Кричали, падали, злітались.
Здавалось, що тут недавно проїхав Чичиков.
— Чи-чи!
— Кра! Кра!
У станицю заглядали хмари.
З Зараївського хутора йшли.
Раптом Вадим розплющив очі й покликав Марію. Говорив розірвано, давився словами:
—...Це — перед смертю... Останнє моєї мелодрами. Круг пройшов... Але дивись, Маріє, на нашу сучасність... з ХХV віку... Пам'ятаєш: Домбровський, Россел, Делеклюз...
...Пауза.
Потім додав ще:
— Християни мають своє євангеліє. І ми... Так, Маріє... Я знаю…чого ти не була... моя.
І знову впали вії.
Марія мовчала. Схилилась на коліна біля кроваті й теж була чорна.
...А за вікном стояла порожнеча, і на баню церкви злітались галки:
— Чи-чи!
— Кра! Кра!
Біля етажерки лежала сосна — поруділа, а гірські трави зів'яли. Все так пахло сосною.
Коли стемніло, запалила свічку.
Розтаборилась півтемрява.
Теж зів'яла.
Марія пішла до етажерки й знову машинально перебирала книги.
Постукав тихенько Гофман.
Спитав пошепки:
— Ну що, як?
Марія безглуздо подивилась на нього і, не відповівши, зачинила двері.
А за вікном по станції урочисто брів на схід синій листопад і зникав у невідомих пісках у Закаспії.
Вадим лежав, розкинувши руки, волосся йому спадало на тьмяний лоб. Іноді кашляв і вихаркував шматки крови, які безсило падали йому на груди. Вся сорочка в напівтемній кімнаті оддавала багрянцем.
Стіни дивились сіро й похмуро. Вадим догоряв. Кімнату наповнювали хрипи.
Здавалось, десь булькає вода.
Було болотно.
Марія дивилась на Вадима, заложивши руки за голову.
...Уночі Вадим почав ловити руками повітря.
Марія підійшла до ліжка.
І побачила раптом у Вадимових очах гарячий день. Взяла його руку. Вадим на хвилину завмер, але несподівано рвонувся й одкинув голову.
Ловив ротом повітря, видно було, що хоче щось сказати — і не може.
Далеке, замріяне промайнуло в голові. Марія голосно й схвильовано сказала:
— По оселях урочисто ходить комуна.
На момент обличчя Вадимові покривилось посмішкою.
Тоді Марія в нестямі похилила голову і з жагою промовила...
...Те, що вона промовила, здавила тиша.
...І тиша запахла сосною.
Марія подивилась на чорне обличчя й зрозуміла.
Підійшла до свічки, погасила її й вийшла на повітря. Побрела по станиці, в степ на схід.
Скоро заметушилось повітря, з моря джигітували солоні вітри.
В синій ночі не було видно, як летіли гори.
Тільки сивий Ельбрус велетнем маячів праворуч.
Марія йшла на схід.
Кавказ мовчав у гірській задумі.
На далекій цегельні скликали нічну зміну:
— Гу-у!
ЧУМАКІВСЬКА КОМУНА
І
Повітове місто, де пахне Гоголем, у переліг перекинулось.
Осіло.
Коли летять буйні, арештантські весни, повітове місто живе нутром: не вилазить з будинків, плодить діти, ходить до церкви, а ввечері п'є чай з блискучого самовара.
Увечері в тихому затишку міщанського добробуту шипить самовар:
— Ш-ш!
І зимою: — Ш-ш!
І літом: — Ш-ш!
І восени: — Ш-ш!
Це тиха надмрійна пісня обивательського щастя. А апогей його — канарейка в клітці.
...Над повітовим містом промчалась революція. Зламала декілька вікон, зруйнувала чимало будинків, розбила гурт сердець і помчалась далі.
...Все йде, все минає й відходить, не вертається, а обиватель знову намагається впірнути в бакалійний сон старосвітського галантерейного життя.
Але сон неспокійний буде, сон тривожний буде: чує обиватель — блукає містом хтось невідомий, хтось арештантський.
І каже він, зідхаючи:
— Да, шерочко.
...Коли злізти на гору, там манастир. Покрівський зветься, а не долізти до манастиря — Чумаківська комуна. Таки справжня комуна імені Василя Чумака.
Мрійник загинув в імлисту київську ніч, а маленька комуна й досі живе в повітовім місті, де пахне Гоголем.
