Та Протаґора було не так легко переконати в чомусь, і він сказав зовсім інше:
— Ти чув про Спарадока? Йдучи до тебе, я заглянув на тутешню аґору. Вся аґора гомонить про те, що Спарадок, брат тракійського басилевса, попросився в притулок до басилевса скіфів.
— Хто се каже?
Геродот повторив:
— Уся аґора!
Протаґор був надто збуджений, аби зважити, що випливає з тієї нової чутки, й почав топтатися в тісному екусі.
— Я знав, — озвався він, — що то не простий собі гонець. І ще в Афінах чув про заколот між двома синами померлого басилея Тракії. Гору, казали, взяв старший, а молодший утік. То се він і є?
— Він!
Протаґор знову потоптався, нарешті сів на ложе.
— А не пощастить нам використати сю колотнечу?
— Яку?
— Між скіфами й тракійцями!
Геродот посміхнувся:
— Й чий же бік тоді візьмуть Афіни?
— Побачимо. Бік дужчого!
— І як же ти з твоїм Фукідідом угадаєш, хто дужчий? Досі було легко. Скіфи могутніші за тих аґафірсів, і ваша хитрість могла принести вам користь. А тепер?
Молодий еллін узявся за голову, не знаючи, що робити й що думати. Лукавий Геродот міг тепер знущатися з нього — й цілком безкарно. Тракія — то не якась там Аґафїрсія, бо "трак" означає "сміливець", а сей "аґафірс" — просто "нахаба" та й годі. Те, чого вимагали Афіни й чого сподівався добитись і він сам, розладналося, зійшло на пси, й годі було шукати виходу з того лабіринту, в який укинули його своїми незрозумілими діями скіфи.
Й раптом уся лють Протаґорова зібралась на одній людині. Він підвів голову й насварився комусь невидимому:
— Я його знову закую! Ось він у мене потанцює!
Геродот здивовано пружив пам'ять, бо не здогадувався, кому нахваляється його друг, а про нещасного метека Гіпербола йому й на думку не спадало.
Після сніданку Протаґор пішов до архонта-басилея Еака, щоб довідатися, кому належав колись теперішній метек і трапедзит Гіпербол. Але архонта-басилея вдома не було, й він подався на аґору. Звідти й досі линули часті дзвони, сповіщаючи ольбіополітів про те, що привезли свіжу рибу й треба поспішати, доки не протухла. Серце стискала люта злоба до ледачого пройдисвіта, колишнього роба Гіпербола, та архонта-басилея вже й тут не було, й Протаґор поплентав додому, сердито розганяючи ціпком курей та собак.
А пізно ввечері Гіпербол сам придибав. Очі в нього яскріли несміливим сподіванням, і руки не так тремтіли, як за останньої зустрічі.
— Кіріє, — тихо сказав метек. — Тебе кличе до себе Кіно
— Басиліса скіфська? Чого?
Та старий ухиливсь од відповіді:
— Ходи, кіріє, має тобі щось повідати.
Протаґор був лихий на цілий світ. Коли б осе зараз його кликав до себе сам Перікл або навіть Фукідід, він би не пішов, а то була мати грізного володаря Скіфії, й він лише перепитав.
— Осе зараз? Проти ночі?
Метек схилив голову.
Протаґор дав лад своєму червленому гіматієві, розчесав перед полірованим бронзовим дзеркалом бороду та волосся й пристояв у дверях. Йому здалося, ніби борода задовга, — давно не був у цилюрника, й він знову подививсь у люстро, підійшовши до блідого світила. Хоч Кіно й дружина скіфа, але ж вона басиліса, до того ще й еллінка. Та час був пізній, і він махнув рукою:
— Апіте, Гіперболе!
Вони вийшли з таламуса й подались до воріт. І тут Протаґорові спало на думку інше:
— Личило б якийсь подарунок для басиліси?
