Ясноводі озера!.. Спокійні в погоду і грізні в бурю гаї!.. Хто не бачив тебе, рідний краю, той не знає, нащо здатна і чим багата наша природа.
Другу добу Леся в Нечімному — ніби в казковому світі. Невеличка хатина, обвішана пучками сухих трав і калини, миліша їй од усього; клокічки — дерев'яні дзвіночки, що белемкають на шиї в худоби і не дають їй загубитися в пущі, — замінили дівчинці звуки фортепіано... Слухала б — не переслухала їх. Особливо коли дядько Левко і Лукаш зганяють товар до обори. Тоді така незрівнянна ні з чим розливається музика лісом, що, здається, глухий почув би її. Грають, стрибаючи з гілки на гілку, білиці, в невидимі легенькі кувадла кують сиві зозульки, голосно вистукують суху деревину дятли... Повітря гуде оводами, комарнею і мушвою. Вони хмарами кишать у болотяних випарах, не дають спочинку худобі. Відігнати їх можна тільки димом. На те дядько Левко і Лукаш розкладають навколо обори вогні з кізяків, а біля самої хижки всю ніч не згасає багаття. На ньому вариться страва, сушиться одяг, тут і гріється дядько Левко, ночуючи надворі біля товару.
А скільки коло тої ватри почуто оповідань та легенд! Уже ввижаються Лесі ті мавки, потерчата, водяники. Сам дядько здається лісовиком.. Низенький, з борідкою, в постолах і полотняному одязі, — наче завітав оце до їхнього гурту після цілоденних блукань гаями, сів на зваленому дереві, посмоктує люльку й воркоче, воркоче... Немов той потічок. А от спати не хочеться.
— Дядьку, — питає Леся, — а то правда, що дерево живе? Вдень я хотіла вирізати калини на сопілку, а Лукаш не дав. "Не ріж, — каже, — йому болить..." Чи правда то?
— Авжеж, дитино. Не треба живого різати —є сухе. Бо лісовик розсердиться.
— І що тоді?
— Диви, яка цікава! Розсердиться, і все. Завалить водопої торішнім листям, дорогу перетне стовбурами... Чи ж мало цього?
— А у вас із ним дружба? — не вгаває Леся. Дядько підливає в казанець з коновки води, підкидає в багаття хрусту. Він спалахує, пирскає іскрами, золотить довге волосся, що пасмами звивається з-під старого бриля, багрянцем обдає сиву, аж білу, свитину, постоли.
— Он бачте — дуб за хатою? — показує Левко на могутнє крислате дерево, і всі звертають у той бік погляди. — То гордість лісу. Я врятував його. Купці вже міряли, давали гроші, та я заклявся, що поки житиму, то й він стоятиме. Відтоді і безпечно мені в лісі.
— Ну, а од відьом, од водяників як бережетесь?
— То вже діло інше. Одні хреста бояться, заклинання, а інші зілля не зносять духу. Під вікнами ж недарма в нас мак посіяний — од відьом захищає... А терлич навдивовижу велику силу має, коли його зібрати в ніч купальську.
"Так он чого то в них терлич росте коло порога, — згадала Леся. — І кіл осиковий забитий на подвір'ї..." Вона дивиться через огонь у сутінки, що налягають з усіх боків, і, здається, бачить, як звиваються в півтемряві русалки й відьми, мавки і перелесники та інша лісова, водяна і польова сили.
— А де зимують мавки? — питає Михайлик дядька. Хлопчину теж захопили розповіді. Простягся поруч Лукаша на запашній травиці і мріє, мріє...
— Та де ж? У дуплі верби старої знаходять місце.
Встеляють його листом і порохном м'якеньким та й зимують... Та ви не дуже те до серця все приймайте, бо ще присниться... Цур йому, діти. Ліпше не знати того. От розкажу вам історію... вельми повчальна, для парубків надто ж...
І знову спокійно тече собі розповідь: як сільський парубок запізнався з мавкою, а мати стара — розлучниця злая — супроти того пішла, оженила хлопця на багатій вдові; як жили вони в гризоті щоденній і як лісові духи відомстили за мавку, напустили на селюків злидні та розорили їхнє кубло.
