Рух на них справді надзвичайний. Впадають у вічі протилежності, які найкраще характеризують ці дні.
На стінах будинків розвішені великі, як плахти, плакати, що сповіщають про необхідність об'єднання перед лицем спільної небезпеки, а повз ці плакати озброєні військові жандарми ведуть колону закутих у кайдани українських селян.
Польські орльонта (читай: фашисти) вештаються по місті з червоно-білими пов'язками на руках і тичуть кожному, хто хоче і не хоче, летючки про те, що польське лицарство розіб'є ворога вщент, тоді як вулиці Львова дослівно забиті військовими недобитками і цивільними втікачами із західних окраїн Польщі.
Врізалось мені в пам'ять одне особисте авто, завалене валізками, жінками і дітьми, з поприв'язуваними до болотників подушками. З сіл зганяють щоразу нові, під конвоєм, загони мобілізованих. А тим часом у Львові повнісінько військових, яких нема кому сформувати і які волочаться по місту, підсилюючи тільки його хаотичний вигляд.
До мене і Марини підходить якийсь хлопець, з одягу видно, що з Покуття:
— Чи далеко звідси буде до Снятина?
— Навіщо тобі до Снятина? — питаємо в один голос з Мариною.
— Бо бачу я, що тут аж ніяк нема порядку, а мене вдома робота на полі чекає… Так доки ж я буду попід чужими мурами волочитися? Га?
Ми з Мариною дуже докладно пояснюємо йому, як найкраще було б дістатися до його міста.
Вісімнадцятого вересня ми за звичкою вийшли на роботу і застали замкнені двері нашої майстерні. Двері мали бути замкнені зсередини, бо там чути було якесь шарудіння, але ми не поцікавились тим, хоч нам вчувалися голоси Зільберкранца й панни Місі.
Наші єдинокровні брати йшли нам на допомогу, весь український народ по цей і по той бік Збруча переживав історичну, віками очікувану хвилину.
Кілька днів пізніше приніс хтось вістку, що Червона Армія вже у Винниках під Львовом.
— Слухай, ходім переконаємось, чи то правда, — не може втерпіти Ривка. — Я мушу на власні очі побачити їх, хіба ні?
Ледве переконала я її, що така цікавість занадто рискована. Дорога до Винників іде через ліси, а в лісах вештаються різної масті підозрілі люди.
Зрештою, ми ще того самого дня побачили у Львові двох радянських командирів. Приїздили вони на дипломатичні переговори з командою польського військового гарнізону у Львові.
Я не знаю, чи ті два командири справді були такі на диво гарні, чи тільки ми з Ривкою бачили їх через призму нашого настрою, але ми були вкрай зачаровані ними.
— Ти, — щипала мене Ривка весь час, — ти бачила, який благородний у них вираз обличчя? Слухай, той молодший — то має бути, певно, ад'ютант, хіба ні?
Ще того дня ввечері з Личакова в'їжджали у місто радянські танки.
Я вже говорила, що Львів у ті дні нагадував собою якийсь кошмарний карнавал. Я на власні очі бачила, як якийсь молоденький, з дівочим личком офіцерик (трохи нагадував він мені Марильчиного Янека) стояв на розі вулиць Академічної і Легіонів і, обхопивши руками голову, питав крізь сльози невідомо кого:
— Цо сєн дзєє? На мілосць боску, цо сєн дзєє?[11]
Дві ночі і два дні безперервно проходять через Львів моторизовані частини Червоної Армії.
Видовище таке незвичайне, таке грандіозне для нас, що дехто аж не може повірити, що це — дійсність. Адже ми звикли бачити на парадах таку мініатюрну польську армію.
Хтось (неважко догадатися, що недруг нашої справи) поширив чутку — мовляв, все це обман, та й тільки. Ніби одна і та сама колона танків об'їжджає вже два дні замкнутим колом Львів, а наївним людям здається, що це більшовики справді такі багаті на танки. Ще хтось радить позначити як-небудь один з танків чи запам'ятати обличчя танкіста, щоб врешті, до холери ясної (як по-львівському, то по-львівському), знати правду…
Прибігає Марина (теж з червоною квіткою у волоссі і червоною стрічкою на грудях), щоб повідомити нас, що на площі Смольки оргкомітет профспілок бере на облік всіх колишніх членів профспілок, а на Бернардинській площі оргкомітет ЦК комсомолу реєструє всіх колишніх комсомольців.
— Я вже зареєструвалася і тут, і там! — каже вона.
Тільки тепер довідуюсь, що Марина була комсомолкою.
— Ага, ще одна справа, — вже з порога кидає Марина. — Мені казала Ривка, що тут поруч є вільна квартира якогось втеклого офіцера. Займай її, Марто, хай Ривка бодай раз виспиться сама в ліжку.
Квартира та мала ту вигоду, що одними своїми дверима (поки що ще закладеними стружками і шафою) вона виходила до квартири тітки Теми. Марина планує, що я могла б там жити разом з Ривкою. Мене теж приваблює така перспектива, але я ще трохи вагаюсь: чи не буде це самовілля?
— Не будь дурна! Самовілля буде тоді, як ти не оформиш своєї кімнати у житлоуправлінні та відмовишся платити комірне.
В кімнаті зовсім не порожньо. Є в ній, висловлюючись львівським жаргоном, і грати, тобто меблі, які не встиг чи не мав можливості забрати з собою пан офіцер.
А як буде з цими речами?
Тут уже Марина не знає, що порадити.
— Це, звичайно, державне майно. Можливо, що десь є пункт, де беруть на облік такі речі…
Та ми з Ривкою поспішаємо до оргкомітету профспілок на площу Смольки реєструватися.
