Олюнька

Шевкові наймити понакладали сіна всюди попід стріху, де лиш було трохи сухого місця. Худоба всуміш з кіньми гризла завзято сіно, хоч тряслася від студені й сльоти. Та й хата була повна людей. У сінях, у кімнаті, в пекарні — ніде було голці впасти. Шевкова відкрила скриню і роздавала шляхтянкам на обидва боки свої сорочки і спідниці, поки стало запасу. Кожна, що дістала суху сорочку, стала переодягатися. В такій прикрій пригоді ніхто не думав про сором.

Сюди потрапила й Костиха. Шевкова казала їй залізти на теплу піч у пекар­ні. Там Костиха надягла суху сорочку й зогрілася.

Андрії мешкали з Олюнькою в долішній частині села. Андрій, почувши наказ префекта, хотів зараз перебратися на горбок, він боявся тим більше, що його хата була стара і спорохнявіла, отже, могла під напором повені легко розлеті­тися. Однак Ганна, котра чомусь не любила префекта, не хотіла про те навіть слухати.

— Ти, боягузе! — каже до чоловіка.— Боїшся, аби собі п'яти не замочив? Не бійся нічого! Я вже не одну воду виділа, та й нічого мені не сталося. Підемо з хати під ніч, то буде злодіям празник... От лягай спати, а як буде треба, то зберемося разом.

Андрій уступив жінці, як завжди. Але випросив у неї бодай стільки, що зве­чора попереносив увесь дріб і скриню та попереганяв худобу до сусідів на горбок.

Як лише вартові наробили крику, що вода наближається, Андрії замету­шилися у хаті. Ганна випровадила чимскоріше заспаних дітей до свого брата, а Олюньку послала на під скидати всячину. Олюнька поскидала, а Ганна зв'я­зала у два великі клунки. Один схопила сама, другий наказала нести чоловікові.

Олюнька стала cкopo злазити по драбині з поду і хотіла йти разом. Але Ганна крикнула на неї:

— Лишися в хаті і пильнуй, щоб хто чого не вкрав... Дідько тебе не візьме! З тими словами зачинила хату й замкнула на ключ та, підіпнувшися, стала чалапати швидко до сусідів. Олюнька гримала кулаками у двері і стала кричати. Андрій пішов був зі своїм клунком уперед і нічого не бачив.

— А де ж Олюнька? — запитав, коли жінка наздогнала його.

— Я лишила її в хаті, нехай пильнує, щоб хто чого не вкрав, — каже Ганна, держачись плота.

— Та-бо, Ганно, не можна таки лишити її... Я вернуся...

— Не руш! Нічого їй не станеться. Як замочити ноги, то полізе на піч, а хати вода не зрушить...

— Чому би ні? Хата вже стара й спорохнявіла!

— А ти старий дурень! Не знаєш, що стара хата сидить твердо в землі, і скорі­ше нова попливе з водою, ніж такий старий гриб...

— Нехай би й так, але дівчина може перестрашитися!— вмовляв Андрій жінку.

— То сорочку їй роздереш та зженеш страх углями, й зараз виздоровіє! — воркотіла злісно Ганна й тягнула чоловіка за руку.— Не подумай мені верну­тись!

Андрій не посмів більше сперечатися з жінкою, і пішли далі.

На обійсті Ганниного брата було теж немало людей, що туди повтікали.

За хвилю помітив хтось, що Олюньки нема.

— А де ж Олюнька? — спитало кілька голосів разом.

Ганна не дала своєму чоловікові отямитися й сама скоренько заговорила:

— Або ж то вона дитина, щоб її пантрувати? Десь, певно, вже тут є, може, сидить на печі...

Люди метнулися до хати, але ні на печі, ні в хаті Олюньки не було. Тепер Андрій не втерпів і обізвався:

— Та що тут крутити, коли Олюнька залишилася в хаті...

— А ви ж мали серце там її лишати? — каже одна шляхтянка.— Таж дів­чина там загине!

