Мій спати не може, бо не має грошей, а ваш, мабуть, тому, що має. "З Божої ласки", — і навіть спати не можуть! А ми з вами тільки з ласки наших родителів, і спимо, як сусли.
— Бо совість маємо чисту.
— Отож то і є: совість маємо чисту. А вони дивляться на нас, як на блазнів.
— А ми так само глядимо на них.
— Тільки не показуємо того по собі.
— Бо не треба. Пощо їм ілюзію псувати. Дурний гадкою багатіє.
— Вони турбуються, товчуть собою, як Марко по пеклі, відпарюють собі на кульбаці відомі частини тіла, а ми спокійнісенько та любісенько, ніби справжні панове, їдемо в нашій кареті та нюхаємо табачку.
— На ваше здоровля, принц Люксембург.
— На ваше, мосці пане Рачок!
Насилували до носових дірок жовтуватого порошку і чхали на весь світ.
А за ними гуділо 60 канон і кілька соток возів з ящиками куль і бочками стрільного пороху, з оружжям, провіантами і з покаліченими, полуживими вояками.
— Мій demigenie, — почав, вичхавшися, Люксембург, — дурак.
— Бо не любить жінок, — докінчив Рачок.
— Ваша милість зволили вгадати. А ваш homme d'etat немудрий, бо їх любить.
— Значиться, люби чи не люби, а все на дурня вийдеш. Круть чи верть, а все тобі і в черепку смерть... Супроти того осушім пляшину, бо я за горілкою гину.
— А я гину від тонкого шведського пива. Пили, а Рачок підспівував:
— Коли б не та горілочка, не тая сивуха, не позбувся б я довіку доброго кожуха.
— Проспівайте ще раз, — просив його Люксембург.
— А невже ж ви розумієте по-нашому?
— В Упсалі по-вхраїнському не вчили, але ви дуже гарно співаєте, з чуттям. І голос у вас дійсно прегарний, як у хриплої куртизанки.
— Це ви мені не перший признаєте, принце. А може б ми так заспівали в дуеті?
— Не зважуся, жаль псувати вражіння.
— Так тоді заграйте щось на скрипці.
— До ваших послуг, ласкавий добродію.
Люксембург добув з-під кожуха скрипку і заграв Бахову сарабанду.
Маленькі, змерзлі пальчики совгалися по струнах, як дитячі ноги по леду. З-під тих пальців добувалися тони дрижучі, смішно трагічні, як обличчя блазнів, скакали по їх вивернених кожухах, сідали коням на гриви і поринали в імлі.
Політував сніжок. Як лебединий пух, сипався на дорогу, столочену тисячами чобіт і підков, пориту глибокими слідами гарматних коліс.
Історичний плуг стосотними лемішами орав українську землю, щоби краще родила.
Дрібоньке скигління скрипки губилося в тупоті людських і кінських ніг, в крику погоничів, в гуркоті гармат і в зойках ранених, що разом з своїми здоровими товаришами довжезним вужем сунулися в імлисте, біле, зимне Невідоме.
Сніг вигладжував за ними дорогу...
"Бе-ре-жись!"
XII
Тріск сухих полін у печі розбудив Одарку. Розплющила великі зіниці, глянула кругом і сіла. Але якась зимна, суха рука, як у старої чарівниці, налягла їй на груди.
— Не рухайся, цить-бо! В тебе ще незгоєна рана, — почула скрипливий голос, як немащена чумацька мажа.
— Рана? — і Одарка коміть головою впала на подушки. Свідомість будилася і гасла, як забутий огник на степу.
Дмухала на його, роздувала. Невже ж вона дійсно ранена? Ким? Коли? Де?
Кошлява рука обтулювала її кожухом, і велика згорблена тінь лазила по стіні. Смішно кивалися косинки волосся під хусткою, зав'язаною в тюрбан. Довгий, гострий, закарлючений ніс торчав, ніби клюв хижої птиці. Полум'я плювало червоними плямами на долівку і на стелю...
Кров... Одарка почула біль. Млісно-солодко зробилося в роті, а по мозку розіллялася мазь.
