— А тепер...
Усі присіли на хвилину, щоб добро в хаті сідало. А як схопилися з лав, Устя зняла ікону, поблагословила нею достойну гостю та отак з іконою підвела її аж до воза.
— Бідна, бідна моя! — шепотіла. — Покійні батько виплекали таку розкішну на те, щоб...
І залилася сльозами.
— Ну, рушай! — подав знак. Улас і кілька їздців пірнуло в імлу. Була це передня стежа. За хвилину зникли з очей, і тільки глухий тупіт кількох підков подавав знак, де вони зникли.
Задудонів міст, заторохтіли кволо колеса, і наші подорожні виїхали з Уласових воріт.
Озирнулися. Ще тільки щось бовваніло за ними, зразу, як стирта, а далі, як величезний медвідь, що вийшов з лісу і дивиться на шлях.
Як у сні мерехтіли крізь мряку слабо освітлені вікна.
Озирнулися.
— А добре пояс стягни, щоб не розсипалися кості! — бігли за Уласом Устині сердито-добрі слова.
Улас мовчав. Жалко було за жінкою.
— Кажу вам, полковнице, — повернувсь до Нечаїхи, — це така жінка...
— Що кращої ти і в небі не дістанеш, — докінчив за нього Босаковський.
І замовкли.
Хвилину їхали, як черці, і то черці, посварені зі собою. Ніхто пари з уст не пустив. Босаковський ноги обтулював Олені, бо ранок був студений тією їдкою, мокрою, осінньою студінню, що поганіша від морозу.
Помело на передню стежу, гукав, щоб не відбігали задалеко, а Улас на охорону озирався, чи не відстає.
Борис на буланім конику герцював біля воза, Уласів Петрусь по другому боці. Вони пильно розглядалися довкола, та нічого небезпечного не бачили й не чули. Шлях завмер. Тільки іноді зайчик перебіг дорогу, або лис майнув стрілою і сховався у мряці. Недоглоджені кості, потовчене череп'я і порвані шматки одежі, обагрені кров'ю, вказували, куди перед кількома днями перейшла була розбишацька ватага.
Часом коні стригли ухами, полошилися і не хотіли йти. А як батогом присилувано їх — кидалися вбік і мало не перевертали воза. Це тоді, як доводилося проїздити поряд з убитою худобиною або людським трупом, що лежав при дорозі.
За кожним подувом вітру чути було згар.
— Песиголовці! — сердився Улас. — Геть випалили оселі. Грабуєш, то вже чорт тебе бери, але пощо людям хату палити, та ще й під зиму!
— Або пощо вбивати невинних? — питався Улас. — Нема гіршої звірюки, як недобра людина.
— Так воно, так, — притакував Помело. — Христос не казав ближньому кривди робити. Але де ж сьогодні оті християни?
— У небі, — докинув Босаковський.
Їхали без пригод і на відпочинок отаборилися у лісовій долинці. Порозставляли вартових, щоб їх яке лихо не застукало. Босаковський казав розпалити ватру, щоб Нечаєва трохи погрілася.
По нікім не було видно так утоми, як по ній. Сиділа сумна й задумана, буцім не від миру сего. Чорна одежа ще більше підкреслювала цей смуток.
Босаковський жартами й оповіданнями своїх пригод пробував її розвеселити.
