Видно, фашисти, щоб не об'їжджати яму, засипали окоп. І Черкес як стояв по груди в окопі, так і загорнули його. З тої могили виглядала тепер його простоволоса голова, залита кров'ю. Йшла, котила шляхом безконечна колона — машини, мотоцикли, фургони, піші солдати; ніхто не обминав окоп, ступали через голову, пил жухкав клубами з-під ніг і коліс, і дивився на чоботи, на одду-ті коліна, на цих нових германаріхів мертвими очима втоптаний в землю Черкес.
...Серед глупої ночі хтось викликав матір з хати швидким нервовим стуком у шибку. Мати вийшла, а їй просто на груди впала сусідка Вустя. Трусилась вона од страху, охкала, бурмотіла хтозна про що. Прибився до неї, до Вусті, якийсь солдат, наш, оточенець, а німців повно в селі, а він благає: сховайте! Вустя накинула хустку на плечі, сказала йому — ходімте, та швиденько яром, поза селом, та через степ, щоб одвести його до своєї сестри на хутір, може, там сховають. Бігли вони степом, а темно, ноги од страху заплутуються, і от на горбу вона впала, за щось зачепилась зосліпу. Думає, що ж то воно на дорозі? Коли мац — людська голова... Тут Вустя охнула, затрусилася дужче і прошепотіла Байдачній просто в лице: "Тасю, то Черкес. Вбили його!.. Бери якесь рядно та лопату, перетяглі немо його на кладовище та хоч по-людському поховаємо. Той солдат, оточенець, сидить там в степу над окопом, допоможе нам..."
Там, де Вустя поховала дошку з дитячими картузиками й штанцями, тепер вони поховали Черкеса, і дві жінки за одвічним гірким жіночим обов'язком постояли над могилою, серед темної душнуватої ночі, стиха поголосили над впокоєним тілом.
Все це було для матері як страшний пекельний сон: і рядно, і те, як вони тягли по траві Черкеса і як затуляли йому очі, а він дивився. Розбита, глуха від гулу в тілі, притяглась мати додому, в темряві пошастала рукою: чи спить Павлик? І раптом згадала слова Черкеса, мовлені зовсім недавно: "Ти ще назнаєшся, набачишся, Павлику, страшного. Чує моя душа..." Ох, чула, чула його душа — собі і всім нам на голову!
День-два вона б ховала від Павлика, де Черкес, що з ним скоїлося. Ховала б, та хіба таке втаїш? Вже вранці він глянув на матір, на синюваті набряклі кола у неї під очима, на змучене лице, про щось ніби здогадався. Замовк, притих, ждав од неї: хай скаже сама. Та от загупотіло в сінях, вбігли гуртом Вустині хлопці і просто з порога, в один голос:
— Павлику! Нема Черкеса. Мати нам сказала: вбито його.
От вона й втаїла від сина...
Малі, замурзані Вустині доїльники й поїльники обсіли Пав-ликове ліжко і, печально пошморгуючи носами (і то акуратно, не враз, а один після другого), почали згадувати Черкеса. Який то був чоловік! Давав попробувать магнето: всім, підходь і берись пальцями за провідок, а він як крутне коліщатко, а воно як шпигоне тобі іскрою в пальці, а ти кидь провідок та в регіт! А як війна почалась, він пішов у район до начальника і каже: посилайте мене на фронт. А той одказує: не можу, у вас рука перебита; от бачите, неправильно в лікті зрослась, кочережкою. "Як не можете? — бухнув кулаком Черкес.— Ану ставте свою руку на стіл, хто кого подужає!" Уперлись вони ліктями в стіл, а військком був здоровий дядько, ручище лопатою. Черкес взяв його, раз! — так і пригнув до столу. Він отою своєю клешнею, Черкес, і косив, і дрова рубав, і в кузню ходив до молотобійців: сильний був! І якби взяли на фронт, та знов кулеметником... А то, ба, сам викопав окоп і сам проти цілої дивізії...
