Чай приємно обпікав йому в роті, виганяв з тіла піт, але вже не той важкий і липучий, що на сонці, а легкий, пронизливий, ніби провівало тебе летючим вітром, ї ти ставав легкотілим, як оця дівчинка й оці хлопчики.
— Подобається?—зблиснула на нього очима Айгюль
— Умгу.
— Ти побудеш у нас довго-довго. Так?
Він промовчав. Затримуватися не міг. Добратися до батька, побачити його, почути рідний голос, нарешті переконатися в своєму поверненні і, не відкладаючи, братися за науку. Злети, моя думко, на крилах золотистих! Скрізь і завжди!
— Трохи побуду,— пообіцяв.— Не можу не побути, бо дорога мені пам'ять про твого батька. Пам'ять про Капітана Гайлі.
— Ти називаєш його Капітаном, а в нас ніхто його так не називав ніколи.
— Бо ви надто далеко від війни. У вас, мабуть, не було навіть затемнення світла?
— Не було.
— Ось бачиш. А Європа вся потопала в суцільній темряві.
— Це як ніч у пустелі. Але в пустелі багато зірок. На війні зірок, мабуть, не було. Чи були?
— Не пам'ятаю,— щиро визнав Карналь.— Іноді були, але точно сказати не можу. Забув.
— Хіба можна так швидко забути?
— Пам'ять зберігаєш для іншого.
— А хіба пам'ять можна ділити на одне й друге?
— Мабуть, можна, але я над цим ще не думав.
Айгюль глянула на нього спідлоба, але не засміялася й не стала більше допитуватися. Видно, він здивував її своєю надмірною розсудливістю, може, навіть злякав.
— Хочеш, ми покажемо тобі, як уміємо їздити? — спитала зненацька.
— Ну... я не можу від вас вимагати...
— Ти наш гість... І герой... Переможець... Ти будеш у радгоспі для всіх найшанованішою людиною...
Карналь гірко всміхнувся.
— Надто багато ти мені даруєш: і герой, і переможець, і гість... Гість — це так. У нас кажуть: приблудний гість. Але героя й переможця на себе не можу брати. Забагато, не маю ніякого права.
— Однаково ти герой і переможець! —уперто повторила дівчина і спитала своїх хлопців: — Правда?
Ті ствердили охоче й дружно.
Від Карналя тут не залежало нічого. Міг не згоджуватися, міг протестувати, обурюватися, заперечувати — однаково мав бодай на короткий час уособлювати переможців, нагадати Капітана Гайлі, для всіх радгоспівчан чоловіка мудрого й ученого,, а для Айгюль, ясна річ,— найперше і назавжди батька, рідного, єдиного, незамінимого.
Чи не тому вона так хотіла зробити приємне для Карналя?
Він сидів, посьорбуючи запашний чай у затінку стайні, на старому килимку, зовсім по-домашньому, вспокоєний і дивно легкий, не міг навіть уявити, як можна висунути на оту спеку бодай кінчик пальця, а тим часом по спеченій сонцем площі промайнуло золотисте видиво ахалтекінців і зникло серед піщаних горбів, ніби то й не коні з малими хлопчиками й зухвалою дівчинкою на них, а справді довгаста смуга сконденсованого сонячного світла. Малі їздці гнали коней далеко-далеко в пустелю, поверталися не скоро, по одному з'являлися на поблизьких горбах. Коні з маленькими вершниками струнконого ставали на тлі емалево-злинялого неба, застигали на якийсь час, тоді поволі спускалися вниз, знову зібралися на площі і тихою ступою рушили до стайні. Айгюль була попереду і тоді, як мчали вони в пустелю, і тепер, коли поверталися. У сідлі трималася з непередаваною граційністю, однак не це зауважив Карналь, а знову подивувався її неймовірно високій шиї, від чого дівчинка набувала особливої стрункості й гнучкості.
У радгоспі йому довелося пробути кілька днів. Не відпускали. Директор влаштував почесний той. Найшанованіші люди сиділи на килимах, подавано їм м'ясо й фрукти, роздобуто навіть кілька пляшок горілки, і Карналь мав їсти теплу жирну баранину, пити теплу горілку, обливатися потом від ніяковості, від уважливості й шаноби, які, власне, мали б належати покійному Капітану Гайлі. Для нього влаштовано вечір у радгоспному клубі, він слухав туркменські пісні, тужливі й безконечні, як сум пустель, учні читали вірші Пушкіна й Мухтумкулі, маленькі хлопчики у величезних кучмастих папахах танцювали щось дико-артистичне, а тоді під загадкове лопотіння бубна випливла на сцену Айгюль, вся в старовинних срібних прикрасах, у високій срібній шапочці, що нагадувала щось майже царське. Чи то був танок, а чи тільки проста потреба показати, якого високого вміння може сягнути людина, яка прагне володіти своїм тілом, кожним його м'язом, кожним сухожиллям. І хоч Карналь не міг вважати себе ніяким знавцем танцю, та міг би заприсягнутися, що нічого витонченішого ніде на світі б не побачив. Та хіба ж могла бути іншою донька їхнього прекрасного Капітана Гайлі?
Влаштовано для Карналя й розваги, сказати б, грубіші. Так, довелося побачити йому бій баранів. Не належало те до урочистостей, скоріше, до забав, якими однаково захоплювалися й дорослі, й діти. Скільки може вмістити в себе твоє сприйняття? Одні враження вхлинаєш охоче або й радісно, інші відштовхуєш збайдужіло, іноді запекло, але здається завжди, ніби для первісно-молодих захоплень душа твоя відкрита довічно.
