Та він стер ці давні риси і рішуче сказав:
— Нащо тобі вдаватися у селянський дрібновласницький песимізм? Ми люди діла і твердого графіка. Отже, завтра теж починаємо сіяти!
— Нізащо! — стиснув уста Туровець.
Тепер почервоніло і гарбузисте обличчя Хворостенка. Криво посміхнувшись, він поліз до кишені напіввійськової гімнастерки, вийняв папірець:
— Я твої деякі настрої передбачав. Я тебе, Максиме, наскрізь і глибше бачу, тільки не все доповідаю про тебе. Ось пророби телефонограму, і, може, підпис на ній дещо нагадає тобі.
Туровець пробіг очима папірець, зітхнув: от відразу і вбито його весну і надії. Доки ж ми будемо обкрадати і себе, і державу?
В хату тихенько ввійшла Марія Безкоровайна, привітавшись, вона почала поратись біля дослідних ящиків і слоїків. Не звертаючи на неї уваги, Хворостенко запитав:
— І чого так переживати? Починається оранка — ти переживаєш, починається сівба — теж, урожай — та сама картина. Такого навантаження і мотузяні нерви не витримають. Побережи і себе, і їх — знадобляться надалі. Ну, навіщо тобі мати стільки тривоги?
— Одна розумна людина сказала про хліборобів: кров наша — із жита і сонця, тому так і тривожиться вона, коли зобиджають зерно.
— Цьому розумнику треба було відповісти науково: кров наша складається з червонокрівців та білокрівців, а тривога йде від нервової нестійкості.
Туровець подивився на Хворостенка так, неначе той упав з іншої планети, і, охопивши голову руками, з болем заговорив:
— Уявіть собі картину. Зима, навколо завіяло, замело, як на водохреща. І от прямо в сніги трактори тягнуть сівалки, і закутані башликами сіячі починають сіяти ярову пшеницю чи просо. Що б ви зробили з такими сіячами?
— Я їх, башличників, одразу віддав би під суд! Відразу! — позлішав Хворостенко, але схаменувся — здогадався, що його підсиджують.
— Тоді і нас, і автора телефонограми треба відразу віддати під суд.
— Що?! І автора телефонограми?! — це найбільше вразило Хворостенка, і він пронозувато, з підозрою промацав обличчя Туровця.— Ти зовсім з глузду з’їхав? Я про цей випад поки що не казатиму авторові телефонограми, але якщо ти завтра зірвеш сівбу, заговорю всюди. І побачимо, хто стане перед судом. А суд не буде церемонитись, він і орлині крила підріже до кістки. "І автора телефонограми",— вже пробурмотів для себе, примовк, але ще якось навскіс пропік підозрою Туровця, а згодом спокійніше запитав: — Не розумію, ніяк не розумію — невже тобі не хочеться вискочити в передові, в газети, в радіо, в пошану?
Туровець мало не зойкнув:
— Яка ж може бути пошана до людей, що свідомо кидають зерно в могилу? Ви ж бачили: і сьогодні орачі виорювали кригу з поля, та й земля паморозилась уранці.
— Це сьогодні,— погодився Хворостенко.— А коли через два-три дні пригріє сонце і все обійдеться?
— Так і посієм через три-чотири дні.
— І через три-чотири дні ми аж загуркочемо зі своїх посад! — Хворостенко нервово заходив по хаті.— Ото буде весело! Особливо мені.
— Так, вам не можна без посади,— похитав головою Туровець і дав волю своїм думкам.— Бо що ви вмієте без посади? За плугом не підете, чобіт не пошиєте, хати не збудуєте, дерево не прищепите. Ви на свою посаду вискочили, коли соціалізм мав труднощі в кадрах, і замість того, щоб учитись, розледащіли і почали повчати і залякувати всіх. І це вийшло у вас, і потягнули ви селянина з соціалізму в індивідуалізм.
Хворостенко оскаженів, кров почала затоплювати його обличчя, тільки на приступці носа чогось вибилась п’янкувата синява.
— Це я, персонально, тягну селянина в індивідуалізм?
