Ось блискає, а в Рославичах кажуть, що це по небосхилі їде Зін-Дій. Досі згадують і Симаргла і Мокоша — дрібних божків ще з антських часів і Ро-
да і Рожаницю. А як гремить, то б'ють себе по карку, щоб крепкий був і в стайнях прибивають дощинку, щоб опирі не залітали коней нівечити. І русальний Великдень святкують і Зельмана і Купалову ніч. На старих зрубах прадавнього стійбища станули селища, столітні, тут і збіжжя в глиняних горшках закопують як у давнину, коли не було ні клунь, ні гамбарів. Тітка Фламінго каже: Яке ж темне оте село! Ні, воно світле, усміхнено-русальне, на ізмарагдових узгір'ях, де росте полин і нечуй-вітер, під дзвінким небом, при старому тракті, що колись був Залозним шляхом. Для вітрів, що шугають над цією землею, тисяча літ — один день. Вічність — прамати села, земля — грудь праматері плугатаря. Темна, осмагла грудь як у молодиць, що в жнива годують малят, сівши під копицею. Рінь, що осипається підмита весняними водами, виявляє нашарування віків, що перетворили захоро-нених пращурів — антів, скитів, деревлян і дулібів у соки землі, ситять коріння пшениць в плодющій надрі ланів. Дуби шумлять над сільським цвинтарищем, де лежать, поряд з селянським ширококостим родом і його Олелькові предки — козацькі старшини, секунд-майори, хорунжі і маршалки. Чи ж і вони не вийшли з того одного великого племені і роду, що молились Хорсові і Симарглові, коли всі ще були однією великою сім'єю мисливців з ратищами і крем'яними сокирами, рибалок і воїнів і починали сіяти в неторканий дівич-чорнозем життєдайне зерно? Одна Велика пра-матір об'єднала їх усіх...
Гудіння бджіл ставало сердитішим. Хтось порався в пасіці. Навіжено заверещали сойки, їм озвався одуд на груші. Захрустіло сухе гілля. Олелько, лежу-чи в холодку, раптом зірвався. Йому здалось, що з-за густих кущів агреста і порічок, обсипаних в'янучим яблуневим цвітінням, хтось вже давненько і настирливо приглядається йому. Незабаром хтось засміявся і з-за шелевіючої листви Олелько побачив чиїсь очі, що в нього пильно вдивлялися; очі карі, маслисті як оливки, невсипущі, проймаючі. Олелько згадав, що у них в садибі, у старій бесідці-альтані, в цьому далекому закутку саду, живе вже три дні мних Тріадо, скит.
XII
Як і чому він сюди й якраз сюди прибився, ніхто не знав; можливо за нього просили Ольгу Антонівну нахлібниці у флігелі, або хтось з богомільців серед челяді. Але його поява тут уже три дні була в осередку уваги. Всі його називали Тріадо, хоч справжнє його ім'я було Нечипір Кулик, як у паспорті стояло — міщанин з Острога. Вдень він товкся по всій садибі, включно з ґанком панського будинку, ввечері перебував на кухні, в гроні челяді, а спати йшов у стару альтану, зовсім зарослу диким виноградом й оточену щільним жасмином. Він у нікого не просив дозволу тут перебувати й ніхто йому не забороняв; за декілька днів до нього вже звикли, так неначе він осьде й вікував.
Він вийшов, посміхаючись ізза кущів й сів на траву біля Олелька. На ньому була чиста вишита сорочка, вправлена в плісові шаравари, ноги ж були босі. Ажніяк він не був вже подібний до юродивого прочанина, який був на ярмарку. Чуприна його — колись скудйовжена гиря, була підстрижена й розчесана, блискуча від олії. Обличчя проясніло од змитого пилу, із щітини, якою обросла його щелепа, залишалась тільки невеличка борідка, (яка все ж надавала йому деякого духовного вигляду) й пробились тонкі вусики. Увесь він, цей Скит, був велитом. Ножища йою розпирали плис шароварів, під сорочкою ходили за-
лізні м'язи, шия, мідяна від сонця, випирала з-за коміра.