— ...Ну, йдіть собі спати, — закінчує дядько, — на сьогодні вже досить... А я подивлюся на бидло. Веди дітей, Лукашу. Чуєш? Гов, Лукашу! — будить він хлопця, що задрімав зморений.
Лукаш прокидається, тре заспані очі, підводиться. Гуртом вони йдуть у шопу, де чекає на них лісове пахуче сіно і де ще довго не змовкатиме перешіптування...
Шопа з трьох плетених із ліщини сяк-так обмазаних стін і низькою стріхою. Четвертої стіни немає, і, коли прокинутись рано та глянути в отвір, здається — пливе все кудись на казкових легких каравелах. Потім, як підніметься сонце і зійде туман, відкривається дивовижна картина: тиховоде, вкрите ряскою озеро, оточене зеленими берегами, за ним — вільшина, а далі ліс, що переходить у густий сосновий бір і тягнеться хтозна-куди... Кажуть, озеро те бездонне. І справді, як випливали на нього човном з дядьком Левком, то яку довжелезну не взяла вона жердину, а дна не дістала. Доточили весло, і все одно не вистачило.
Чудернацьке те озеро. Береги має облудні — так і ходять хвилями під ногами, прориваються, не дають підступити до води. То теж ніби навмисне так зроблено — щоб не длялися люди з-під солом'яних стріх: не зносять їхнього духу русалки-озерянки! І купатись не можна в озерній воді. Хоч і спокійна вона, а вмить затягне баговинням, засмокче...
Сьогодні вони останній день у Нечімному. Вчора сусід дядька Левка Тихін приїхав із Скулина й переказав, що мама веліла вертатися. Жаль! Що ті три дні і ночі? Ще б хоч із тиждень... Щоб походити скрізь, де бувають Лукаш з дядьком Левком. А найперше — круг озера, подивитись на той потічок, що вибігає з нього. Там, кажуть, коли підійти непомітно і причаїтися десь в очереті, навіть уранці можна побачити русалку.
— Михайлику, — шепоче Леся, боячись розбудить Лілю. — Чуєш, Михайлику? Ну й сонько ж ти... Ось я зараз тебе розбуджу. Ти в мене хутко проснешся. Дівчинка підвелась, щоб побігти черпнути водиці й хлюпнути на Мишка, та від подиву аж сплеснула руками: ні Лукаша, ні брата вже не було. Залишились тільки ямки в сіні, де лежали, зібгане стареньке ряденце, яким укривались. От тобі й на! Сама, виходить, проспала... Та де ж вони, невірнії?
Швидко сплигнула на землю, обтрусилась від сіна, що пристало до платтячка, й метнулась до хижки. Нікого. В оборі — теж ні душі. Що за оказія? Невже всі в ліс подалися? Прислухалась: десь недалеко глухо бемкотіли клокічки; мекнуло тихо телятко, до нього обізвалась корова... Коли це — аж стенулось серденько! — заграла сопілка. Голосними її переливами враз наповнився ліс — і співав, гомонів та відлунював. Леся завмерла. Стояла зачарована, легка, готова злетіти на крилах лісових отих співів.
— Го-го-го-го! — покотилося лісом. — Лесю-у-у-у...
— Я ту-та-а-а...
Ті співи та перегуки збудили Лілю. Прибігла — розрум'янена, заспана— і ну:
— Миш-ко-о-о!..
Аж на пальці спинається та витягує шийку. Голосок тоненький, писклявий — одразу губиться в хащах.
— Давай удвох, — пропонує.
І знову лящать перегуки, аж поки на галявину не виходять Михайлик і Лукаш. Обоє в брилях, по пояс зарошені. В руках у Лукаша згорнута кловня, на дні якої ворушиться риба, на поясі метляється ножик і ківшик з лика на мотузочку.
— Де ж ви були? — питає Леся.
— Дядько послав нас ятірці витягати.