— Ви і недоумство ваше. Ось такі знавці сільського господарства щоденно руйнують і розмах, і красу спільної соціалістичної праці.
— Поясни, поясни це! — вже забігав по хаті Хворостенко.
— А що тут пояснювати? Кинемо зерно в домовину, і вся надія людей перейде з широкого поля тільки на свою латку городу, на яку такі плановики, як ви, накинули всі податки — від молока, м’яса, вовни і шкури до моркви, квасолі, цибулі і маку.
— Ага, значить, ти і проти наших податків виступаєш?!
— Ні, тільки проти вашої персональної дурості.
— Ні, ні, це підкоп під ідеї! Під ідеї!
Хворостенко, як за рятівне коло, обіруч хапається за шапку, іде до дверей, але, щось згадавши, нагло зупиняється,
— Про все це ми поговоримо в іншому місці, а зараз розпишись на телефонограмі.
Туровець розписався, а Хворостенко знову пішов до дверей. Тримаючись за клямку і чавлячи гнів, сказав:
— Дискусію ми продовжимо там,— тицьнув пальцем угору,— а сіяти маємо тут. Я зараз же сам попереджу бригадирів, але хочу знати: від тебе не буде ні активного, ні пасивного опору?
Туровець розпачливо махнув рукою:
— Який може бути опір, коли все без мене вирішено.
— От хоч у чомусь ти маєш рацію. Жаль, що мені треба сьогодні виїжджати в область. Але завтра я звідти пришлю кореспондента. Так що не здумай схитрувати! — і хропнув дверима.
Безкоровайна зітхнула і сказала сама собі:
— Коли немає богів,— божки богують,— і після мовчанки додала: — Камінна баба!
Туровець, решетуючи свої журні думки, здивовано запитав:
— Хто камінна баба?
— Та він, що оце дверима грюкнув. Хіба ж я його ще прикажчиком не знала?
— Але чого він камінна баба?
— А що в ньому є живе? Один крик і кендюх. Точнісінько така баба у нас на могилі в степу стояла, і обличчя таке округле було, і черево. Тільки та хоч мовчала, не заважала людям. Хіба і його не можна поставити на могилу? Хоча б сторожем? Тоді б у нас і зерна, і ідейності побільшало.
— Ідейності? — не повірив своїм вухам Туровець.— Тітко Маріє, а що таке, по-вашому, ідейність?
— А ти ніби не знаєш? Ідейність — це правильність і душевність і до людини, і до зерна, і навіть до худобини чи птиці, а не стук кулаком чи грюк дверима. Стукати і грюкати навіть макоцвітний зуміє. Та від стуку ні розум, ні хліб не вродить.
— А що ж, тітко, з сівбою робити?
Стара втомлено поглянула на нього:
— Хто ж його знає? Жаль і тебе, жаль і людей, і зерна жаль, як дитини. А забастовки ж сам собі не зробиш.
— Ох як вірно! А що з недоумством робити?
— І що робити з недоумством — не знаю. Раніше його ременем чи лозиною вибивали, але зараз ремінь визнали пережитком. А коли вже недоумство стане пережитком?
І хоч як важко було на душі, Туровець посміхнувся, та й знов узяв голову в руки, щоб утихомирити мозок, що в весни, з надій ускочив у зиму.
А тим часом Хворостенко розшукав Артемона Васюту, взяв його під руку й довірливо заговорив:
— Ти, Васюто, це поки що поміж нами, помічаєш, що ваш голова не туди гне лінію?
Васюті ці слова — оливою помазали давні виразки, але він стримав себе і невиразно сказав:
— Партизан він. І досі партизанить,
— Не партизанить, а чортзна-чим займається.
— Анархо-синдикалізмом! — піддобрився Артемон.
— От завтра маємо розпочати сівбу — розпорядження в.
— Коли є, то й почнемо!
— Аби ж так і Туровець думав, як його бригадири. Він усе каже, що земля мерзла, а вона аж жвяхкотить. Правда, я його таки вламав, але він і передумати може, а я маю в область їхати. Прямо не знаю, що буде тут, коли я буду там? Тому і надіюсь на тебе, Васюто. Стань моїм оком тут, коли я буду там.
