з тривогою думав про собаку-шукача. Додому йти не хотілося, і він завернув до сестри, розповів їй про Олімпіаду, поскаржився на грабіжників.
— Не знаю, як тепер торгуватиму. П'ять тисяч карбованців... П'ять тисяч золотом украли в мене. Не паперовими, а чистим золотом.
Сестра пильно дивилася йому в обличчя, і Трохим Іванович чомусь не міг витримати її погляду.
— Виручи, допоможи мені, Софочко. Бачиш, у яку біду потрапив,— позич мені тисячу карбованців... Для діла прошу.
— А винний скільки? Три?
Нагадування про старий борг вкололо брата. Він схилив голову і глухо, але жалісливо намагався переконати її:
— Не завжди ж мене грабуватимуть. Не дай мені, сестро, по світу піти з торбою.
— З торбою? — усміхнулася Софія, розуміючи, що брат навмисне хоче її розжалобити, і це викликало в ній злість і бажання говорити йому неприємності.— Жаднючий ти дуже. Гроші любиш, а заробляти їх по-справжньому не вмієш. У скриньку своє золото заховав і сидиш над нею, мов кріт сліпий, а ти б до банку його поклав або ще краще — в діло пустив. Більше краму — більшу б виручку мав. Не вмієш ти жити. Гроші лежать у тебе мертвим капіталом. Куди це годиться? Не дам я тобі тисячі,— різко заявила вона, відчуваючи свою перевагу над ним, внутрішньо пишаючись тим, що ось їй, молодшій сестрі, доводиться навчати уму-розуму старшого брата, якого вона вважала колись дуже досвідченою і діловою людиною. Зараз він не викликав у неї жалю, а навпаки,— Софія відчувала до нього огиду.
— Значить, не даси? — перепитав Трохим, і в глибині його зіниць заіскрились злобні вогники.— От тобі й сестра! Багачка! У бідного брата — горе, а ти остаточно хочеш мене втопити. Забула, певне, що Ізарова я для тебе розшукав, я засватав...
Брови у Софії невдоволено насупились, блиснули гнівом очі.
— Не люблю таких розмов. Чуєш?
І він, зрозумівши, що сказав зайве, одразу замовк, але не могла вже мовчати Софія. Вона шалено накинулася на нього, вишукуючи найгостріші і найобразливіші слова.
— Чого ти скиглиш, мов собака? Хочеш мене розчулити, сльозою вирішив моє серце зворушити, щоб воно було добрішим? Не вийде! Нема в мене жалості до тебе. Знай: нема і не буде! Не люблю тебе! Ходиш, як тінь... У Лук'яна повчися, якщо не хочеш учитися в мене. Я йому теж позичила три тисячі, а вже за рік він мені більшу частину повернув. Твердо стоїть на землі Лук'ян, тому що вміє працювати. Сорок десятин землі придбав та сіножаті... Та хазяйство в нього... Людина голову має на плечах, а не гнилий гарбуз.
— У Лук'яна земля, а в мене бакалійна крамниця.
— То закрий свою крамницю до чортової матері! Займися теж сільським господарством.
— Слабий я для цього діла. З мужиками лаятись не вмію,— і він підвівся з стільця.— Знатиму: братові ти допомогти не хочеш. Піду я.— Не поспішаючи, одягнув засмальцьованого картуза і поволі рушив до дверей, сподіваючись, що Софія спинить його. Але вона, не сказавши більше ні слова, проводжала його злобним поглядом.
Опівдні на слобідській дорозі з'явилися стражники. Вість про це швидко рознеслась по слободі, викликавши серед населення особливу цікавість. Адже всякому хотілося глянути на незвичайну собаку, яка може натрапити на слід грабіжників. Цікавість була настільки великою, що до двору Безсалого з усіх кінців слободи бігли не тільки діти, але збиралися й дорослі, заповнюючи вулицю. Всі дерева і покрівлі сусідських хат були зайняті дітьми. Вони жадібно стежили за всім, що робилося на подвір'ї.