Криві зимні пальці підсувалися до її зубів.
— Пий, дитино, пий, це тобі на здоровля. Між зуби хтось сокиру всував.
— Не хочу, лишіть мене, йдіть геть!
В горло вливався потік, булькотіло.
Заллють її, заллють...
Та не залляли. Ущухав жар, що палив тіло, і топилися леди, що морозили кров.
Тепло весняного сонця розливалося по жилах.
Бачила голубе небо, цвітучі вишневі сади в Гірках і долочки на всміхнених щічках Векли.
Хотілося вставати й бігти туди. Скорше, скорше, бо за хвилину знову повіють тумани і не побачить нічого! Не бачила. Летіла стрімголов глибоко кудись, глибоко, у безодню.
— От морока мені з тією окаянною дівкою. Покаяніє якесь! — скрипіло колесо немащеної мажі. — Чи мало то всілякої біди на світі, та ще такою клопочися. "Як неживою застану, то й тобі зроблю кінець", — верещав. А кінець би їм усім зробило. Жити спокійним людям не дають... Пий, доню, пий, це тобі на здоровлячко вийде...
І знову зимна, тверда сокира сунулася між дрібні Одарчині зуби. І знову потік булькотить крізь горло, і знову ясно робиться в очах.
Веклина господа, старшини, сотенний молодий осавул обіймив її за стан, а вона голову йому до грудей притулила. Ще її ніколи і ні з ким не було так добре, як тоді. Тримайся його, кріпко тримайся, щоб не розвіявся, як дим!..
Свідомість, як трухла ганчірка, рвалася на дрібоньки шматки. Одарка зшивала їх докупи силою волі.
Ось вона повисла йому на шиї у темних сінях Веклиної господи, ось на кульбаці перед ним сидить, а сніг обтулює їх, і їм так тепло-тепло... Аж тут і гайок, чорний і страшний, наче в казці про дванадцятьох розбійників. А крізь цей гайок дорога, як на цвинтар. А при дорозі за деревом вони. Дожидають когось. Діждалися. Луснули три громи, а четвертий влучив у неї... Усьому край...
Але ні... Пасіка, сотникова хата, біла світличка і він. За стінами кулі, як чмелі гудуть, а його слова соловієм щебечуть. Дивно так, так дивно, що тьмариться світ...
І знову тая кошлява рука і цей ніс, як клюв у драпіжної птиці...
— Не кидай-бо собою, чуєш. Ще чого доброго розв'яжеться рана і потече кров. Було б мені! Та ж це не чоловік, а звір.
— Хто?
— Цей, що тебе привіз.
— Хто такий?
— А лихий його зна хто, москаль. В бою тебе добув. У слободі сотника Імжицького. Бідна ти, бідна. Хоч і не нашої віри, а все-таки жаль. Молоденька. А йому вже інеєм волос притрусило.
Одарка слухає і не розуміє нічого. Інеєм волос притрусило, москаль, що воно таке? Де ж тоді подівся сотник Мручко і його молодий осавул Сидір? Звідкіля взявся цей турецький турбан і ніс, як у хижої птиці?.. Не нашої віри? А якої ж тоді віри отся чарівниця?
І Одарці хочеться довідатися чогось певного.
— Я, бабусю, хрещена. Я з Веклою говіла. Закарлючений ніс хилиться над нею, ніби її заклювати хоче.
— А по-якому молишся до Бога?
— Отче наш, іже єси...
— Добре вже, добре. Не говори багато, ти ще недужа. Боюсь, щоб не пошкодило тобі. "Як мені тая дівка умре, — казав, — то й тобі голову розчереплю або на воротах повішу, бо кращої, як вона, і цареві не треба". Розумієш?
Одарці ніби вітер імлу з-перед очей розвіяв. Значиться, москаль пірвав її з хутора і завіз до якоїсь старої відьми. Доручив, щоб піклувалася нею. І він, і відьма бояться, щоб Одарка не вмерла. Ось як воно. Значить, розв'язати рану, пустити кров, і всьому край...
А він?.. Сидір?..