Гіпербол запереступав з ноги на ногу. Сі останні дні він боявсь навіть у вічі глянути афінянові, не те що давати в чомусь пораду. Протаґор увійшов назад до таламуса й відімкнув невелику, але важку, обкуту мідними смугами скриню з високим і двоскатим, як у труни, віком і дістав звідти разок дорогого намиста з єгипетських камінців. Се намисто йому дав сам Фукідід, і Протаґор беріг його для найвідповідальнішого кроку. Фукідід сказав:
— Ті скіфи — народ вельми дикий і над усе люблять дорогі прикраси.
Хоч міг би сказати се й про першого-ліпшого елліна. Тепер Протаґорові раптом здалося, що той найважливіший і найвідповідальніший момент настав, і коли сей мерехтливий разок не зробить свого сьогодні, то не зробить більше ніколи.
Йдучи вуличками й завулками до будинку басиліси, Протаґор думав про те, як увійде та як привітається з нею. Не що скаже їй і що почує від неї, а саме як увійде. Все інше буде потім і залежатиме від багато чого.
Приворітний роб увів їх до мощеного дворика й полишив тут, і Протаґор спитав:
— А ти?
Й коли ввійшли до маленького, трьома лампадіонами освітленого екуса, він повівся так, як і належало вільному й сановному еллінові. Випроставши голову, лише підніс руку вгору:
— Хайре, басилісо.
Господиня завважила його афінську гідність і стримано відповіла на привітання. Вона просто розмовляла з Гіперболом, навіть із робами, та в сьому випадку підкреслена самоповага афінянина трохи вколола її. Він міг би бути й чемнішим, знаючи, хто вона. Та йшлося не про те, й Кіно подумки махнула рукою. В одному вона вирішила показати відстань між собою та сим афінянином — запросила його зайняти місце на одному ложі, а сама розляглася на другому, чого не дозволила б собі жодна еллінка в присутності чоловіків.
Протаґор одразу відчув ту відстань, і настрій у нього підупав. Гіперболові, як метеку, басиліса вказала на дзиґлик у ногах її ложа.
— Ти вельми схожий на мого сина, басилевса Скіфії, — сказала вона. — Скільки маєш літ?
Протаґор слухняно відповів:
— Тридесять…
— І літами ви рівні.
Се лестило Протаґорові. Хоча він гордував усім, що звалося скіфським і варварським, лестило, й йому було трохи соромно за себе. Він навіть не помітив, що пильно розглядає жону на сусідньому ложі. Хоч Кіно мала за п'ятдесят, але й у сі літа зуміла принести яскраві сліди небуденної краси. Гарно, по-еллінському прибране волосся з дорогими гребінцями та заколками й досі було густе, чорне й лискуче. Йому пасували зрослі на переніссі брови, чисті, без єдиної зморшки вічі, рівний, ледь потовщений на кінці ніс і соковиті темні вуста. Протаґор спершу не міг збагнути, що вразило його в сій молодистій жоні, й по можливості, скільки дозволяли закони пристойності, вдивлявсь у її вид. А басиліса теж розглядала його, й се ще дужче бентежило Протаґора.
Нарешті він узяв себе в руки. Він еллін та ще й афінянин, і йому не личить ніяковіти при жоні, хай навіть басилісі скіфській. Так само напівлежачи, Протаґор дістав із калитки намисто й подав їй зі словами:
— Невеличкий дарунок тобі від Афін, басилісо.
Кіно незворушно взяла дорогий разок і поглянула на нього проти світла.
— Вельми гарний.
І тут-таки поклала біля себе на низенькому столичку. Ся недбалість узайве підкреслила відстань між ними, й Протаґор змусив себе не думати більше за те коштовне намисто й не покладати на нього надій, бо воно їх не виправдало. На думці снувалось інше, й він сушив собі голову, невладний почати справжньої розмови. Тоді згадав, що басиліса покликала його до себе сама, й став чекати, коли вона заговорить перша. Й Кіно сказала:
— Гіпербол ставить новий будинок над аґорою.
