І ти нікуди не підеш, знову надягнеш спецівку, і знову станеш поряд з Євгеном (або Євген поряд з тобою, якщо це він хотів дати драла), і битимешся з неподатливістю заліза до цілковитого осточортіння, проникатимешся дедалі більшою недовірою до закону діалектики, який так твердо обіцяє перехід кількості в якість. Коли ж кількість наших убитих коло стана нормованих і ненормованих тяжких годин змагання перейде в бажану, вимріяну, жадану якість? І чи перейде взагалі? І чому Шляхтич з такою тиранічною впертістю наполягає саме на кількості годин, сподівається насамперед на вперті зусилля? Тихий тиран Шляхтич! От чоловік, у якого можна закохатися спершу за його незвичайність і несхожість на всіх інших, а потім тихо зненавидіти за його тихий тиранізм.
Але він розуміє, що навіть такі маслакуваті істоти, як ми з Євгеном, все ж мають якусь межу людської міцності й витривалості, тому після одної з таких сутичок, коли "команда" спробувала вчинити бунт і виявити непослух, а потім була ганебно подавлена й послана знов до галер на той час, який потрібен був Шляхтичу для його незбагненних обрахунків, ідучи разом із нами додому, заводить розмову просвітительську в дусі тих давніх розмов, коли ми ще не підлягали його тиранічній ідеї щодо приборкання "рок-н-ролів", а вважалися молодшими сусідами, яких треба було повчати, наставляти на житейську мудрість і життєві шляхи.
— Працювати просто від такої години й до такої нецікаво,— каже Шляхтич.— В людини повинні бути вищі інтереси.
— А що це таке? — питаю я, вдаючи із себе дурника.
— Вищі інтереси,— Шляхтич вважає, що цим сказано все.
— А якщо у всіх будуть вищі інтереси? — це вже Євген, у якого справді є свій вищий інтерес, але зовсім не там, де б його хотів бачити Шляхтич, не в цеху, не в холодній неподатливості "рок-н-рола", а коло міської клумби, де регулярно відбувається вистоювання клубу мовчунів з його президентом — Алею Чемерис.
— В ідеальному суспільстві так і буде,— обіцяє Шляхтич,— тоді можемо говорити про суспільство комуністичне.
— Бач, як воно виходить,— бурчить Євген,— як тільки до діла, так відразу доводиться говорити про ідеальне. А насправді на кожному кроці ти зіштовхуєшся з речами далеко не ідеальними. Вже про звичайне життя й не кажу. Взяти мистецтво. Мов подуріли, тільки й крику: реалізм, реалізм. А де ж місце для ідеального?
— А соціалістичний реалізм? — нагадую я.
— А-а,— сердито змахує рукою Євген,— самий реалізм — і все. А може, так і треба? Я до ідеалізму не дуже. Я прагматик.
— Хто ти? — я вперше, здається, почув це слово.
— Прагматик.
— А що це таке?
— А чорт його знає! — зітхає Євген.— Он Леонід, мабуть, знає. А мені просто слово подобається.
— Схоже на пергамент,— сміюся я з Євгена.— Нащо воно тобі?
Шляхтич жде, поки ми весело гриземося між собою, він не втручається, а коли ми умовкаємо, він із тихою впертістю повторює своє:
— У людини повинні бути вищі цілі. Як у Леніна. Подумайте про те, як він мріяв про революцію і як здійснив її. Неймовірно! Цього не можна осягнути розумом. Вищі цілі... Отак, хлопчики ви мої.
Ми розходимося. Шляхтич, мабуть, думатиме про революцію і про вищі цілі, він не хоче бути самотнім у своїх думаннях, тому зробив спробу залучити в свої спільники й нас, але навряд чи йому це вдалося, принаймні на сьогодні, бо вже за півгодини Євген протупав своїм сорок четвертим розміром униз по сходах, несучи до клумби свою нещасну голову, що боліла від думок про Алю, а я сів розпитувати Рацпропа, котрий приїхав із Тонею і своїми хлопаками в гості, що новенького пишеться в журналі "За рулем" і чи не сталося кардинальних змін у правилах вуличного руху, вироблених і затверджених для збереження "Волги", нетерпляче очікуваної чоловічою половиною Рацпропової родини в спадок по заслуженому гельмінтологу.