Ні, ні, ще не пора вмирати. А все ж таки... І через голову Одарки майнула неправдоподібна гадка, котрою вона втішилася і перед котрою перехрестилася, мов перед нічним привидом. Сховала її, тую гадку, до слушного часу, щоб відьма не догадалася чого.
Та ще піддурила її, нібито вона, Одарка, вже краще себе почуває, ще день-два, і встане.
— А де ж це я, бабусю?
— У безпечному місці, дитино. Біля Райгорода, на хуторі, в ліску. Від шляху далеко. Туди і шведам не по дорозі, і москалі не забігають радо, бо великому війську нема пощо, а невеличкому гуртові небезпечно. Наші хлопи не одного вже на другий світ післали.
— А як же я до вас, бабусю, попала?
— Кажу тобі, москаль тебе привіз, офіцер. Похвалявся, що як любити його не схочеш, то цареві в дарунку пішле, а цар про любов не питає. Та ти не бійся. Москаль непоганий собою, тільки до мене лютий, бо я стара.
А Мручко і його осавул?
— Чимало Мручків на світі дитино. Де мені твойого Мручка знати. І до осавулів я вже не цікава, ні!
— А про шведів і про гетьмана чували що?
— Цить! — і стара відьма зашипіла, як у корчах гадюка. — Про них і не згадуй тепер. Вони ще за Десною. А тут із-за них пекло твориться. Людей на муки беруть, на кого тільки впаде підзор, що за гетьманом руку тягне. Та й накоїв же він лиха, отсей гетьман-ізмінник.
Одарка не відповідала нічого.
— Слабо мені. Спати хочеться.
Так і спи Я тобі і вугля скинула, а тепер лице вугляною водою обмию.. Так.. Бачиш Вуглики поспадали зниз. Значиться, наврекли. Куля кулею, а вроки вроками. Наврочили тебе якісь погані очі, дитино. Та ми їх відвернемо від тебе.
І вона махала рукою понад очі Одарці і шептала якісь слова, від яких моторошно робилося на серці.
— Агуш, агуш, душі не руш, душі не дам, на сабатний храм, на Лису гору, гуру, ру, ру, агуш, агуш!
Одарка примкнула повіки і вдавала, що спить. Чарівниця посиділа ще хвилинку біля постелі, а потім чорна тінь захиталася, оббігла кругом хати і шугнула в двері. Тільки піч червоними плямами плювала на долівку.
XIII
Одарка приходила до себе. Вертала охота до життя. Хотілося вставати і йти до нього — до Сидора, що полонив її знічев'я і всеціло.
Де він тепер? Чи ще біля гетьмана в Гірках, чи, може, вже в поході? Чи вернув щасливо з пасіки Імжицького, чи, може?.. І якесь погане прочуття відізвалося з глибин свідомості.
Тривожлива непевність, болючіша від рани.
Де він тепер?
Пильно наслухувала розмов, підхоплюючи кождіське слово, що долітало до неї крізь тонку стіну і крізь щілини старих дверей тієї загадочної хати, до якої завіз її невідомий московський офіцер.
Який він і чому якраз її собі вибрав? Чи так дуже вподобала йому? Недужою лежала, а яка ж це краса в недузі? Одарка билася, як муха в павутинню, в сітці цих питань. Як же їй вийти на волю?
Пробувала довідатися дещо від своєї хазяйки, але тая, видимо, скривала правду.
Одарка бачила, що це одна з тих жінок, котрих чорт посилає туди, куди сам іти не хоче.
Недаром же по ночах стукає хтось у шибку, стара встає, відчиняє двері, приходять якісь люди, шукають чогось, ніби радяться, а ніби перечаться; і все так зговірливе, таємно, що нічого й второпати не можна. Тільки поодинокі слова ловить Одарка, як ось: шведи, руськії, Мазепа, цар, Батурин, Меншиков, але зв'язку між ними ніяк не дошукаєшся. Рвуться, як трухла нитка.
Та ще чула Одарка, як по півночі заскрипіли сани. Щось зносили до сіней. Стара відчиняла потайні двері до пивниці. Била джаганом, копала мотикою, а тоді двері знову присипала землею і замазала глиною.