Вони всі мали свою справу в тім теж. На грабіж не йшли, як показується, нічого не здобули для себе, а полягли в чистім полі. Видно, що і в них були порахунки з паном. Вважай, Марку: сутичка інтересів народу з інтересами дуки...
— Воно виходить на бунт.
— Так і мені здається. Тут не йшло ані про церкву, ані про руський народ, лише про буття матеріальне. Ми того добре не знаємо, бо ми поза княжі посілості не виходили, але там було зле. Впрочім, ми потроху бачили в Самбірщині. Пес не втікає від хліба, лише від кия. То був перший зрив працюючого люду проти гніту панів. Не вдався він, то піде за ним другий, третій, бо пани добровільно свого не попустять. Ця робота й нас не мине...
— Ми князеві обов'язані...
— Князь не вічний, але хоч би й так, то ми Наливайками не будемо.
— Правда, Наливайко не повинен був іти з князем проти своїх.
— А я його оправдував, поки думав, що Косинський звичайний собі розбишака, за якого його княжі слуги проголошували. Та тепер бачу, що то собачі язики того лицаря оплювали, й тепер я дивлюсь на Северина іншими очима, як перше.
— Гончий пес, та й годі, або обласкавлений вовк, що на панський приказ своїх братів розриває.
— Ти добре кажеш. Я бачу, що ми живемо серед неправди, а це не зробить нам наш побут в Острозі милим. Знаєш, Марку, коли б я був знав те, що тепер знаю, я був би не скомпонував тих повітальних віршів, а коли би був хто інший за мене це зробив, я був би не в силі їх виголосити. Мені б кожне слово в горлі заков'язло.
Від тої хвилі Петро Конашевич начеб не той став. Почування його до князя геть перемінилося. Він відразу став по стороні тих угнетених, покривджених від панів-дуків. Молода уява творила нові виднокруги. Він став міркувати над тим, чому це так, чому є люде ненаситні і яку тому раду дати. Петро став ще більше мовчали-вий. Держався осторонь. Ще одне питання засіло йому в голові: чого отець Дем'ян дозволив своєму братові на таке грішне діло? Певно, що воно сталося без його відома і дозволу?
Його душу мучили сумніви. Може, він помиляється, може, так мусить бути? Він своїми думками грішить проти князя, свого добродія.
Таких сумнівів не міг йому розігнати Марко. Той був м'якшої вдачі. Критично не вмів на світ дивитися, брав річ так, як вона йому зверху показувалася, а глибше не вмів міркувати.
Серед таких обставин пережили кульчичане кілька літ. Перейшли всі науки, що їх вчено в Острозькій академії. Їх зачали помалу вживати до літературних праць в острозькому кружку вчених. Ті праці оберталися коло питань богословських. За одну таку працю дістав Петро значну нагороду від князя.
А в тім часі скінчилося повстання гетьмана Косинського тим, що його підступом заманили під Черкаси в засідку й вбили.
Про таку неславну смерть Косинського довідалися в бурсі згодом. Це їх дуже збентежило. Із того їх побут у Острозі став ще скучнішим. Хіба ж так жити ціле життя, поза княжі посілості світу божого не бачити? А що з собою робити? Вертати додому, до Кульчиць і братись до плуга? Нащо ж їм було такої науки, знання латини і греки? От добре було би поговорити з дідусем Грицьком, та Господь знає, чи він ще живий. Давно, давно не було ніякої вістки про нього, ні про рідну сторону.
Стати на розстайній дорозі й не знати, в котрий бік повернутися, — це дуже людину дратує й відбирає охоту до всякої праці. Хлопці дуже посумніли й робили свою роботу, як панщину, їх душа рвалась у світ, та не мали відваги отворити власною силою тої золотої клітки, в яку їх судьба замкнула. І були б ще довго так мучилися, коли б та сама судьба не зглянулася на них і не вказала їм дорогу. Сталося це так нагально, що навіть і не помітили гаразд, коли опинились на волі серед широкого світу.
Х
Нема людини на світі, яка б не мала якогось ворожого духа серед свого окруження. Хоч кульчичан усі вчителі і старшина школи любили, хоч князь їх відзначав і милував, був у бурсі один диякон, Артемій звався, що не злюбив їх з тої хвилі, як вони щойно прийшли до бурси. За те, що ті хлопці у синіх капотах звернули на себе очі усієї школи, він їх не злюбив і не ворожив для них нічого доброго. Та вже стільки літ минуло, а його ворожба не здійснилась, вони велись гарно і показували, що з них вийдуть неабиякі люде. Його це ще більше лютило. Де лише міг, мусив їм пришпилити латку та лише дожидав нагоди, щоби їм підставити ногу.
Раз якось поїхав князь Костянтин до Полонного. З ним поїхав і о. Дем'ян.
Князь мав звичай виїздити з великим почтом служби і гайдуків як для своєї оборони, так і для світлості свого княжого стану. Такі виїзди князя траплялися в останніх часах рідко. По тім виїзді в Острозі наче б усе перемінилося, наче б людей убуло. Князь самою своєю присутністю в Острозі вмів держати порядок. За час його неприсутності усе попустило трохи.
Отже, сталося так, що однієї ночі якийсь бурсак шпурнув у вікно ректора каменюкою. Зачалось слідство. З того скористався о. Артемій і посвідкував перед старшиною, що то зробив Марко Жмайло. Він бачив його на власні очі, як вночі викрадався з бурси, пішов на подвір'я і, оглядаючись на всі сторони, як злодій, кинув каменем у ректорське вікно.