Але вищі цілі приваблюють не самого Шляхтича. Є ще один чоловік, який цілком поділяє погляди нашого інженера. Чоловік той сидить у цеховій лабораторії, він веде паралельне існування з нами, але свою вищу ціль вбачає в тому, щоб спрямувати рівнобіжність свого лабораторного існування під кутом, який дозволив би схреститися з лінією нашого борюкання з "рок-н-ролом",— і тоді вийде те, що треба і нам, і вам, і всім. Так каже Гриша Фрусін, аспірант, якого Шляхтич виманив із трубного інституту, чи то пообіцявши тут легку наукову роботу, чи то просто звабивши практичністю проблеми і її зовні легким вирішенням.
Ми з Євгеном уперше так близько спостерігаємо вченого. Щоправда, Гришу Фрусіна вченим назвати ще, мабуть, і не можна, він мовби кандидат у вчені, навіть якщо він колись напише дисертацію, то й тоді матиме звання кандидата наук, тобто все-таки кандидата, отож нинішнє його становище може розцінюватися як ще нижче, він навіть не ступнув на східці науки, тільки крутиться коло них десь унизу. Але це чисто формальний бік справи. Для нас з Євгеном Гриша Фрусін все ж учений, перший живий вчений, з яким ми можемо говорити, розкурювати сигарети з фільтром, сперечатися, питати один одного, де можна купити галстук або чорні англійські черевики, зрештою, щоб переконатися в матеріальності аспіранта, ми можемо навіть помацати Гришу, вщипнути його, скубнути за чуба, бо якщо й можуть бути сумніви щодо справжності цього чоловіка, то вони повинні стосуватися насамперед його чуба — цієї купи іржавого покрученого дроту, цих портативних джунглів, цього макета одного з тих зоряних світів, які ще тільки належить відкрити людству.
— Мене слід було б назвати Самсоном,— регоче Гриша,— бо в мене вся сила... в волоссі. Де ви бачили ще такого чуба, я вас питаю?
— Підговорити б нашу міліцію, щоб тебе постригла,— кажу я Фрусіну.
— Міліцію? Я не згоден навіть на Далілу! Біблейський Самсон був просто шляпа, коли розпустив слину перед Далілою і дав себе обстригти! Що це за чоловік!
— А може, Даліла була варта того? — висловив припущення Євген.
Шляхтич не бере в нашій розмові жодної участі. Він стоїть коло вікна, притулившись лобом до шибки — ось-ось видавить ту шибку; він завжди так стоїть, прийшовши до лабораторії, обличчя йому в такі хвилини блідне, знекровлюється, він мовби меншає на зріст, його худорлява постать набирає дивної непомітності, неначе наполовину розчиняється в повітрі, стає аж страшно за нього, він стоїть німим докором Гриші Фрусіну за безплідність його наукових експериментів, за його безпорадність, яка дорівнює нашій власній безпорадності, хоч Гриша, на відміну від нас, "прагматиків", як сказав би Євген, штурмує проблему Шляхтича у всеозброєнні науковому, з висот інститутсько-аспірантсько-науково-дослідницьких.
— Ти спеціаліст по далілах, я спеціаліст по трубах! — кричить жартівливо Євгенові Фрусін.
— Не дуже ти великий спеціаліст,— посвистую досить зневажливо я.— Який же ти спеціаліст, якщо не можеш знайти температуру, при якій би ми гнали труби?
— Ах, так? — Гриша підскакує до мене, вимахує в мене перед очима забрудненими в мастилі руками.— Ти бачиш ці руки? Це руки вченого, так? І вся ваша проблема — це наука, так? А я тобі скажу, що це— авантюра! Зрозумів! Я двадцять років учуся! Двадцять років! Скільки ти живеш на світі, стільки я вчуся. І я тобі можу сказати, що це — авантюра!