Всяке диханіє да хвалить Господа, Олелько Васильовичу, — сказав він, влесливим, дяківським голосом, а Олелько подумав, що він так само фаміліярно-поблажливо звертається до нього як і Яків-матрос.
Благодать, — випростувався Тріадо, аж крякнуло в крижах і заграли м'язи, — жити, не емірати тут у вас. Які люди, які сердешні люди — ваші батьки, я маю на увазі, Олелько Васильовичу, та й уся ваша рідня! Можна тільки з вдячністю про них говорити.
Олелько повагом роздивлявся його.
Якщо ви гадаєте приподобатись мені тим, то помиляєтесь, — сказав він холодно, перекусивши травинку, — ніхто з моєї рідні не турбується вашою вдячністю...
Приподобатись? — він підійняв брови і зареготав. Олелькові цей регіт не був приємний, — Бог мені свідком, що я це говорю найщиріше, ніякого лукавства за душею. Чудна ви людина, Олелько Васильовичу! Та навіщо мені приподоблятись?..
— Це правда, що ви чернець, монах?
— Варнак я, от хто я. Можу назватися і покривджений долею, а найбільше — людьми, коли хочете. Бо я думаю, значить, живу. А це не подобається. Для вищої сфери це розумію, але для народу, для мас, я — юродивий, неприкаянний, що ж нехай і так. Може
я й монах, чернець, схимник. Був, був такий час, — я спасався... На Афоні був, у Хрестоводвиженському, у Лаврі, у Загорську. Над Донцем був в одному скиті, ех, і благодать там, ласка Божа, Олелько Васильовичу — степ і степ, небо синє, аж темне, тільки пташечки співають. Був я і в семінарії духовній, але мене звідтіля не те, щоб прогнали, а просто попросили податись у відставку, як кажуть. Бачите у нас не розуміють, що праведником і блаженним можна бути не збиваючи лоба поклонами...Крім того я вступив у диспут з архимандритом і йому подібними, чисто академічний, до речі, а це не подобалось. Не те, щоб якусь я єресь затіяв, але просто просив пояснення в деяких сумнівних справах, головне, так би сказати, у догматично-обрядових, а вже мене на нового Ава-кума, [царство йому небесне], вивищили, а саме ось-такі його, праведника, в ямі згноїли. А я ж людина темна, чому ж мені тихо та спокійно не пояснити? Я ж не у вірі самій сумнівався, тільки в схолястиці неясній...
То ви таки освічений, Тріадо...
Більше самоук, але, бачите, рвався до світла освіти, а таки не дали рабу Божому. З того часу я тільки книгочій. Читав всілякі книги, аж очі на лоб вилазили. Що попало під руку читав. І Вольтера, а там переметнувся до "Декамерона" і до Бальз'ака...А то перекинувся в біологію, фізику, хемію. У Харкові був у мене такий книголюб; бібліотека — цілі скарби, читай до віку. У Києві, у однієї вдовиці — найчудовіші, найдавніші книги — все перечитав. А потім закинув. Тепер не читаю. Книгомудріє, зважте, це також один із обманів видіння — фатаморгана, скажіть. Начебто все гарно, чудово, а ближче підійдеш: нічого нема. Треба вчитися живучи, Олелько Васильовичу.
Я пройшов чимало — нашу Україноньку вздовж і поперек, бував на Кавказі, в степах забайкальських, навіть за кордони мене понесло — в Галичині був, у Відні, у Румунії. Рибалив в Олешках, баржі вантажив у Миколаєві і в Азові. Був телеграфістом, хористом, книгоношею, навіть у театрах грав, також і в наших, українських, поряд із славною Заньковецькою та батьком нашим Садовським, правда, невеликі рольки...
"Москаль-чарівник", мабуть...