Прикликали неповинного ні в чім Марка перед старшину. Диякон сказав йому це у вічі, та ще й на хрест забожився. Він показував, як Марко порпав у снігу за каменем. Марко тепер щойно придивився своєму ворогові, бо досі не звертав на нього уваги. То була людина невеличка, поганенька, кахикаюча, з рудим волоссям на голові, з ріденькою борідкою. Марко присягався у своїй неповинності, оправдувався тим, що не було йому ніякої причини ворогувати на ректора. Даремно божився за нього Петро і інші товариші. Не помогло нічого. Дияконові дали віру, а Марка по тодішньому звичаю порішено покарати різками.
Нічого було робити. Диякон, переходячи помимо Марка, поглянув на нього котячими очима, усміхнувся злобно і сказав:
— Не журись, вашмосць, ти шляхтич, на голій лаві тебе не покладуть, килимами підстелять. Це тобі належиться.
Присуд виконали зараз і вибили Марка болючо різками.
Та ще більше боліло його те, що потерпів невинно, що така кара приключилася йому в бурсі перший раз, хоч тут не жалували іншим березової кашки. Його боліло ще те, що потоптано його честь. Не менше терпів з ним його побратим Петро. Він аж плакав з лютості, та нічого було робити. В часі екзекуції Петро закусив губи до крові і затискав кулаки. А опісля взяв зомлілого від болю Марка, мов малу дитину, і поніс на лежанку. Він обливав його студеною водою, щоби прикликати до пам'яті. Щойно по екзекуції дали ректорові знати, що виновника знайдено і покарано.
Ректор був з того невдоволений і сказав відразу:
— Ви помилилися. Того Жмайло не міг зробити. Як ви сміли робити суд без мене?
— Бо то була справа вашої милості.
Смотрицький каже:
— Бідний хлопець, я знаю, що він не винен.
Марко перележав цілу ніч у гарячці, а Петро не лишав його ані хвилі самого. Піклувався ним, як малою дитиною. Від того часу Марко не приймав ніякої поживи. Поклав собі вмерти голодною смертю.
— Не варто жити на світі, де живуть такі злобні люде, що на неправду хрест цілують.
— А то б то ти зробив потіху рудому діяконові, коли б справді помер. Я з ним так ще порахуюся за те, що костей своїх не позбирає. Слухай, Марку, викинь з голови ті дурні замисли, їж, щоб набрав сили. Пам'ятай, що з весною ми плюнемо на ту школу і махнемо на Запорожжя. Аж тепер мені ясно стало, що нам робити, хоч так довго вагались. Але перед тим розправлюсь із кривоприсяжником, щоб він і під землю сховався.
Тими словами уговорив Петро Марка. У нього віджила охота до життя і почув вовчий голод.
— Спасибі тобі, Петре, що ти мене врозумив, справді воно так краще. Нащо нам, молодим, загибати?
Петро пильнував хворого і не ходив у школу. Це не подобалося вчителям. Вони взяли це за зухвальство. Послали до Петра.
— Кроком відсіля не рушуся, поки Марко не подужає.
— То непослух! — говорили вчителі. — Такого пропустити не можна. Непослух треба проломити силою.
На те не хотів ніяким чином згодитися ректор:
— Ви з глуздів збилися. Петра би хвалили за його гарне, побратимче серце, що друга не лишає в біді, а ви його карати хочете, ще, може, й різками? А що зробите, як за Петром вся школа стане? Вже за одне безправство вся школа гуде. Не доливайте олію до вогню, бо хлопці збунтуються, а тоді що?
— Хіба ж нам бунту боятися? А княжі гайдуки для чого?
— Ось куди мірите! Княжими гайдуками побивати княжу школу? Проливати кров дітей, яких князь повірив вашій опіці і за це вам добре платить?
Ректор чимраз більше гарячився.
— Все пішло з наклепу диякона. Підождіть! Ще вам за Жмайла від князя дістанеться. Хлопці самі пожалуються, коли князь вернеться, і я не замовчу. Школа під моєю управою. На те, що задумуєте, я не дозволю. А коли б ви ще раз таким безглуздим засудом довели до бунту, до проливу крові і споганили цим нашу школу, тямте, що князь прикаже вам голови познімати.
Опір ректора мов студеною водою їх облив. Вони налякались. Один складав вину на другого. Справді, може бути з того халепа. Треба б якось Жмайла задобрити.
Та відомо на світі, що один промах родить другий, особливо як людина, що раз промахнулась, не старається зрівноважитись, а хоче промах направити загаряча.
Пошептавшись між собою, урадили задобрити його червінцями.
Послали одного даскала з червінцями. Він прийшов до Маркової лежанки і звітався з хлопцями, та вони ні словом до нього не відзивалися, а балакали між собою, начеб його не було. Даскал щось говорив, а далі всунув Жмайлові червінці під заголовок. Марко, почувши щось тверде, вийняв гаманець з-під заголовка.
— А це що? — питає грізно.
— Це ректор посилає за терпеливість.
Марко почервонів, як рак, і шпурнув даскалові гаманець у лице.
— Йди до диявола! Ти зневагу і кривду червінцями хочеш заплатити, і то шляхтичеві?
Даскал, бачачи, що ще й Петро затискає кулаки, підніс гаманець із землі і мерщій втік зі спальні.
— То, моспане, не жарт. Бунтар зухвалий, але його конче треба вилічити, заки князь верне.
— Треба до нього лікаря послати, а коли не схоче, то вже й не гріх буде сили вжити. Послали княжого лікаря.
— Йди геть, бо голову розіб'ю! — кричав Марко. — Напосілися не давати мені супокою — я сам видержу без тебе.
Та лікар привів з собою помічників, бо його упередили, що без опору не піде.
Тепер виступив Петро в обороні побратима.