Се було зовсім не те, що сподівався почути Протаґор, і він вирішив нагадати:
— Нічого не вийшло, басилісо, з того нашого задуму. А ти ж обіцяла поговорити з сином.
Кіно зітхнула.
— Ти не знаєш скіфів, афінцю.
Він докинув:
— Але ж у басилевса Великої Скіфії лише отець — скіф?
Басиліса зміряла його довгим поглядом, і Протаґор насилу витримав його, вкотре відчувши силу волі сієї жони. Вона завважила:
— Я не про се хотіла з тобою говорити…
Гість поглянув на Гіпербола, бо метек по сих словах засовався на дзиґлику, й поспитав:
— А про що ж?
— Про доньку ольбійського архонта-епоніма.
— Що кажеш?
Протаґор був украй здивований. Архонт-епонім Іфікрат мав двох дочок, обидві красуні, та се не в'язалося докупи. Протаґор сподівавсь геть іншого від скіфської басиліси. Й раптом, дуже невчасно й недоречно, він збагнув, що вразило його в сій жоні: вічі! Праве око в неї було чорне, а ліве каре. Він усміхнувся:
— Нащо тобі донька старого архонта-епоніма?
— Для мого сина, — відповіла вона
— Він же, речуть, має вже двох жін.
Протаґор знав, що новий володар Скіфії пойняв собі жоною свою мачуху — жону померлого вітця, та се була б надто слизька балачка, й він змовчав. Поправивши подушку під ліктем, яка збилася й почала муляти, басиліса сердито відповіла:
— Коли ти не відаєш, афінцю, то я скажу тобі, що й сама пішла за скіфського царя, коли він уже мав одну жону. А тепер мій син — володар над володарями.
Вона говорила тягучим дорійським діалектом, і Протаґор напружував слух, аби краще розуміти її. Двориком повз екус, де вони лежали, туди й сюди вешталися якісь тіні. Се могли бути басилісині роби, але Протаґора дратувало те постійне човгання, й невдоволеність, яка збурювалася в ньому, почала помалу переходити в роздратування. Кинувши всі на світі передсуди, він сказав, не стримуючи більше голосу:
— Афіни сподівалися від тебе, басилісо, маленької послуги, але ти не схотіла її зробити, хоч звеш себе еллінкою.
Гіпербол сидів у княгині в ногах і не знав, од якого вітру боронити себе. Чемно рипнувши стільчиком, він одважився на тихе слово:
— Кіріє, то так треба, як рече басиліса. Послухай її. То так треба…
Протаґор сердито блимнув на метека, та все ж мусив стриматися, бо бути вдома — одне, а в гостях — то зовсім інше, й довелося брати себе в руки. Басиліса примирливо сказала:
— Що не вийшло — те не вийшло, й не треба про се більше говорити. Поговоримо про доньку архонта-епоніма.
— Чого ти звертаєшся до мене з сим? — запитав афінянин.
— Бо без тебе старий архонт не віддасть її. А я не хочу, щоб мій син ішов під стіни Ольбії й руйнував їх. Я хочу зробити йому сей дарунок сама. Послухай мене, я теж еллінка й старша за тебе.
Вона, мов для того, щоб замиритися з молодим афінянином, узяла зі столика намисто й почала бавитись ним. І Протаґор зрозумів її порух, та се знову викликало в його душі хвилю обурення. Зрештою, хоч вона й мати наймогутнішого в світі басилевса, та й я ж не з вулиці взятий — мене послали сюди представником Афін, тож хай і вона зважає, сказав подумки Протаґор.
— Еллінам потрібна земля для колоній, — одверто сказав він, та се не здивувало Кіно. Мати скіфського володаря й досі пересипала в жменях коштовні камінці намиста.
— Я мати басилевса, — озвалась вона згодом.