— Нічого їй не станеться, не бійтесь,— відповіла Ганна, — хоч би трошки і змокла...

— Але перестрашиться,— наполягала шляхтянка, — її конче треба звідти ви­рятувати!

Ганна все ще упиралася, що Олюньці нічого не станеться, аж один шляхтич відізвався:

— Е, бо то, видите, пані Єнджейова має в тім свій інтерес, якби Олюнька вто­пилася... Двадцять п'ять моргів грунту пішки не ходить... Але за те може бути велика біда...

Тепер Ганна зміркувала, що її план викрився. Вона таки добре настраши­лася.

Вона раптом зібралася на плач.

— Та що ж я, нещасна, пораджу? Тут можна голову втратити в такім не­щастю... та хто ж її, сирітку, тепер врятує? — І жінка стала голосити, як по вмерлому.

Люди, що були на обійсті Ганниного брата, повибігали над потік і стали розповідати, що Лукашева Олюнька лишилася на долині в хаті.

Над потічком стояла купка людей, межи ними — Шевко і Дмитро, який щойно своїх із води повитягав.

— Ану, панове каваліри, на вас тепер черга! — звернувся Шевко до па­рубків, що тут стояли.— Хто відважиться піти дівчину врятувати, може, оженить­ся з нею. Посаг гарний.

Ніхто якось не рухався.

— Хто того доконає,— сказав дальше Шевко,— дістане від мене доброго коня.

— Я! — зголосився Дмитро, либонь, для того, що хотів вуйкові сподоба­тися. І кинувся у воду. Переплив потік, а далі став брести по пахви у воді ву­лицею, чіпляючись плота.

Тим часом Олюнька била кулаками в двері, просила, плакала, а як почула, що вуйна щораз далі відходить, вбігла до хати. Сюди стала вода підходити шпа-рами попід підвалини, а далі й бити до вікна. Дівчину опанувала страшна смертельна тривога. Одна шибка тріснула під напором води, й вода стала вли­ватися туди струменем. Олюнька вилізла на піч. Запхалася в самий кутик і стала вголос молитись. Вода прибувала щораз більше, хата стала тріщати. Вода ви­рвала хатні двері, а ліжко, стіл та лави плавали по хаті, вдаряючись то об стіни, то об припічок. Олюнька зрозуміла, що доведеться їй загибати.

Тим часом Дмитро добрів до хати. Хотів відчинити двері, але вони були замк­нені. Він наблизився до вікна і тут крізь розбиту шибку, хоч шуміла вода, почув, як Олюнька плакала.

— Ану, Олюнька! Гей, Олюнька, відчиняй двері і виходь! — кричав Дмитро під вікном.

Олюнька почула голос Дмитра. Злізла з печі й побрела до вікна.

— Та вуйна замкнула двері на замок! — каже крізь плач.— Не маю куди вийти...

— А бодай твоя вуйна повісилася! — крикнув сердито Дмитро. Він схопив обіруч за раму вікна в тім місці, де була розбита шибка, потермосив з усієї си­ли і вирвав вікно з рамою з віконної варцаби та шпурнув ним далеко. — Ви­лазь борзо!

— Та тут повно води,— каже дівчина,— я боюся!

— Не бійся, ходи борзенько, бо потому буде вже пізно.

Олюнька стояла на лаві під вікном і перехилилася надвір. Дмитро вхопив її попід пахви і посадив собі на плече, як дитину.

— Держися цупко моєї голови й не бійся нічого!

Придержуючи одною рукою Олюньку за ноги, другою чіплявся за пліт і так вертався до потоку. Тут справився він так, як і першого разу, коли перено­сив сестру. Він набрав у себе повітря й пустився впоперек потоку. Олюнька закричала, трималася за голову Дмитра. Дмитро відгортав воду вільною ру­кою. Кілька хлопців скочили йому на поміч. Подали йому жердку, і він виліз на берег. Тепер, сапаючи тяжко, зсадив Олюньку на землю.