— Про це говорить увесь завод,— посміхаюся гірко я.— Теж мені відкрив Америку. Ніхто не вірить — от і кажуть: авантюра. Завжди так кажуть. А якщо ми доб'ємося? Якщо справдяться вищі цілі?
— Ах, вищі цілі! Товариш Шляхтич живе тільки заради вищих інтересів! — Фрусін бігає поміж нами, він то хапається знову до роботи, то кидає все і починає жестикулювати так, ніби на нього напали оси.— А я не бажаю! Авантюра — от! І мене втягли в цю авантюру. Твоя ж сестричка й утягла.
Він показує на Зіну, яка спокійно собі сидить за столиком і малює вуста яскравою помадою. Вона не звертає на Фрусіна жодної уваги, і від цього аспірант телесується ще більше, підскакує до Зіни, тицяє в неї пальцем, кричить:
— Ось, полюбуйтеся! Вона втягла мене в цю авантюру. А я, дурень, піддався.
— Я знала, що ти божевільний, як і Шляхтич,— відривається від дзеркальця Зізі.— Всі ви божевільні. Вас треба зібрати до одної купи.
— Божевільні? — відскакує від неї Фрусін, вмить забувши про свої попередні слова, про свою проголошувану ворожість до нас і до Шляхтича, тепер він знову наш спільник, бо з'явився новий супротивник, для боротьби з яким потрібна єдність чоловічих зусиль.— Так судять про нас обмежені натури, які не розуміють вищих цілей. Не можна підходити до життя тільки з позицій здорового глузду. Здоровий глузд — це обмеженість. Здоровим глуздом володіють лише жінки, які становили завжди найконсервативнішу частину людства.
— Якби жінки не володіли здоровим глуздом,— спокійно каже Зіна,— вони б не народжували дітей: І тебе б ніхто не народив, товаришу аспірант Фрусін.
— Моя мама народила мене не на радість — на муки! — театрально заламує руки Гриша.— Як тільки я став на ноги, я повинен був щось робити. Я попадав завжди до таких людей, які самі не спали й мені не давали спати. Вони казали: не будемо спати, поки не досягнемо свого. І чого я досяг?
— Зате ти не спав,— кидає йому від свого столика Зізі,— може, тому я трохи й симпатизую тобі. Терпіти не можу сонних чоловіків!
— Запиши, Зіно,— вмить забувши про свої балачки, раптом спокійно каже Фрусін.— Пиши: "В режимі від трьохсот восьмидесята до..." Знову пустий номер! — розпачливо кричить Гриша й запускає пальці в свого чуба, від чого нам з Євгеном стає трохи моторошно: ану ж, поламає пальці!
Шляхтич відклеюється нарешті від шибки, повертається до нас обличчям, вся його постать мовби набирає звичайних розмірів, нормальної тілесності, зі стану понадземної докірливості він непомітно переходить до стану звичного існування.
— Будь ласка, Гришо,— каже він ввічливо, може, навіть надміру ввічливо,— продовжуй і не впадай у відчай.
— Ти — рабовласник! — підскакує до нього Гриша і вмить відскакує, наче остерігаючись одержати ляпаса.
— Так, я рабовласник,— охоче згоджується, покірливо всміхаючись, Шляхтич.— Я працюю шістнадцять годин на добу і хочу примусити так само працювати всіх, хто хоче зватися, скажімо, інженером або ще вище — вченим.
— Я не вчений,— майже трагічно промовляє Фрусін.— Хіба я вчений? Я пильщик! Я пиляю труби на шматки і нагріваю ті шматочки, а може, грію собі чуба — хіба я знаю! Сімдесят шість марок сталі і перепади температур від п'ятдесяти до тисячі градусів! Скільки може бути ймовірних варіантів у такому діапазоні? Мільйон? Мільярд?..
— Це можна вирахувати.
— Я дослідив уже тисячу, десять тисяч шматків!
— Тисячу вісімнадцять! — спокійно підказує Зіна.
— Ти! — кричить на неї Гриша.— Зрадниця інтересів учених! Солодкоголоса сирена! Третя сила, підкуплена Шляхтичем!..
Зіна регоче від цих Гришиних вигуків.