II
Біля воріт написано: "В сєм домє прожіваєт дворянін Гараєм".
...А коли на бруку дітвора здіймає гамір, молодий поет Андрій (Андре) деклямує з Чумака:
Безнадійно. Є надія: ось, на цьому бруку.
Переможці. Піонери. Тисну вашу руку.
Біля комуни проходять і тіні минулого — черниці чорні (тепер живуть невідомо де, а в манастирі церква й дитячий будинок).
Недалеко й калюжа, а в калюжі вовтузиться сонце, як порося.
Іноді сонце заверещить золотом, тоді на мозок спадає гаптований серпанок.
...До Андрія підходить Варвара й оповідає про яму — недалеко яма, куди черниці скидали колись "незаконних" немовлят: опороситься черниця й запричаститься тайни вбивства.
Підходить товаришка Валентина — високолоба (чудовий високий лоб... люблю високолобих. М. X.).
Валентина заїкається до Варвари:
— Ви пппрро це вже ка-а-зали.
А Варвара буркотить:
— Ну й казала, і ще скажу. Забула, значить.
Андрій наставляє вухо й уважно слухає. Варвара починає знову.
Отже, в комуні живуть ще такі особи: І/ Іван Іванов, 2/ Же, З/ Мура (останні дві — Бобчинський і Добчинський: зріст), 4/ Йосип Гордієнко — безпартійний (і Андрій безпартійний). Здається, всі.
Проте забув: коли теплінь, а в манастирськім саду пахтить медом, у комуні завжди гніздиться сторонній люд. Словом, так: бувають товариші з сіл і губерніяльного міста. Зимою сторонніх мало.
А сьогодні весна. Розумієте? Буйна, арештантська весна. У-ух, щоб тобі... Сьогодні весна, мов голуба тягучка: їв би й дивився без кінця...— Д'ех, моя коханко. Дай, візьму тебе в свої залізні обійми: твоє волосся пахне, мов виноградне вино.
...Прилетів традиційний соловей, порозчиняв вікна — правильно!
...А в їдальні дві дошки, чорна й червона. На чорній написано:
"Товаришка Же за буйство".
На червоній написано:
"Товариш Андре за"... (далі розвезено пальцем).
...Же — надто неспокійна. Же — циганочка, а Іванову співає:
— Мій симпампончик і вкраїнофільчик.
Тоді Мура каже:
— Ах, моншерамі, це ж моветон.
Розшифровую:
Іванов — пітерський слюсар, а українську мову знає краще за українців. (Буває). Так міркує: нацсправа, мов уюн (це, здається, в Кавтського), а на мову — плювать. "За якою наказуєте? За китайською? — Будь ласка!"
Але Іванов каже:
— У нас, у Пітері, так. Ми, пітерські, так.— Словом, авторитет Пітера непорушний. А Пітер — це Іванов. Це, звичайно, щодо публіцистики.
...Ну-с.
Же — циганочка. Очі інституткою і гадючкою до Іванова:
— Будь ласка, понюхайте оцей оселедець. Чи не почуваєте тут буржуазного духу? А то хочемо ще купити.
Іванов знає жарти, але досить серйозно наказує:
— Щоб оселедців більш не купувати. Досить. Можна жити скромніш.
... У манастирськім саду гримнув традиційний соловей. За манастирем заграло сонце в рожеві сурми.
Мура каже (промова в ніс):
— Ан-дре.
Це так поважно, ніби в сальоні графині X. Але — це не так: тільки погляд маман, а взагалі — йолки зелені. І все.
...Нарешті комуна розійшлась на роботу. Залишились: Варвара і Андрій.
Тут і кінець другому розділові.
III
Варвара варить борщ на примусі, а Андрій чистить картоплю. Рожеві ранкові сурми біліють. Іде день і біла музика дня. Традиційний соловей замовк. Над манастирем сонце.
Звичайно, Варвара буркотить:
— Ну от: була у панів — робила. Тепер у комунії — і знову роби.
Андрій каже:
— Так ви не робіть, Варварушко. Ми й самі справимось.
— Не робіть! А хто ж обід зварить?! Га?!
— Ну, то робіть, Варварушко.
Хвилюється:
— Варварушко... Варварушко... Ні в якім разі й баста. Ну-с...
Андрій раптом зривається з місця й мчиться до столу.
Навздогін йому сміх:
— Ага. Приспічило!
