Чи живе хоч воно?.. І тепер зустріч з невідомою жінкою, що назвалася його долею, здалася гіркою насмішкою, блюзнірством. Всипати б такій березової каші, щоб не хитрувала, наче циганка на ярмарку.
Од вітру тихо поскрипувала і зітхала верба, її, однотонне старече квиління проникало у тіло людини, розходилося по ньому і народжувало інший відгомін і думи.
Колись за іскристі, мов з сонця виплетені коси він називав свою дружину золотою вербичкою. Такі ж коси в спадщину дісталися й доньці. Чи іскряться вони десь у білому світі, чи зітліли в землі, чи згоріли в диявольських печах, — невже людський розум придумав їх!.. І зараз уже застогнала не верба, а людина, вдивляючись у нерозгадану далечінь. Але що ця далечінь могла сказати йому? По ній то скрадався, то дужчав вітер, розколихуючи і дерева, і темінь, і хмари.
Десь зовсім недалеко обізвалися голоси, застукотіли копита.
Хто ж так пізно зібрався в дорогу? — Незабаром Марко побачив, як завулком проскочили чимось високо навантажені сани, а біля них тінями гнулись дві постаті. Чоловік одразу відчув темне діло, дибнув од верби ближче до дороги і в цей час почув знайомий голос Антона Безбородька:
— Ну, Тодоше, ні пуху ні пера. їдь з богом, тільки, дивись, не продешеви...
— Усе буде в акурат, не сумлівайтесь, бо діло йде — контора пише! — засміявся другий чолов'яга, вискочив на сани і вйокнув на коней. Ті дружніше почали розбивати копитами хрустку дорогу.
"Невже це поїхав Тодох Мамура? — Марко здивовано і гнівно поглянув услід саням, що вже зливалися з темрявою. — І яке в нього панібратство хоч з крученим, але таки з головою колгоспу?"
В селі Тодох Мамура колись уважався самим спритним, підступним і жорстоким злодієм. Не раз його забирала міліція, але він завжди так викручувався, що ніколи не попадав під суд. З міліції він якось навіть гордовито, з шиком зухвальця повертався додому, і на його щелепастому виду жорстоким самозадоволенням поблискували невеликі очі, схожі на підсмажені гарбузові насінини.
— Фортунить тобі, Тодоше, — часто заздрили йому конокради, дрібніші злодіяки і різні відлюдки.
— Наговорюєте, братці, і всілячину городите на бідну голову Тодоха, — якось аж кособочились од лукавства злодійські очі. — З вами, по слабості своїй, знаюсь, чаркуюсь, та сам ніяк не краду—пам'ятаю: життя злодія скороминуще, а я про більше думаю, бо діло йде — контора пише.
Це викликало серед злодійні веселе сміховисько, до якого охоче приєднувався і окоренкуватий, але проворний Тодох. Тільки інколи, вже допиваючись до безтями, він міг зневажливо махнути рукою на своїх заздрісників і, аж роздуваючись од горілки і самовпевненості, кинути їм:
— Дурна раклія! Не мізки, а свиняча шерсть висторчкувалась у ваших макітрах. Святе в надлому ділі одне: не мати спільника і свідка! — На його вигнутих, мов турецькі ятагани, щелепах вибивалася дика жорстокість, яку він підкреслював ударами кулака. — Спільника — сам не беру, свідка — не милую, хіба що того, який у колисці попискує, бо діло йде — контора пише.
— Одчайдух ти, Тодоше, істинний одчайдух, — шаленіла в захваті раклія, п'ючи за здоров'я фортунника.
— Може, й не одчайдух, але чогось-таки вартий, — великодушно дозволяв злодійській потерусі вихваляти себе і починав наспівувати свою улюблену:
Не в одного дядю с нальота стрелял,
Не в одной тьоті губки целовал, і-ххх!
В колгосп Мамура, звісно, не подавав заяви, а щоб на нього не косували люди і начальство, примостився сторожем у райспоживспілці. І за час його сторожування ні один лиходій не наважився залізти до крамниці. Це було безсумнівним доказом далекоглядності голови райспоживспілки і причетності Мамури до злодійського кодла. Але десь у сороковому році Мамура неждано-негадано з'явився на колгоспних зборах і там, жуючи і ковтаючи слова, почав прилюдно каятись, признався, що мав за собою злодійські гріщки, але тепер бажає працювати чесно, як усі, бо діло йде — контора пише, а він ніяк не хоче, щоб услід йому старе й мале тицяло пальцем. Людей це признання зворушило, і Мамурі задали тільки одне запитання:
— Що ж, Тодоше, заставило тебе. прийти з каяттям? Совість чи попався, може?
— Ні, не попався, я 'не з таких, які всліпу промишляють... Донька, люди добрі, заставила, — і тут не збрехав Мамура. — Сказала, що візьме та й навіки втече од мене. А я ж її, кляту, люблю над усе в світі. От, і подумав собі: а нащо я маю її молоді літа своїм злодійством паскудити? Донька ж росте, скоро дівкою буде, бо діло йде — контора пише.
І в цей час люди почули плач п'ятнадцятилітньої, з не по-дівочому серйозними очима Галини, яка не один день воювала зі своїм люблячим батечком. Спочатку він, розводячи вбоки викривлені щелепи, з кулаками-довбешками кидався на доньку:
— Навчилась у різних семилітках-десятилітках та комсомолах на мою голову, трясця казила та дубила б тебе і твою тиху матірі Як дам тобі, посмітюхо, каяття, то скрутишся, звертишся і кров'ю заридаєш мені!