Перша підходить до стола Ривка. Їй і по праву належить першість. Вона більш як два роки є членом профспілки. Це справляє дуже гарне враження на тих товаришів, що ведуть реєстрацію. Стою збоку і помічаю, як Ривку не просто реєструють, а розпитують про її життя. Вона має зв'явитися сюди завтра ввечері. Певно, для того, щоб одержати якесь доручення, чи що.
Ривка відходить від стола з сяючим, трошки, може, навіть самовдоволеним обличчям.
Тепер моя черга.
— Ваш стаж?
Не розумію значення цього слова.
— Скільки ви років у профспілці?
— Років? Та я всього чотири місяці, але тому…
Та мене про це ніхто не питає. Ніхто мене не розпитує про моє життя, ні каже прийти ще раз.
— Хто далі? — питають уже поза моїми плечима, а я ще стою на місці. Сльози напливають мені на очі, та це не сльози жалю…
Але чиясь рука ніжно відтягає мене вбік. Щойно тепер помічаю, що я своєю закам'янілою позою затримую чергу.
— Що сталося? — питає мене російською мовою якийсь літній, з добрячими голубими очима чоловік. — Ви чимсь дуже схвильовані.
Тепер я вже не витримую і починаю ридати, як дитина, яку пожаліли у неслушну хвилину. Згодом викладаю йому історію з Зільберкранцом так, як вона була. Якби не те, що я мусила послужити товаришкам приводом до організованого виступу, то я сьогодні мала б цілорічний стаж (засвоїла я собі вже нове слівце!) членства у профспілці і… до мене тепер теж поставилися б з більшим довір'ям.
— Та це пусте, — щиро сміється мій оборонець, чи як його назвати. — Для тих, хто хоче віддано працювати для народу і Радянської влади, завжди знайдуться доручення, будьте певні в цьому! Ця реєстрація поки що тільки формальна… для орієнтації. А там виявиться, хто заслуговує на довір'я, а хто проліз у профспілку для інших цілей… Заждіть… Тільки заждіть. Ще вас так завантажать громадською роботою, що будете аж порятунку просити… Ну, гаразд, — і на мій сором він витер мені сльози своєю хустиною.
— Що він тобі говорив? — спитала мене Ривка, яка весь час придивлялася до мене.
Не маю охоти повторювати цю розмову, а особливо Ривці, яку, мені здається, аж розпирають гордощі від того, що нею особливо зацікавилися в оргкомітеті.
— Що говорив, то говорив… Біжімо тепер кудись заявити про меблі в моїй кімнаті.
Воно справді дико було б у ті дні сказати "ходімо". Хто з нас тоді ходив? Їй-бо, хіба тільки старі або каліки, бо всі інші коли не бігали, то літали.
Забігли ми з Ривкою до тимчасового виконавчого комітету і там почали розпитувати, де-то можна заявити про залишені меблі.
Та й тут нам не пощастило. Якийсь старший, із суворими бровами чоловік (мені він нагадав нашого вчителя математики) замість похвалити нас за таку ревність — подумайте тільки! — ще й вилаяв нас:
— Що це у вас, дівчата, роботи іншої немає, чи що, що літаєте по установах? Он місто вже третій день без води і світла. Вчора якісь злочинці підклали бомбу під оргкомітет наросвіти, щастя, що не вибухнула. З редакції "Вільна Україна" нам тричі на день дзвонять: подайте в цю ж таки мить друкарок, а вам, видно, робити нічого… Що ви до цього часу робили? Кравцювали? А чи ви поцікавились, що діється з вашою майстернею? Адже вона тепер ваша, чи не так?
Справді, як могли ми забути про свою майстерню? Цікаво, що поробляє, коли не дала драла, наша "золота" панна Міся?
— Ти знаєш, — слушно зауважує Ривка, — ми з тобою нагадуємо тих замріяних філософів, що, задивившись у небо, спотикаються об дорожні камені, бо не бачать того, що навколо них діється. Хіба ні? Як же могли ми забути про нашу майстерню? Ну, хіба ні?
Я нічого не сказала Ривці, але подумала, що справді треба побігти до майстерні й подивитись, що там діється.
Ми пішли туди. Двері застали ми відчиненими навстіж. Як можна було здогадатись з того, що тут робилося зараз, наша майстерня перетворилася на артіль (увага, запам'ятати це нове слово!).
Ми (то справді був наш найдурніший виступ за цілий день) спитали про Місю і Зільберкранца. Ні, ніхто їх тут не бачив. Якась з наших дівчат мала відомості, що Міся разом з сім'єю Зільберкранца втекла до Румунії.
— Що ж! Щаслива їм доріженька!
До нас підійшла жінка у військовій шинелі, мабуть, майбутня керівничка артілі, і спитала, чи ми не маємо охоти залишитися тут працювати.
— Ні, — відповіли ми в один голос.
Не знаю, чим керувалась Ривка, коли вимовляла оце "ні", але я хотіла починати нове життя, відрізавши себе від усього неприємного, що гнітило мене у минулому.
— Як же це так, — спитала мене жінка в шинелі, — що ви досі ніде не працюєте? Просто дивно…
Я розумію, що декому моє теперішнє неробство могло здаватися дивним. От хоч би цій жінці. А ми просто не могли охопити все те нове, що було перед нами! Ми ходили як очманілі. Наше безбарвне життя раптом заграло такою райдугою барв, що ми неспроможні були впоратися з цією величезною кількістю вражень заразом, мружили очі від блиску і сміялись від радості.
До того ж я ще мала свою мрію. Десь поліськими болотистими дорогами йшов до мене мій Казимир, і я з дня на день очікувала на нього.
Ми йшли як прозрілі, простягти руки вперед, не звиклі ще, але з одвертою душею.
А життя навколо нас аж вирувало!
О десятій ранку збори колишніх членів профспілок у залі ратуші.