— Раз, — почав він, — іду я через міст. Уже навіть не пам'ятаю, де, та воно неважне. А міст був вузький, але довгий, довжелезний. Доходжу до середини, дивлюся, а переді мною... — вгадайте що?.. Не вгадаєте: медведисько, та такий вам кудлатий та великий, як корова. Суне на міст та щось під носом муркоче — хто його знає що. Оторопів я; що мені тут, сироті безталанній, діяти? Річка широка й глибока, ну — прямо Дніпро, не скочу. А вертатися ніяк, бо бурмило вже побачив мене й не пустить, ясно, що не пустить. Лишенько моє! Зі страху принишк я до дощок та й думаю собі: ну, пане Валєнтий, попрощайся, брате, зі світом! Небагато ти жив, небагато й доброго зробив, а за хвилину будеш небіжчик. Упав я і вдаю небіжчика. Та все ж таки, повертаюся на другий бік. Гадаю собі, маєш мене з'їсти, то їж, щоб я тебе, потворо погана, не бачив на мої очі. Перевернувся я раз, перевернувся другий, а тоді й кажу до себе: а може б отак докатулькатися до другого кінця! І вже був недалеко берега, аж зирк, а там другий такий медвідь, а може й більший. Подумайте: — з одного боку медвідь, і з другого медвідь, я посередині, а піді мною річка глибочезна. Аж тепер тобі, пане Валєнтий, капут! Роздеруть кудлаті дядьки тебе і шматки тіла порожбурлюють по воді, що й сліду по тобі не залишиться. Даремно ти воював, даремно за славою ганявся, пропадеш, як на ярмарку собака, й ніяка душечка добра не згадає, що жив колись.
Замовк, наче сам над своїм горем задумався.
— І що ви зробили, пане Босаковський? — спитав Уласів Петрусь.
— Що я зробив! — і Босаковський вус на ліве вухо повісив, усміхаючись лукаво. — Збудився! От що. Збудився зі сну, добродії ласкаві, і добре зробив. Їй-Богу, добре! А то були б мене з’їли ті медведиська погані.
Нечаєва слухала і буцім не розуміла. Видко, по Старім Бихові думками блукала. Зі своїм милим ладом по валах походжала, а за валами вороги. Такого їх, як на болоті комах! А кусливі які! І не обженешся.
Господи...
Босаковський глянув на полковницю, але усмішки на її вустах не побачив.
— Ну, що ж, поїдемо хіба! — зітхнув Босаковський і казав лаштувати вози.
І знову їхали мертвим шляхом, не зустрічаючи нікого, крім кривого діда з торбами та якоїсь баби, що з лісу сушняк на хребті тягнула.
— Мабуть, у своїй хатці на курячій лапці в печі хоче топити, щоб Івасика-Купиласика на вечерю зварити, — жартував Босаковський, не зрікаючись надії, що все ж таки, може, він свою любу полковницю хоч трохи розвеселить.
Так доїхали вони до якоїсь більшої річки. Босаковський сів на свого сухореброго, що за возом біг на припоні, і вишукував брід. Переправилися й уже щасливо на другім березі опинилися були, як нараз мряка стала підноситися, відкриваючи доволі широкий, привабливий для ока краєвид.
Побачили омшаники4 в балках і кілька загород під лісом. Де-не-де їжилася посіріла, колись жовта стерня. Навіть забутий страхопуд, відбувши свою службу, гойдався і коливався на стовпі, вимахуючи безугарними руками й полохаючи птахів, яких уже не було, бо відлетіли.
Уцілілий шматок землі, недоторкнений війною, — аж дивно!
— Туди ви, мабуть, не проходили, — звернувся Босаковський до хлопця, що за черницею на хутір прокрадався.
— Ні, добродію, не проходили. Ми другого берега річки трималися, а туди на Малин дорога.
— А ти в Малині бував?
Парубок зам'явся.
— Доводилось.
— А знаєш тамошніх міщан?
— Декого. Ще як бурсаком до них заходив.
— То ти в академії учився?
— Років три.
— Ого! Аж три. А може і в комедіях участь брав?
— Чи раз.
— Видно по тобі. Недаремно ж ти так славно черницю удавав, мій пане.
— Мені все жінок доводилось удавати.
— Придалося, що?
— Не дуже, — всміхався хлопець.
— А за що ж тебе, чоловіче добрий, з академії прогнали?
— За жінку.
— Ага. А за чию?
— Та за дякову. За малинську дячиху.
— Ось який ти!
— Та я такий, як і інші: не гірший і не кращий, лиш вона чортова баба.
— Розумію: побили Хому за Яремину вину.
— Щось наче б так. Вередлива була. І те їй давай, і друге принеси, хоч із коліна вилупи, а щоб було.
— Розумію. Та вона тебе, значить, на слизьке загнала.
— Еге ж, але після останньої пригоди, на Уласовім хуторі...