Але й це не злякало Галину. Тендітна, э першими обрисами дівочості і з трагедійним надривом у погляді, вона твердо вичікувала, поки батько викине з грудей своє шаленство і лайки, а потім гордо жбурнула йому в обличчя:
— Я й без твоїх кулаків тепер щодня кров'ю плачу. І не лякай мене, коли хочеш, щоб тебе батьком називала. Я тобі не матір, яку ти навіки злякав. Не зробиш по-моєму — більше ніколи не побачиш мене.
Мамура ошелешів тоді й розгублено опустив кулаки. В характері доньки він побачив свою упертість, побачив, нарешті, що вона вже не дитина і шукає своєї стежки в неспокійному світі. І знайде, бісова дівчина, бо діло йде — контора пише. Вже навіть з якоюсь приязню поглянув на делікатну постать одиначки, на її мальоване вродою і упертістю обличчя.
"Королівна! Ця нізащо не одягне якоїсь штуковини із чужого плеча. І справді, коли роздумати головою, нащо такій бути злодійською дочкою?" — Чортихаючись і дивуючись у душі, він таки мусив поступитися перед цим паростком, але злість свою все одно зірвав на жінці.
Мамуру прийняли до колгоспу. Він спроквола, неохоче. але виходив-таки на роботу, "конав" свою норму і відшив од себе злодіяк. Люди почали вірити йому. Але перед самою війною міліція знову схопила Мамуру. Проте пофортунило и тоді: війна врятувала його від суду. Під Проскуровом у першій сутичці з німцями одчайдух Мамура підняв руки вгору, а ще через тижнів два з'явився у своєму селі і ревно взявся за старе ремесло. Але не врахував одного: фашисти, грабуючи цілі держави, не любили мати спільників у цьому ділі, ні великих, ні малих. Вони швидко добрались до злодія і, не обтяжуючи себе процедурою слідства, присудили його до страти.
Тепер одчайдух Мамура вже не підіймав руки вгору, а, звиваючись на землі, хапався ними за добротні німецькі чоботи, цілував і сльозами закапував їх, присягався у своїй вірності "визволителям". Але й це не допомогло — його кинули до тюряги. Проте й тут доля не розминулася з Мамурою: він, уже безнадійно посірілий, з очима, що втратили підсмажену брунатність, опинився в партизанській камері. І коли лісове плем'я зробило підкоп, Мамура утік з усіма, але одразу ж подався не в ліси, а на хутір до однієї нечупари-жмикрутки, яка не цуралася ні процента, ні краденого, ні хапаного добра, ні чужих чоловіків. У цієї напівхвойди й прожив Мамура, мов горобець у стрісі, до весни визволення. От тоді він і з'явився в своєму селі, з явився навіть з папірцем, що був засуджений німцями за... зв'язок з партизанами. Збагнувши, що люди повірили папірцеві, Мамура згодом і себе переконав, що знався з партизанами. Після цього він мало не щодня приписував собі нові заслуги і навіть почав проявляти інтерес до громадського життя. Спочатку він бажав не так багато: посидіти в президіях, бо йому вже тепер без президій не можна.
Марко не знав, як Мамура жив останні роки, але він ніколи не вірив жодному його слову, відчував непроглядну, кров ю і брудом заляпану безодню його злодійського єства. І ось тепер на одній доріжці він побачив Безбородька й Мамуру. Це теж може здатись поганим сном. І, щоб перевірити себе, Марко опиняється на дорозі й нахиляється до землі. Неблискуча намерзла колія за ніч наволохатилась намороззю, і її чітко прорізали сліди копаниць. Продибав-ши кілька кроків, Марко у вибоїні помітив якусь річ. Це була звичайна прядівляна кукла, її зворушлива головка з розпушеним волоссям нагадувала жіночу. Виходить, Мамура повіз прядиво. Не до римаря чи мотузника вночі возять оці кукли, схожі на жіночі голівки. І Маркові їх стало жаль, мов живих, а всередині заворушилась, побільшала злоба проти Безбородька. Видно, совість ніколи не мучила його, навіть у часи великого лихоліття. Недарма сьогодні так бушував дід Євмен. А як гірко пожартував старий за вечерею:
— Тепер наш колгосп став легкий, як птах, торкни — і полетить.
От і летять сьогодні кукли, завтра ще щось полетить, а люди працюють, журяться, нарікають, заробляють нужденні грами, але надіються, що закінчиться війна і начальство податки зменшить і безбородьків пожене з постів і президій, бо інакше — загине село. І в найтяжчі будні село сподівалося дочекатись свого свята, з хлібом-сіллю на столі, з дітьми навколо столу і з правдою біля хліборобського діла.
І костури, і думки втомили Марка, але не міг він викинути зараз ні своїх костурів, ні думок, ні сподівань. Правда, костурів швидше позбудеться, а коли повеселішають його думки, як он ті дві зірки, обведені золотавим, з передвесняною вогкістю, туманцем?.. Скоріше б закінчилась війна!..
Ось уже небавом і його подвір'я. Він знову, збираючись перепочити, зупиняється біля чиєїсь полупленої печі і завмирає: з челюстей печі висунулись чиїсь ноженята, вмостившись на припічку. Марко спочатку розгубився. в голову пекучими жаринами посипалися страді адогади, і він мало не випустив з рук запітнілі поступь.
"Щось треба робити, щось треба робити", — кілька разів довбнею била та сама думка. Але що саме робити — не знав. Нарешті з острахом нахилився до припічка. Йому здалося, що він почув чиєсь дихання. Чи то, може, вітрець зашелестів? Ні, таки насправді дихання! Ху! Тепер він однією рукою поторсав розтоптані чобітки, і в них відчув життя. Від серця потроху почав одлягати страх, і Марко вже потягнув ноженята до себе.