— Зух з тебе, хлопче! — каже Шевко, попліскуючи його рукою по плечу.— Видно, що в тобі шляхетська кров... Але я також слова додержу. Котрого коня собі вибереш?

— Та нащо мені кінь, що я з конем буду робити? Я за коня в воду не поліз би.

Він знав дуже добре свого вуйка і знав, що таким чином завоює собі ще біль­шу його ласку, а це було для нього більш варте, ніж пара коней.

— Ну, як хочеш, але я слова шляхетського не цофаю, — каже Шевко. — Хочеш — бери, котрий тобі найліпше подобається.

— У мене вуйкове добре слово більше значить, як сто цугових[26] коней,—підлещувався Дмитро.

Шевко відійшов задоволений, бурмочучи собі під носом: "Я все кажу, що в тім хлопці пливе правдива шляхетська кров... "

На той жест Дмитра дивилася вся закуттянська громада, і всі стали лише про те говорити. Нині був Дмитро побіч Бази героєм дня.

— Своє зробив, а коня не хотів брати! — говорили між собою закуттяни. — Той Дмитро таки дурний...

За кілька годин почала вода спадати. Тепер знов забивали люди колики, але вже не на березі, лише щораз дальше в воду, щоб побачити, як швидко вода буде спадати. Вода справді стала в такім темпі спадати, в якім прибувала. Над вечір остався лише намул та невеличкі калюжки води. Легенький вітерець ро­зігнав хмари, небо прояснилося, і над заходом показалося ясне сонце.

Слава ж тобі, господи! Люди стали вертатися до своїх загород. Всі хати залишилися цілі завдяки сильним плотам, що стояли впоперек пливучої хвилі, та грубим вербам, яких було в селі повно. Це здержувало напір води. Одна лише хата Андрієва розмокла у воді і завалилася.

Кожний, хто ввійшов до своєї хати, застав пустку. Намулу було всюди стіль­ки, що треба було лопатою та коцюбою вигортати. Не лише на помості, але й в печі було його завтовшки з долоню.

Люди почали поратися коло хат. Повигортали болото, почистили посуд та домашнє знаряддя, випрали плаття й розвішували по плотах сушити. Кожний сусід з горбка позичив комусь з долини в'язочку соломи та трохи сухого ріща, щоб було чим на перший раз у печі затопити, погрітися та зварити теплої страви.

При всій страхітливості грізної повені не обійшлось і без смішних епізодів.

При дорозі, що вела з міста до Пишнівець, стояла у полі мурована каплиця, а в ній на підмурованім престолі лежав вироблений з дерева чорт, котрого бив святий Михайло. Чорт мав стать чоловічу, довгий, задертий угору хвіст, роги на голові і довгі кігті на руках і ногах. Він лежав плечима догори, лише голову повернув до святого Михайла та вишкірив до нього довгі зуби. На зображення цього ворога світу фантазія сільського артиста-різьбаря віддала всі свої сили, щоб його представити якнайбільш по~чортячому.

Чорт був справді страшний. Цілий помальований чорною фарбою, очі червоні, з білими білками, паща червона, а зуби білі, щербаті. В тій відкритій пащі, в тих вишкірених зубах, у тих страшних очах виявлялася така злість і завзя­тість, що не можна було спокійно на чорта глянути... Ще більшої грози дода­вали йому ті кігті, що запустились в мармурове підвищення, на котрім він ле­жав. Здавалося, що чортяка ось-ось вирветься з-під святого свого мучителя і кинеться в світ робити людям капості.

Святий Михайло, одягнений у панцир від колін до шиї й озброєний коротким римським мечем та списом, стояв одною ногою на спині чорта, а дру­гою на підмурку і свій довгий спис застромив у розкриту чортячу пащу. На лиці святого вимальовувався небесний ангельський супокій і певність перемо­ги над нечистою силою.

Ті дві фігури яскраво випромінювались від задньої стіни каплиці, що внизу відтворила пекло, а вгорі — лагідні білі хмарки на синьому небі.