Одне слово, хлопці згадували Черкеса, і Черкес в їхніх хапливих розмовах-балачках обростав своєю легендою, доброю і трохи печальною.
Як тоді, на греблі, Павлика вдарило в хребець оте жорстоке слово: вбито Черкеса! Він уже не слухав, про що цокотіли Вустині хлопці; він лежав з холодними, зупиненими очима і мучився од болю в спині, од страшної думки: а що ж тепер? Мляво, проте з відчутною внутрішньою різкуватістю він сказав:
— Йдіть, хлопці, погуляйте собі. В мене чогось болить голова.
Справді, у нього розболілась голова, він одвернувся од світла і ніби трохи придрімав. А коли прокинувся, довго, з намор-. щеним підстаркуватим лицем дивився в стелю, про щось ду-імав. Мати бачила, що йому погано, ходила як можна тихіше. 1 він став очима водити за нею, наче по-новому приглядатися, ' вивчав її з якоюсь таємною прихованою думкою, аж їй було не по собі.
і. Зупинив, коли несла чашку йому.
:' — А знаєш, мамо, чого він вмер? Я про Черкеса кажу,— раптом Павлик почервонів, аж набрякли й заблищали сльозини в куточках він.— Він би не вмер, мамо, якби ти вийшла за нього заміж...
— Павлику, що ти говориш! Як ти смієш! Викинь таке з голови!
Вона кинулась геть на кухню, забилась у куток, і Павлик чув, як вона там здавлено, глухо ридає на лаві. Він сказав собі: дурень же ти! І знав, що якби він був на ногах, то зараз пішов би на кухню, притулив її посивілу голову до себе і мовив би: нічого, мамо, якось жити нам треба. А за ті слова... ну вибач мені...
Та ба, він і вибачитись не міг.
13
Весело ґелґочучи, із сміхом і реготом гітлерівці порядкували в хаті. Винесли стіл, стару, ще бабину скриню, дерев'яний мисник. На лаву і на материне ліжко поклали дошки, настелили сіна, зробили собі нари. Словом, стала Павликова хата казармою. Хотіли й Павлика винести геть, в бокову комірчину, однак мати кинулась напереріз. Сказала: кранк хлопець, хворий, не чіпайте його. І німці одступились.
З свого кутка Павлик зацьковано, з ненавистю, з оторопін-ням дивився на веселе вештання, на порядкування в хаті цих чужих людей. Як вовченя, він блимав на них насурмлено, і мати знаками показувала йому: краще одвернись, нащо вони тобі.
А він спідлоба зиркав на них, кожного, хто вхоДив чи виходив, зустрічав з якимось зухвалим хлоп'ячим викликом, а на матір супився: "Ну що ти заступаєш мене спиною? Вони Черкеса вбили!"
Справді, мати заступала його спиною, побоювалась за сина. А потім придумала: протягла шворку і завісила його в кутку квітчастою простинею. Через день-два з перегородкою змирився й Павлик; в кутку було йому спокійніше.
А німці порядкували не тільки в хаті, а й у дворі. За берестком, недалеко од вулиці, викопали яму, забили два стовпці, поклали на них перекладину. То вони облаштували собі європейський нужник. І от видовисько на все село: огрядний товстий німець, офіцер, спустив штани, сів на перекладину і взяв у руки газету. Видно, був культурний чоловік, любив почитати. Він важко стогнав, трудився, а йшла сусідка Вустя з своїми хлопчаками, глянула на його білу бабську одгодовану сідиицю, виставлену на все село, перехрестилася, штурхнула дітей в спину: йдіть, не дивіться, діти, на таку срамоту.
— Вони що,— спитав Павлик, коли почув од матері про те одверте, веселе, показне фельдфебельське безстидство (а фашисти якраз роздягалися мало не догола і реготали, ляскали себе по стегнах, обливалися водою коло криниці — для них нікого в селі не було, крім них самих),— вони що, мамо, глумляться над нами? За людей нас не вважають!