— Човном аж он куди плавали, — хвалиться Михайлик. — Ви ще спали, пожаліли вас будити... Зате ось вам що, — і подає букет жовтих і білих лілей. — Покладіть у воду, ввечері повеземо додому...
Після сніданку — по ягоди, а там знову на озеро, дивитись, як зграями низько-низенько шугають дикі гуси й качки, як вишукують собі поживу довгоногі чаплі й лелеки.
— Знаєш, я про це все напишу, — ділиться думками Михайлик. — Оповідання чи й повість... На зразок Гоголевих... Я вже й назву обдумав —"Нечімне". Як гадаєш, добре буде?
— Чого ж, підхожа... Пиши! А я на музику покладу. Як Микола Віталійович "Тараса Бульбу". Гаразд, Ми-хайлику, домовились?
— Згода.
Нуртують у дитячих головах мрії, бринять ніжними співами... І манять кудись, і гукають — де шумливі бори, воркотливі потоки, тиховоді озера...
XVII
Рік за роком — життя. Небагато й спливло їх, а скільки подій... Знов боліла рука — та сильніше, нестерпніше. В її тіло вгризався скальпель хірурга.
"О доле! За що ж ти караєш? За те, що люблю я життя і пісні? Що в серденьку моєму палає любові огонь?"
Підходила до фортепіано, торкала одноруч холодні клавіші — озивались вони жалями.
Чуття виливались у рядки, лягали одна за одною на папері поезії... Горе переплавлялось у спів:
Ждіте, ждіте, любі діти!
Літо знов прилине,
Прийде мила годинонька,
Як зима та згине;
І заквітне ваше поле,
І зазеленіє, —
Знов його весна прекрасна
Квіточками вкриє.
Як ніколи, дорогі були спомини. Місячні ночі... Як тікала самотою в ліс. Вечірні години. Біленькі хатки...
Вже засвітились у небі зорі,
Усе заснуло, заснуло й горе...
Та ні, не заснуло! Крутить їй рученьку... Часами нападала розпука: "Навіщо ці вірші, ця праця дрібна?.. Яка з неї користь? Що я, слабосила, проти горя й недолі?.." Та одразу перечила інша їм думка: "А може, мій спів, щирі слова розважать хоч на хвилину кого?" І прибувало снаги; забувши болі й тугу, Леся сідала за працю.
Вже тих поезій набрався добрий десяток. А коли закінчили перекладати "Вечори на хуторі біля Диканьки" Гоголя, Михайлик порадив:
— Давай, Лесю, пошлемо до журналу.
Обом ця думка сподобалась. Матері так само.
— Я й підкажу, куди саме, — обіцяла вона. — Є у Львові журнал "Зоря". Туди й пошліть.
— А як підпишемо під перекладом? — зауважив Михайлик. — Незручно ж — два Косачі одразу. Треба придумати псевдоніми.
— Які ж бо? — задумалась Леся.
— Коли вже ти, Михайлику, такий обачний, то й будеш Обачним, — мовила мати.
— А я? — нетерпеливилось Лесі. Ольга Петрівна замислилась.
— Журнал галицький, — сказала зрештою, — доречно було б зазначити, що авторка з України, українка.
— Леся Українка! — радісно підхопила дочка.
— Українка, — повторив Михайлик. — Здається, добре.
— Що ж, нехай так і буде, — поклала Ольга Петрівна.
А невдовзі в "Зорі" з'явились вірші з підписом "Леся Українка".
І пішло те ім'я між людьми навіки.
І полинув той спів шляхами тернистими... Сильний та мужній, він кликав:
До праці! До боротьби!
ЧАСТИНА ДРУГА
Досвітні огні, переможні, урочі,
Прорізали темряву ночі...
Леся Українка
І знову мандри. Скільки пам'ятає себе — все переїзди... Луцьк, Київ, Варшава, Друскенік, Гадяч... знову Київ. Не встигла й на ноги стати як слід, а доля кидає її з місця на місце.
Цього разу аж он куди! Де тая Одеса, лиман! Чому саме їй випало таке щастя? Чи найліпша вона од усіх, чи найгарніша? Така ж, як усі людські діти...