Ти мусиш, щоб там не було, скоритись їй! Я для цього тільки сюди прийшов і, знай, — не здолавши тебе, я не піду відціля. Ти мусиш погодитись із моєю думкою і то в такому вигляді її, як це я допіру висловив тобі! Зм'якшувати, пристосовувати її до твоїх уподобань — я не буду. Я — ворог будь-яких компромісів. Жодних компромісів і жодного вагання! Я переможу або зламаю собі голову!.. Значить, тільки так треба йти? Значить, тільки оце і є справжня, правильна тактика політичної боротьби? Ну, а демократія?..."
— Какие будут предложения по поводу Универсала Украинской Центральной Рады? — спитав серед знудьго-ваної, розіпрілої тиші голова, і хтось із зборів стомлено й знехотя, аби збутись мороки, запропонував:
— Да что ж — принять к сведению...
Голова нахилився до Бондаренка й незламно-спокійно сказав:
— Пишите: постановили — Универсал Украинской Центральной Рады принять к сведению...
IX
Люся не хотіла собі признатись у цьому, одганяла від себе настирливі, невгамовані думки й усе ж почувала, що тягне її в те строкате людське місиво на вулицю, де стоїть задушливим туманом курява, де неможлива тов-чія, піт, пахтять чиїсь сиричувані чоботи, висить на прілих підборіддях біле лушпиння гарбузового насіння й страшенно пече сонце. Там з ініціативи Совдепу відбувається їхня безглузда демонстрація "революційних сил", там знову будуть горлопанити примітивних, під солдатський марш, пісень свободи, оркестр на кількох побитих сурмах і здоровенному барабані по-ярмарковому гримітиме остогидлу Марсельєзу, там кілька місцевих Ціцеро-нів блазнюватимуть перед розбещеним натовпом і знову скрізь ці сп'янілі, нахабні очі солдат і куховарок, і вся маніфестація, як шалені витри дикунів після жорстокого переможного бою. 1 тоді з мертвотним холодним жахом Люсі здається, що тисячами літ нагромаджувана людська культура конає в передсмертних корчах і світ падає в безодню пережитих віків. Навіть не в понуре жорстоке середньовіччя, не в бучні літа величного Риму, не в гармонію тихої Еллади, а кудись на самісіньке пустельне дно, де бігають людоподібні мавпи, виривають звірові з тулуба м'ясо й пожадливо жеруть його сирове, закривавлене. Так, революція — це страшна катастрофа, коли нараз стають безвладні й безсилі всякі закони, звичаї, мораль і натомість на поверхню спливає і панує примітив. Але в ім'я химерного майбутнього Люся не хоче ні своїх, ні чужих жертв. Хай називають це відсталістю, філістерством, ретроградством і взагалі, як кому охота, — байдуже! Люся одверто — проти вівісекції над людством. Вельми вже завелика ціна, а мета гай-гай яка проблематична9 Тоді — геть же, далі від побідних кличів і бурхливого людського виру! Далі від того натовпу, що захлесне тебе своїм гарячим, пристрасним диханням, зламає, як нужденну тріску, твою волю, твою особистість, тебе всю. Далі!..
І все ж Люся пішла. Адже там, між солдатами, куховарками й робітниками плентатимуться й собі ті недорікуваті українці й з ними, нема сумніву, буде і Євген. І це вже — останній раз. Це їй просто треба. Конче. Розуміється, всьому вже кінець і не реставровувати своє змерхле кохання піде на запруджений бульвар Люся, ні, а так: от треба поставити останню крапку, а для цього ще раз мусиш кинути оком, хоч на одну мить, на ті мертві вже аркушики паперу, де ще недавно цвіли слова й жила турботна людська думка. Не останній Євгенів лист з наївними подяками за минуле щастя й ще дурнішим філософуванням про розбіжність шляхів, потребу ідейної єдности та іншими теревенями, ~ зробив цей кінець. Кінець прийшов сам собою. Люся не могла б сказати, коли він почався — може, ще тоді, тої ночі, після бенкету абітурієнтів, може, пізніш отам, у "Просвіті", чи в дяді Колота. Непомітно, але хижо він зайшов якось між них, і ось обірвалось уже все. Нічого не лишилось і нічого більше не треба. Тільки — одну останню крапку. І Люся без жалю й вагання поставить її, тільки вона мусить ще раз подивитись на нього. Побачити його всього таким, яким він є. В цьому є якась своя психологічна потреба. 1 Люся більше не криється з нею ні перед собою та й ні перед ним. Ось вона недбало одягла капелюшка й у домашній сукні виходить. Мерщій вийти! Бо й чорний лиск піаніно, й білі з червоними окрайками чохли меблів, і велике трюмо, де потонуло півкімнати, всі вони стали гидкими й потворними, як убогий антураж тюремної камери; вони застигли за Люсиною спиною і чомусь моторошно обернутись назад, глянути на них — така в них закам'янілість і тупа ворожнеча мовчазних речей. Люся біжить від них. Ах, мама!..
— В таку спеку! Та що ти, Люсенько? Тобі ж болітиме голова, мігрень...
Люся, здається, щось відповіла мамі, а, може, то тільки машинально заворушились губи, Люся не почула свого звуку. Далі від мами! Мамочка ще й досі має її за маленьку, дурну дівчинку, за якою треба наглядати, ходити й пестити; вона, як чуми, боїться лихого впливу отих непевних книжок на Люсиному столі й найбільше — застуди. Вона й зараз, перехняблюючись на гладких, старечих уже ногах, поспішає вслід за Люсею й стурбовано клопочеться, щоб Люся не розіпріла на сонці й не випила потім, боронь Боже, холодної води, бо то певна застуда, кашель і нежить.