Андрій хапає папірець і олівець і нервово накидає нерівні літери. Це — поезія. Він увійшов у творчу екстазу. Суєтиться по кімнаті, спішить полетіти й бурмоче незрозумілі фрази.
А Варвара? О, Варвара спокійна, як курка на сідалі. Картоплю покинув? І біс із нею, з картоплею. Приспічило — значить будуть гроші. О, Варвара це вже знає.
Коли до Варвари заходить сусідка. Варвара зводить хмуро брови й пошепки каже їй, вказуючи на Андрія:
— Ви не думайте, що він абищо. Він не абищо, а ось...
І виймає з кишені Шевченків портрет.
— Знаєте хто? Це Кобзар, значить. Товариш Шевченко, отой, що на сполкомі висить. А він (жест на Андрія), значить, під Шевченка пише різні пісні, скажемо, та інші прозвідєнія.
...Андрій по кімнаті носиться. Варвара картоплю чистить. Борщ над примусом булькає. А за вікном повітове місто, де пахне Гоголем, і відходить за обрій слобожанська степова далечінь.
..Да, ще про Гордієнка не казав.
Добре, скажу.
IV
Йосип Гордієнко — хороший хлопець. Але — "педантична пунктуальність": слова Бобчинського чи Добчинського — не пам'ятаю. Йосип, спец з Упродкому, завжди виголений і свіжий, мов хлоп'яча ковзалка.
...Це з його записної книжки:
..."Підвідділ гоління" (підсумок за п'ять років) 113 р. голився своєю бритвою, з них: 14 — на дворі (кімнату зайняли більшовики), 99 — у кімнаті; з цих 993 — порізався: 1 раз сам не знаю чому, а 2 рази забув помантачити бритву. 118р. голився в місцевого цилюрника, що квартирує за Паланкою; з них 5 — в отряді: цилюрник одступав з Червоною Армією. І т. д. А це з відділу самоосвіти: 18 вересня прочитав З сторінки (такої-то) книги, звичайно, з марксизму, тоді ж одна година пішла на вивчення англійської мови для ознайомлення з тред-юніонами в оригіналах, звичайно, з марксистського погляду" й т. д.
...З другої кімнати чути:
— Товаришу Гордієнко.
Він підводиться й резонно підкреслює:
— У нас прізвище одкидається. Кажіть просто: товаришу Йосипе.
А Варвара підслухала:
— Варваро. Йдіть-но сюди.
Варвара незадоволено:
— Можете виражаться: товариш Варвара.
...Комуна гигоче, пес у сінях (перелякався) гавкає, а Варвара сердито спльовує:
— А ще комунія... Тьху!
А над містом мчиться, як революція, молода весна. Зазирає в обивательські вікна, показує язика й летить далі.
...Д'ех, моя коханко. Дай, візьму тебе в свої залізні обійми. Твоє волосся пахне, мов виноградне вино.
V
П'ятий розділ пишу, заплющивши очі:
...Жила-була велика імперія — дроти, ліси, тракти. Сходились тракти, були станції, були допотопні наглядачі: гужевих трактів, гужевих станцій. Ідуть ліси, а там, десь у гущавині, дзвоники — це дрижула, поштові коні. Раптом дзвоники стихають — це злодії... А потім посунули стовпи, за стовпами — шинки... А от іде до царя хохол із скаргою (це, здається, анекдот); узяв квач, уквачив... А далі ще станція, а за нею корчма... за лісами оселі, за оселями туман... І знову чути дзвоники...
...Це ж до чого? — Так собі.
...А з повітового міста, де пахне Гоголем, передають, що дехто з комуністів хазяйствечком обзавівся й будиночок збудував.
..."Е-е-ех, мамочко, заміж хочеться".
...Поле, поле й оберемки з сонця.
Пролітає весна, іде літо.
Комуна живе так: о 4 годині вдень, як курчата під квочку, в будинок, до себе.
А втім, високолоба Валентина рідко буває вдома: на коростивих клячах через бандитські ліси тягнеться вона по волосній периферії — агітувати, організовувати, інспектувати, інструктувати й ще "вати" й "вати".
Високолоба Валентина — завжінвідділом повпаркому.
Іванов каже:
— І в Пітері б згодилась.
А Мура каже з апломбом:
— Пітер — цитаделя революції, й форт його — Кронштадт.
...А Же ще не прийшла, замість чорної дошки (за буйство) комуна ухвалила: два рази зверх норми прати комунальне шмаття.
Мура зазначає:
— Так і треба.