— Я оправдаю вашу довіру! — з вдячністю сказав Артемон.
"І таки оправдає",— подумав Хворостенко, бо знав, що іноді краще спиратися на тих, хто має у біографії якусь пляму чи гріхоплутство... Вони не думають — вони виконують...
XII
Настала нора мінливого сонця і мінливої води, коли, прокидаючись, блакитнаво задихала земля, кали над нею у лісах і яругах святими німбами засвітився ліщиновий пилок, а в небі обізвалися журавлині сурми. В таку пору фарбами золотого Відродження малюються підволохачені ранки і фіолети надвечір’я, а вечори озиваються пташиними крилами, дівочими голосами і бентежно-задумним чаром кохання...
Гай, гай, коли то воно було? Коли-то і йому з вечорів висявали підведені вогким золотом місяця очі і виколисувався дівочий голос:
Коло млина калина, Там дівчина ходила, Ромен-зілля копала, Свою неньку питала: "Кого, мати, чарувати?.."
І справді, за водою, коло млина, стояла собі, наче в малюванні, хатка-білянка, була побіля неї і калина, і жило в тій хатці босоноге чорнобриве дівчисько, в якого не було ні батька, ні матері, тому й не мало з ким порадитись, кого чарувати...
А розмай-зілля чи ромен-зілля все одно мусить прийти чи обізватись у дівочих вечорах, у незайманщині сподівань. І озвалося, коли вони якогось надвечір’я в’їхали на ніч у село.
Досвідченіші вояки метнулись до багатших осель, а він повернув у напівзабуту вуличку, де під копитом сполоханим дзвоном розбивались і зітхали калюжки, де, взявшись за руки, стояли в зелених спідничках верби-підлітки, за вербами входила в марево чи сон хата-білянка, а за нею в рахманну землю вгрузало сонце.
Він зупинив коня біля сивих ворітечок, за якими щулилось босоноге сполохане дівчисько і віями-вінцями прикривало очі. "Які-то вони в неї?"
— Гей, подоляночко! Приймеш на постій чи на покій?
Вона, не підводячи вії, навстіж відчинила скрипливі ворітця і сказала їм чи йому:
— Їдьте, коли на багатших не натрапили. Сіно знайдеться, картопля теж, а хліба нема...
І хто його зна, чи то картопля, чи то чари варились тієї вечорини в її чепурній хатинці, бо того ж вечора затривожилось серце молодого бурлаки, що півпарубком подався у Летичівські ліси до партизанів Ткаченка...
Ще на світ не заносилось, коли сурма покликала партизанів у ліс. Прощаючись з Василиною, він запитав:
— Які ж у тебе очі?
У дівчини затремтіли вінчики вій:
— Як приїдете колись удень, побачите.
— Неодмінно приїду чи прийду до тебе.
— Я чекатиму вас...
І як вона тільки виглядала його з вечорів, із дібров і туманів, як боса вистоювала на холоді та росі, як розсипала пінковий сміх, коли він зігрівав її задубілі ноженята своєю шапкою, як побивалась, коли знову збирався в дорогу.
— Кинув би ти бомби, Максиме,— з опаскою торкалась до його широкого пояса, на якому висіло з півдесятка з роздутими пиками смертей, вироблених по Англіях та по Германіях.
Тоді він клав руку на їхні тьмяні насторожені морди і питав у неї:
— А хто, люба, має битися з імперіалізмом?
— Хай би собі старші бились.
— Дістається і їм тепер.
Вона зітхнула.
— Ти чого? — припав устами до її коси, яка пахла ромен-зіллям і на яку лягав відсвіт зорі.
— Уже, Максиме, й мені починає діставатися.
— Тобі? — здивувався, не повірив.— А це ж з якого боку?
Василина оглянулась на село, що чаїлось за її плечима в туманах.
— Переказують, щоб не стрічалася з тобою, бо останеться одне тіло без душі.
Він розгнівався:
— Це переказують оті чорноязикі, у яких ти і досі не заробила чоботят?
— Різні, Максиме, різні.