Дивно: ніхто нічого досі не знав — Люся вміла критися з тим свої м, що його могли таїти між собою тільки вона сама і Євген, — а ось тепер, коли все кінчилось і не тріпотить у грудях тривожно таємниця, Люся відчула, що треба тільки кинути на неї мамі оком і мама одразу зрозуміє все. Люся збігла східцями й крикнула, не обертаючись назад до матері:
— Я зараз... на хвилину тільки..;
Вона заспокоїлась уже на вулиці, коли дзвякнула за нею клямка й рипнула хвіртка. Вулиця спорожніла: вона й раніш не була людною, хіба що тільки тоді, коли пожильці повертались із базару, йшли з церкви або ввечері висипало їх на лави коло власних воріт посидіти годину. Тепер на вулиці не було нікого — молодіш подались на маніфестацію, а старі запакувались по кухнях бабратись коло печей і мисок. І це добре. Кожне чуже око на цій вулиці копирсало б зараз Люсі нутро, вдиралося б непроханим, глузливим наглядачем, а так — Люся швидко пройде цю зовсім-зовсім непотрібну зараз свою вулицю й там, на Бульварі, де вже гухкає барабан і коливається тисячоголосий гул, їй байдужісінько буде і до людей, і до всього навколо. Тільки ще раз — й о г о і тоді спокійно, абсолютно спокійно — крапку. Без журби й без радости, не хвилюючись — крапка і все.
Колишнім Бульваром, що з нагоди 300-річчя царського дому став на три роки Романівською вулицею і тепер, по революції, знову став просто Бульваром, улицею без назви, центром повітового міста, демонстрація йшла з прапорами, з портретами, робітники парових млинів, електричної станції, друкарі, йшли солдати, інваліди, "слабосильная команда", йшла реміснича школа, їхала кінна чота міліції, в унісон співали крикливо пісень, між колонами метушились розпорядники — але те проминуло повз Люсю, як волохата тінь розкуйовджених хмар по землі. Євген не тут, ні, — це десь позаду, далі... Коло самої Люсі, мало не наступаючи копитом на передок черевика, пройшов ступою кінь з міліціонером. Тремтяча дуга гриви, стремено, крижі пропливли повз неї непомічені, як прозорі. І раптом — спочатку очі самі механічно зафіксували в уяві й Люся аж подалась уся наперед: світлий контраст кольорів на барнавому тлі людських рядів. Це діти йшли. Певно, школярі. Вони намагались не відставати од передньої колони, бігли підтюпцем, збивались подекуди в спантеличений гурт і все ж вони надавали колоні імпозантности й навіть ефекту. І це через них Люсі вперше повіяло від українства чимось серйозним, не таким уже й легковажним.
Одразу за дітьми несли великий, дбайливо заквітчаний рушниками й гірляндами барвінку портрет Шевченка. Несли його якісь цяцьковані, але безперечно, справжні селянські баби. Вони поодягали прадідівські червоні з золотою оздобою очіпки, жаром горять на їхніх плечах малинові корсетки, під білими мережаними поділками виблискують стародавні, що вже літ із десять як перевелись в околиці, зелені та червоні сап'янці. Баби йшли урочисті й поважні. На лицях їм побожність і сувора святочність. Мовби йшли вони на далеку прощу з чудотворною іконою. В їхньому барвистому убранні, що майорить в очах усіма кольорами веселки, не було, проте, нічого штучного, навпаки — відчувалась якась своя, з діда-прадіда вишукана стильність і нерозфарбована природність. Це воскресла зненацька, не знати як і до чого, давня старовина і з дна кованих бабусиних скринь витягла, мов посаг дочасно вмерлої молодої, ті керсетки, сорочки, спідниці. Воскресла старовина й пішла на подив улицями. І своїм убранням, і лицями, і по-селянському погорбленими постатями баби випинались із української колони й з усієї демонстрації революційних сил. Але було в їхньому незвичайному чудернацькому поході щось таке, що надавало українській колоні враження якогось глибокого потужного рушення. Ні, таки не вмерла ця міфічна нація! Вона ниділа десь під заржавілими замками, щоб знову повстати до життя. Не вигадка, не фантазія, а насправді — живі, своєрідні люди. І хто зна: може, піде вона так у віки, між народи, між континенти... Це скидалось уже не на жменьку фантас-тів-просвітян, а на "народ", на сильний побідний рух, що глибоко заходить у шпарини людности й веде маси до своєї недалекої вже тріумфальної мети.
Люся міцно стулила губи, випросталась і хитнула головою, немов фізично хотіла одігнати від себе чудне навіяння. Ні, хоч би що там, хоч би там куди воно заходило, хай би навіть і справдилось це, хай ці баби, прапори й діти мільйонними тичбами пройдуть улицями й площами, заллють усі міста й села, всю країну, — все одно вона ніколи не стане тепер українкою! Скоріше полькою, готентоткою, бушменкою, ким завгодно — тільки —не українкою. Хай українізується все і всі, хай їхня дубова "мова" заполонить всі кутки людського життя, хай народиться їхня оригінальна музика, талановиті поети, різьбярі, театр, хай хоч увесь світ захопиться здійсненою химерою — вона, Людмила Різниченко, лишиться тут останньою росіянкою. Так! Останньою росіянкою, з "ґ", з "а", з Пушкіним, з "Евгением Онегиным", Гоголем, Бальмонтом, з усім, що є тільки діаметрально протилежного рівній ході селянських бабів і йому, що десь тут, між ними, близько, неодмінно тут...
За бабами йшла повітова Українська рада й гурток українських есерів з непомірно великим, як на їхню горстку людей, червоним полотнищем.