Зітхнула мати. Що вона могла сказати Павликові? В глибині душі вона розуміла: вже не раз бувало в минулому таке... Прийшла дика чужа сила, завойовницька — з своїм гелготом, з презирством, з холодною міною на випещених, одеколоном напахчених фізіономіях, прийшла ламать, глумитися, по-своєму перемелювати все — і зіткнулася з іншим світом, з глухою ненавистю, з правічно непокірним народом, який в муках і трудах обживав цю землю, засівав її житом і кров'ю, і хіба він стерпить, змириться з глумом і чулсинським насильством?
Один з німців, молодий, лисенький (він довго й акуратно зализував набік своє негусте білявеньке волоссячко), підгледів у Павлика шахи, оту велику дерев'яну коробку, прислану з Києва. Прицмокнув здивовано, потер долоні.
— О, малтшік, малтшік, гут, гут! Шпілен! — і жестами показав Павликові: давай, мовляв, сядемо і поміряємося силами.
Був німець наче і не дуже злий, а ніжна лисина у нього й зовсім миролюбна, та Павлика все одно аж пересмикнуло: ти переїхав Черкеса, а я з тобою гратиму! Не діждешся!
Матері він сказав: викинь геть оті саморобні шахи, а коробку десь заховай.
Винесла мати в сіни Павликові іграшки. Ще раз глянула на легкі, стерті пальцями, сіруваті ляльки-фігурки з тіста. Подивувалася: все-таки гарно виліпив! І згадалося їй багато: і горе Павликове, і Черкес, і теплий жнив'яний вечір, коли вони вдвох котили візок додому, і коротка їхня радість, присмачена вечірнім сумом: не ті літа, та й життя не так почалось... Ні, не стачило в неї духу взяти й викинути ці фігурки з хліба;
зав'язала їх в чисту полотнину і сховала в кухні за коминець. А коробку засунула під старі свої плаття в скриню.
І потекло їхнє невільницьке життя з літа в осінь, з осені в зиму. Одні армійські частини вибралися з села, вступили інші — обозом, ситими голландськими конями, міцними критими фургонами. І ці поїхали, залишився Салабай-староста, а за Са-лабаем ходив, неприступно надуваючи губи, його виконавець, отой недоросток Кирилко, що дуже здивувало матір. Вона знизувала плечима: "Ну хто б думав? Про Кирилка? Всі люди до нього тяглись душею, жаліли. А він?" Та Павлик після невеселої паузи сказав:
— Я знав, що він кимось таким стане. У нього була дуже суха безжальна рука. Він коли здоровкався з нами, хлопцями, або говорив з ким, то брав того ось так, вище ліктя, і здавлював, немов кліщами. Не хотів, а здавлював. І очі в нього були сухі, з потайним блиском. Його, кажуть, сильно били в дитинстві, батько злющий був і пропащий п'яниця. Воно, мабуть, з того пішло...
Мати знала, що Павлик своїм тихим зосередженим оком придивляється до людей, бачить в них щось непросте, приспане, те, що не кожному помітне. їй самій деколи ставало не по собі від його прозірливого погляду: все до крихти він примічав, нічого не втаїш. І вона боялася за нього, згадувала всяку всячину (а хіба мало наслухаєшся від старих жінок!) і благала долю, щоб дала йому здоров'я і вділила хоч крихту щастя...
Задула, замела снігами перша, за нею друга воєнна зима. Вітрами й бурею пригнало в село німців, якусь фронтову частину. Видно, в боях добре потріпало фашистів, вони відповзли в тил, щоб трохи підлатати себе. Перемерзлі, обліплені снігом, вони ввалилися в хату, внесли повно холоду й тупоту, а Павлик швидше накрився од них, затулив себе куфайчиною, однак загледів, що вони понатягували на себе хто що міг: якісь здоровенні, плетені з товстої соломи постоли, ще більші, до самих колін торби-рукавиці, шарфами, хустками, квітчастим ганчір'ям позакутували голови (бо в їхніх зелених, без вати, піло-точках з довгими вухами не дуже на морозі зігрієшся).