У радгоспі все відбувалося на отій широчезній площі з гіпсовим монументом посередині, все тяжіло сюди, тут скупчувалося не так за звичкою, як за велінням пустелі. Пустеля облягала садибу довкола мертвим колом, затискувала її звідусіль, дихала спекою, вітрами, загрожувала летючими пісками, на просторій площі панували поперемінно то люди, то пустеля, перемогти міг тільки той, хто на триваліший час міг заповнити площу.
Чабани привели з отар найдужчих, найбільших, найрасові-ших баранів. Власне, й не барани, а якісь небачені звірі — величезні,' важкі, з могутніми скрутнями рогів, закудлані, здичавілі, переконані в своїй баранячій неповторності. Коли такий баран, опинявся віч-на-віч з подібним собі, чи то меншим, чи то й більшим, то першим його бажанням було знищити супротивника негайно й безжально, кинутися на нього, вдарити рогами, повалити, потоптати ногами. Чабани насилу стримували своїх годованців, присідали від напруження, казали баранам щось заспокійливе, іноді покрикували на них, так ніби баран міг зрозуміти вмовляння або погрози. Тоді пущено першу пару, барани помчали один на одного у вихорах піску, мовчки, затято вдарилися рогами з такою силою, що, здавалося, пішов дим од рогів, а баранячі лоби мали б проломитися, але вціліли й роги, й лоби, барани знов розскочилися, знов ударилися один об одного з глухим, моторошним стуком, кожен намагався попхати іншого назад, кожен напружував своє могутнє тіло. Мели кудлами пісок, дрібно переступали гострими ратичками, дико вибалушували очі.
Врешті один з баранів уклякав, миттю відскакував від дужчого супротивника, наставляв на того вже й не роги, а закудланий свій хлялий бік, і переможець виявляв бараняче благородство: не бив подоланого, погордливо вихитував рогами й непорушно ждав, поки хазяїн забирав слабака, а хтось інший пускав на нього нового суперника.
Вийшло так, шо Карналь разом з Айгюль опинилися серед школярів. Він реготав разом з дітьми, цілком перейнявся запалом змагання й гри, кричав, під'юджував лякливих кудлатих борців, відкинутий в безжурний світ дитинства, не квапився видобутися з нього — навпаки, вдячний був долі й оцим добрим людям, що дарували йому бодай короткі хвилини забуття всіх жахів, у які вкинутий був на війні.
Із спогадів тих днів лишився один, повен голубого передранкового повітря. Золотиста коняча шия вузькою смужкою в тому голубуватому просторі. Айгюль все ж посадовила Карналя на ахалтекінця. На коневі було Капітанове сідло, вуздечка із срібними та бірюзовими прикрасами. Це був найкращий жеребець у радгоспі, Карналь був певний, що впаде з нього коли й не біля стайні, від якої вони з Айгюль від'їздили майже в темряві, поволі, ступою, то десь згодом, коли коні підуть ускач, а такі коні неодмінно повинні піти вскач, бо вони створені саме для цього.
Дивуючись собі безмірно, він не падав з коня і не впав, поки вони й добралися туди, куди їхали, і де він, як гість родини Капітана Гайлі й цілого конерадгоспу, мав побувати неодмінно,
Вони з Айгюль приїхали на недільний базар у Мари.
Старий сторож, помагаючи Карналеві сісти на коня, щось ласкаве сказав Айгюль, а коли вони обоє вже були в сідлах, ляснув у долоні, гукнув до коней: "Хоп, хоп!", коні пішли обережно, сторожко ставили стрункі свої ноги на темну землю. Коли Айгюль відпускала повіддя в свого коня і він наддавав ходи, Карналів кінь теж не хотів відставати, вузька коняча шия загрозливо втікала від Карналя, вислизала, губилася в темряві, всю увагу свою він зосереджував на тій золотистій шиї, так і не помітивши, як проїхали околицею Мари, як переганяли маленьких ішачків, важких верблюдів. На просторій, заповненій людом, верблюдами, кіньми, ішаками площі, в голубому передранковому повітрі панував притишений людський гомін, рипіння коліс, скарги маленьких віслюків, невдоволене ревіння верблюдів, дзвінке іржання коней.
Мабуть, ці звуки лунали тут уже дві або й три тисячі років, до такої загубленої в передсвітанковій імлі площі йшли колись через пустелю каравани верблюдів, везли шовк, вовну, килими, фрукти, шкіри, срібло, бірюзу, мідь і залізо. Чомусь сталося так, що безліч невидимих шляхів зійшлися саме тут, у дельті Мургабу, і на тих перехрещеннях виникали торговища, славетні базари, які перетривали все: навали орд Чінгісхана й Тамерлана, загибелі міст і держав, катастрофи й нещастя. І навіть тоді, коли караванні тропи перекреслені були сталевими рейками залізниці і все цінне, що давала ця земля, з не баченою досі швидкістю полетіло повз ці базари, коли базари, за всіма законами життя, мали б зникнути, вони жили далі, підтримувані вже й не потребою, а якимсь задавненим інстинктом, що зберігався в душах людей спервовіку. Щонеділі з самих глибин пустелі йшли і їхали туркмени, щось везли й несли, може, мало хто думав про купівлю чи продаж, базар став мовби місцем спіткань, побачень, тут передавали звістки, обмінювалися новинами, хвалилися витворами своїх рук, нагадували про давнє, підтримували в собі високий дух уміння, мистецтв, успадкованих від предків.
Базар у Мари.
— Ти повинен побачити цей базар,— казала Айгюль, ведучи поруч з Карналем обох коней,— інакше не знатимеш нашої землі. Туркмени не можуть жити без пустелі. Ніщо не дає такого відчуття свободи, як пустеля, і водночас тут найгостріше можеш відчути свою людську силу.