Та й "За двома зайцями" і "Як ковбаса та чарка" і "Глитай або ж павук"... Те, що народ любить — посміятись... Ну, й що з того? Нічого. Але досвід —
— ось мудрість життя. Люди — головне, пізнання людей. А тепер що я? Ніщо. Та я й не турбуюсь, може це все до пори, до часу, може й мені ворожила доля інше...
І він повалився в траву і лежав горізнач, підклавши руки під голову, дивлячись у небо. Олелько з цікавістю, а то й з острахом дивився на цю дебелу, здоровенну людину. А Тріадо, немов вгадуючи його думки, хитро поглянув на Олелька.
— Б'юсь у заклад, що я вам видаюсь чудаком, непевною людиною. Думаєте собі, що це за екземпляр такий. Ви молодий, у вас багато ще такої гостроти суджень, для вас усе або біле або чорне, ви в подробиці не входите. Про себе ви гадаєте про мене — варнак, бурлака, вічний скиталець, юродивий, автім може й гірше. Посполитий бурсак — Хома Брут гого-лівський, філософ. А може й сам Вій? Знаєте, той за-лізновидий, сліпий? [Вії йому очі прикривають], корі-нястий — нечиста сила...
Обличчя у нього мінялось. Раз воно було благови-де, лагідне, замріяно-гарне, а іншим разом — розбійницьке, недобре, нахабне.
Сила якась у мені, Олелько Васильовичу, — продовжував Тріадо. — Сам не збагну, що це таке. Сила є, а що з нею робити і до чого вона, не знаю. А з чого та сила, скажіте? Я гадаю, що з землі. Всі ми порох і пилюга і в це обернемось. Але поки живемо, то що, скажіть, ситить нас? Не збагнув я досі, але нинька знаю: земля, ось що нас ситить, ота первинна сила, стихія, інакше сказавши. Зважте: одірветесь від рідної землі і ви вже ніщо, тільки інфузорія, зоряний пил, ка'зна'що. Філософи там видумують різне,а я знаю одне: сила в землі, в чорній, чорнющій землі...
Що ж тую землю їсти, чи шо, — засміявся Олелько.
Та це ж тільки алегорія, Олелько Васильовичу.
— Тріадо сів у траві, скрутив цигарку, закурив, — я маю на увазі те, що земля, а по науковому сказати, біологія, все вирішає. Я люблю людину повноцінну. Любите когось, то любіть, до чорта, до самозабуття; ненавидите, то так, щоб аж у пеклі сахнулись. Це й є життя і призначення людини. Все, що в книжках зветься життям, — це не життя і тому я залишив читати книжки. Бо життя більше за книжки, воно причинне, зле, невіглаське, але таке воно є...
Слухайте, Тріадо, чи як вас звати, — сказав Олелько, коли Тріадо змовк і дивився на нього зуко-са, неначе вивчав його або оцінював. Але Тріадо перервав й не дав йому говорити.
Кров бурлить, Олелько Васильовичу, а це все від землі, нашої, чорноземної. Ви знаєте, якщо б я жив за часів нашого сонечка-князя Володимира Святого [який він, з біса, святий, так само любив дівчат як і я, мав триста жінок і наложниць], то я був би богатирем землі руської. Таким собі Олексієм Поповичем чи Добринею, що об землю вдарявся і набирав сили, щоб ворога перемогти. А пам'ятаєте Мстислава, що поконав Редедю? От таким і я був би. А що ж, чи й я не Антей, шо вдаряючись об матінку рідну — землю, набирав такої сили, що гору перевернув би, дуба вивернув би? А що я тепер? — Пустоцвіт, не сію, не жну, ніде своєї силоньки приложити...
Слухайте, сказав Олелько, терпеливо вислухавши цю тираду, — на мою думку у вас у голові хаос. Ви начитались книжок, але нічого не збагнули. Я не теоретик, ні ніякий авторитет, я тільки що готуюсь до університету, але все, шо ви тут наговорили, ніщо інше як несусвітня імпровізація.