— Ти вже поправишся, правда?
— Поправлюся, щоб я так здоровий був, що поправлюся, бо ви мене таки здорово побили.
— Не зашкодить. Спливе по тобі, синоньку, як по гусці вода.
— Сплине, але ж і боліло!
— На те, бач, і б'ють тіло, щоб воно боліло, та щоб удруге не кортіло.
— Удруге я не дурний.
— Чому б то ні!
— Богом живим клянусь, що вдруге з харцизами не піду, щоб вони мені золоті гори обіцяли.
— Поживемо, побачимо. А тепер ти мені про Малин розказуй, і тільки, чуєш, не бреши, бо я кумедій і лицедій не люблю. Як б’ю, то б’ю направду, то також не на жарт.
— Ви мені цього і не згадуйте, — сам бачу.
— Отож і відповідай на мої питання.
— Слухаю.
— Давно в Малині бував?
— Днів тому десять.
— Що робив там?
— В одного купця найнявся.
— Щоб послужити часок, роздивитися, де що стоїть, а тоді...
Тут Босаковський зробив злодійський знак рукою.
Хлопець понурив голову:
— І таке буває.
— То ти, значить, з тих, що в чепці родяться, а на посторонку гинуть.
— Пане мій! Хто з нас знає, яка його смерть чекає?
— Добре. А чи не чув ти про дівчину в Малині, що Марусею Богатьківною її звуть.
— Сотника Богатька дочка?
— Еге ж.
— Або мені позакладало, щоб я про таку красуню не чув. Не тільки чув, а й бачив.
— Де бачив?
— А в кушніра. Того, що її від харцизів відкупив.
— І тепер вона в нього?
— Ні, в одному дворі... Її, знаєте, (хлопець озирнувся та голос притишив), схопили, як то часом із гарними дівчатами буває...
— Кажи де?! — крикнув Босаковський. — Чому про це на хуторі нічого не згадував?
— Мишам у пивниці мав розказувати, чи кому?
Босаковський мовчав. Він ніби полину напився. Добре, що Борис не чув, бо з Петрусем балакав.
— А як тебе звуть? — спитав по хвилині.
— Ферапонтом.
— Гм. Так ти з духовних?
— Покійний батько дияконував. Та в молодому віці помер, а мати незабаром за ним пішла.
— Ферапонт — гарне ім'я.
— Смішне.
— А з роду ти як?
— Безрідний.
— Дивно.
— Діда дитиною знайшли, роду свого не затямив, тому й безрідний прозвали.
— А ти не брешеш?
— А чому ж би брехав?
— З привички.
— Буває, що й правду доводиться сказати.
— Тож уважай, добродію Ферапонте Безрідний, щоб ти мені правду казав, як батькові син рідний, а то будеш бідний, — зрозумів?
— Мене по голові били.
— Отож затям собі, що нам треба Марусю Богатьківну добути.
— Хоч із-під землі.
— Еге ж.
— Добудемо.
— Покажеш нам, де цей двір.
— Покажу.
— І на того дідьчого панка з нами підеш?
— На Фалдовського?..
І Ферапонт з радості аж підскочив.
— Хоча б і до пекла піду, наввипередки піду! Таж це він мене за дячиху так скривдив, бо сам, собака, до неї ходив. Підемо на Іродового сина, підемо і відіб’ємо Марусю, а його за шияку та на гілляку, бо досить уже лиха накоїв.
— Гов! — спинив його пориви Босаковський. — Не люблю, як хто ніж на невроджене теля гострить. Послухай і добре собі на вус мотай.
— Не маю.
— То в лепету клади. Якщо ти підеш з нами і добре справишся, то правдивого голландського дуката дістанеш, а як ні, то також дістанеш, але так, що й очима не лупнеш. Зрозумів?
— Ще й як! Рахунок ясний. Дукат або капут. Але я волію дуката,
бо золото і в болоті блищить.
Гак нони ввічливо розмовляли, коли нараз, мов із-під землі, стали вилазити селяни з ціпами, з ломаками, з вилами, два навіть якісь старосвітські рушниці напоготові тримали.