Прийшов Лук'ян. В його спітнілій руці була хусточка, і він старанно витирав нею з обличчя рясний піт, шукав зручне місце, де можна було б сховатися від палючих променів полудневого сонця. Сівши в затінку старого клена, Лук'ян мовчки, але дуже уважно стежив за братом, якого добре знав, а знаючи, помітив зараз внутрішнє хвилювання, що його той не міг як слід приховати. Коли зустрічались їхні погляди, хитрі Лук'яно-ві очі свердлили брата, мов гострі буравчики, легко відгадуючи його потайні думки.
"Ти мене, Трохиме, не обдуриш. Я наскрізь тебе бачу. Грабіжник — ти!"
А розгадавши це, він не став більше випробовувати брата, сидів мовчки, невдоволений всім, що тут робилося.
Трохим Іванович уже двічі побував у коморі, нічого не ви-носячи звідти, підходив до Лук'яна закурювати, скручував цигарку, а руки в нього тремтіли. І знову він, внутрішньо насторожений, ішов або в дім, або за ворота подивитись: чи не ведуть стражники собаку-шукача.
— Як здоров'я Олімпіади? — спитав Лук'ян, даючи прикурити братові.
— Лежить. Фельдшер сказав, мабуть, німою залишиться. Таке горе в мене... таке горе... І все на мою бідну голову.— Він знову зривався з місця і кудись біг.
— Ведуть... собаку ведуть,— почувся чийсь голос за ворітьми.
На подвір'я зайшли кілька стражників, пристав і людина в цивільному з собакою-шукачем. Народ так і ринув було слідом, але пристав наказав вигнати всіх сторонніх на вулицю Залишили тільки понятих. Собаку повели до кімнати, і він, обнюхавши скриньку, став гавкати на Трохима Івановича.
Його тут же почав допитувати слідчий. Помітно плутаючись і бліднучи, господар розповідав про грабіжників, бандитів, які вийняли віконну раму, а він в цей час відлучився з дому у своїх справах, і коли повернувся і зайшов до хати, то побачив Олімпіаду вже на підлозі...
Довго, з усіма подробицями, розповідав, де саме вона лежала, як були розкинуті в неї руки, яка вона була в ту хвилину бліда, як він сам розгубився, побачивши все це, а коли кинувся їй на допомогу, раптом помітив біля неї порожню скриньку... Скриньку, в якій було його золото. Він уже потім не пам'ятав, що з ним робилося. Горе затьмарило йому розум, але все ж він догадався вибігти на вулицю, здійняти крик. Збіглися сусіди, відвезли ледве живу Олімпіаду до лікарні.
Слідчий не перебивав його запитаннями, але своїх розумних, холодних очей ні на хвилину не зводив з Трохима Івановича, даючи йому можливість висловитися якнайдокладніше.
— Золото моє пропало... Лишився жебраком... Хоч по світу йди з торбою...— і він навіть сплакнув, бажаючи надати своїм словам більшої переконливості.— Може, собака зуміє натрапити на слід і розшукати грабіжників-душогубів.
Собаку стримували, але він поривався до Трохима Івановича, ладний, здавалося, розірвати його на шматки. Він злякано сторонився від нього, одступав до стіни.
Слідчий ще пильніше стежив за хазяїном, але поки що нічого йому не говорив і ні про що не запитував.
Вийшли на подвір'я. Собака, обнюхавши землю й вибиту раму, знову ошаліло загавкав на Трохима Івановича. Він розгубився ще дужче, не знаходячи собі місця, куди б можна було сховатися.
— На нього гавкає... На самого Безсалого,— чулися звідусіль дитячі голоси. Люди припадали до кожної щілинки в паркані, сподіваючись що-небудь побачити.
— Ти переодягнися, Трохиме. У твоєму домі трапилось нещастя, то собака на тебе й гавкає.